«Первоцвіт» на долоні Вкраїни. Конкурсні твори дітей та юнацтва. Упорядник – голова оргкомітету Загальнонаціонального конкурсу «Українська мова – мова єднання» Юрій Работін. Чернівці, 2007
Так вже історично склалося, що одним із видів жорстокого поневолення, якого зазнавав упродовж століть український народ, було поневолення мовне, яке проявлялося у забороні викладати і навчатися української мовою в школах, забороні видавати українською мовою книжки, ставити україномовні п’єси, писати рідною українською мовою наукові праці. Ось чому ставлення до української мови в Україні є, і завжди буде, визначальним фактором українського патріотизму, українського державного мислення, української національної самосвідомості. Саме ці тенденції найяскравіше проявляються у тих кількох десятках учнівських та студентських робіт, які згуртовано під обкладинкою колективної збірки “Первоцвіт” на долоні Вкраїни”, і в яких уособлюється все те більш-менш вивершене та досконале, що подарував нам Восьмий загально-національний конкурс “Українська мова – мова єднання”, заключний фестиваль якого пройшов теренами Одещини, Донеччини та Луганщини.
Звичайно ж, твори, зібрані під обкладинкою “Первоцвіту...”, різні за характером своїм, за змістовою та творчою вартісністю. Одні залишаються на рівні шкільних компілятивних творів та переказів, інші підносяться до своєрідних фольклорно-лінгвістичних досліджень, ще інші подаються у вигляді ідейно і тематично запрограмованих художніх творів – теж різного рівня віршування чи прозової техніки, як і різного рівня мистецької майстерності.
Скажімо, не може не привернути уваги досить розлоге дослідження члена наукового гуртка Полтавського міського науково-дослідницького центру учнівської молоді, учениці 11 класу Наталії Дмитренко “Ідея соборності України в поезіях Олександра Олеся і Євгена Маланюка”, що належать до плеяди поетів, які становили мистецьке осердя української творчо-політичної еміграції першої половини та середини ХХ століття.
Авторка досить точно визначила больові нерви нашої національної згорьованості, яких торкалися – чи то остуджуючи біль, чи, навпаки, роз’ятрюючи його сіллю розпачу і зневіри, – в своїх творах Є. Маланюк та О. Олесь. Зупиняючись на творчих пошуках Олеся, юна авторка пише: “Поет бачить навколо картини насильства та знущань, розуміє, що національна несвідомість, пасивність, покора темної маси становить трагедію України:
Свої – серця нам виривали,
Чужі – тесали нам хрести,
А ми дивились і не знали,
Куди нам з цвинтаря іти.
З гнівним картанням звертається поет до перевертнів, зрадників, вони викликають у нього найбільше обурення”.
Єдине, що можна було б порадити авторці, – щоб, вдаючись до розгляду подібних творів, вона аналізувала їх не лише як літературне явище початку ХХ століття, тобто в контексті тих політичних, соціально-революційних і творчих рухів, на хвилі яких вони народжувалися; а й навчилася дивитись на них очима нашого сучасника, вражаючись тому, як “національна несвідомість, пасивність, покора темної маси становить трагедію” вже нашої, сучасної, незалежної України.
Досить цікавою і навіть дещо несподіваною видається розвідка десятикласниці школи-колегіуму № 25 з Кременчука Світлани Коротун “Наука красномовства в період становлення демократії в Україні”. У наш час людство взагалі мало звертає уваги на вивчання та опанування риторики, але тим паче цікаво дослідити українську національно-патріотичну риторику, наше сучасне депутатсько-майданне красномовство.
Вже сам той факт, що Світлана розгортає перед своїм читачем зразки полемічного красномовства Іларіона Київського, автора “Слова про Закон і Благодать”; Феофана Прокоповича, Михайла Грушевського, Олени Теліги, Володимира Винниченка, Уласа Самчука, Олеся Гончара та Президента України Віктора Ющенка, – свідчить про те, що перед самою авторкою постає неосяжне поле для сіяння своїх роздумів, і жнивного збирання висновків, які стосуються національних контекстів і підтекстів українського красномовства у його розвитку і ситуативних особливостях.
Якщо переважна більшість авторів, таких як Олена Яблонська з Умані “Хай звучить українське слово!”; Марина Мариновська з села Першотравневого Комінтернівського району Одещини “Квітни, мово наша рідна”; Вікторія Чернявська з Умані “А ми тую червону калину підіймемо...” та низка інших, зупиняються на емоційних проявах мовного патріотизму (чи непатріотичності) своїх ровесників; обстоюючи (і в них це непогано виходить) право мільйонів своїх ровесників та земляків на мужність... спілкування рідною мовою, то Світлана Коротун порушує не менш актуальне питання: а якою саме мовою нам слід спілкуватися, і яким суржиком, сленгом ми насправді спілкуємося?! Причому дуже цінним є те, що вона підкріплює свої зауваження та висновки соціологічними дослідженнями, проведеними в рідному колегіумі, тобто опирається на власні дані, і доходить до власних (а не скомпільованих з інших праць) висновків:
“Прикро чути, – пише вона, – від юнаків та дівчат слова типу: відстій, приколотися, класно, ОК, йез, супер, кльово, родаки, чел, прикид, учиха, відриватися, діставати, задрати, тачка, чувак і т.п. Результати опитування показали, що з 87 учнів колегіуму використовують у своєму мовленні сленг – 96%. Такий стан речей пояснюється реаліями сьогодення: моральним зубожінням, напливом дешевої мас-медійної продукції, духовною деградацією, байдужістю, інтелектуальною занедбаністю”.
Ну а як щодо того, щоб запровадити в школі вивчення риторики? Авторка провела дослідження і з цього питання. Й ось до яких висновків дійшла: “Згідно з опитуваннями, проведеними в колегіумі, 54% респондентів виступають за те, щоб риторика як урок була введена до курсу предметів школи, 14% висловлюються проти, а 32% вважають цю дисципліну необов’язковою. Отримують естетичне задоволення від вдалого публічного виступу 67% опитаних молодих людей, 10% не отримують, а 23% не задумувалися над цим”.
Звичайно ж, подібні дослідження є досить актуальними, і я радив би Світлані продовжити їх, оскільки вони розширюють проблематику, пов’язану із повсюдним впровадженням у побут української мови як державної, окреслюють проблеми перед нашими газетярами, телеведучими, кіносценаристами, тобто тими ораторами та творцями текстів, які визначають рівень культури (чи безкультур’я) сучасного українського мовника, сучасної риторики; нашого з вами офіційного, творчого та побутового красномовства.
Тож вважаю, що оргкомітет конкурсу “Українська мова – мова єднання”, Причорноморська Академія мовних технологій та комунікацій етносів, Всеукраїнське товариство ім. Т. Шевченка “Просвіта”, і, звичайно ж, упорядник книжки журналіст Юрій Работін, зробили святу справу, сотворивши цю чудову колективну збірку учнівських і студентських творів.
