МЕНІ ОЧЕЙ ЛЮДСЬКИХ ВИСТАЧАЄ...
Настрій у Надії Михайлівни – ну, кепський! Але ж починався день, нібито, добре: встигла зайти до двох своїх, як вона каже, “вихованок” – поважних жінок, яким вже за 80. Власне, у Писарєвої – соціального працівника територіального центру Арцизького управління праці та соціального захисту населення – всі її 16 підопічних – майже одного віку і майже однієї долі. Одні самі охоче розповідають про свою біду, під владою якої вони опинилися через самотність, а других навіть про дітей не запитаєш.
Житломасив колишнього військового містечка – кого він лише за останні роки не зібрав. Скільки привезено їх, беззахисних, було лише з Одеси хитрющими ділками, які зробили страшенно нерівний квартирний обмін нібито на славне містечко майже біля моря. Привозили людей, як правило, пізнього вечора, коли не збагнути: чи то море шумить, чи вітер. Отож, хто лише у докладних записах Надії Михайлівни не значиться – навіть кандидат економічних наук, інші люди гідні, які колись були у пошані і славі. Але Писарєва у їхні душі не лізе. Вважає: настане хвилина, самі розкажуть, якщо захочуть душу полегшити. Та й немає у неї такої гіпертрофованої цікавості – неодмінно про все дізнатися.
– Мені, – каже, – вистачає їхніх очей. Подивлюся у них – і бачу: щось сталося, погано людині”.
Цього разу настрій Писарєвої вкрай зіпсувала ніби звична вже ситуація, але, можливо, тому з рівноваги це й виводить. Ще двері не відчинила, а вже почула гучні і дуже веселі голоси у квартирі своєї підопічної, яка тільки-но одержала пенсію. Знову, виходить, гулянка за її рахунок. Розігнала Надія Михайлівна нахлібників, але ж не може вона тут чергувати день і ніч – її чекають й інші. Після таких нервувань без пігулки не обходиться.
– Що за люди! – обурюється. – Користуються безпомічністю людини. Ні сорому, ні совісті.
Турбот і клопоту у Надії Михайлівни вистачає. Я сфотографувала її, коли раннього ранку вона поспішала на хлібозавод до Федора Куцарєва – людини з доброю душею і великим серцем. Жодного разу не відмовив він ні в чому Надії Михайлівні, сам пропонуючи зайти по допомогу. Ось і цими днями знову 300 буханок хліба дав і 200 кілограмів борошна – отож, всім підопічним з лишком вистачило.
Надія Михайлівна показала мені довгий список спонсорів, без яких, мабуть, було б дуже важко, а можливо – і не впоралася б. Згорів будинок у багатодітної сім’ї – Надія Михайлівна по ринку пройшлася: всі підприємці на біду відгукнулися. Дехто з них нові речі виділив на 600 і більше гривень.
– Надіє Михайлівно, – запитую її, – але ж ваша справа – соціального працівника – обслуговувати своїх 16 підопічних?..
– А допомогти погорільцям – хіба не моя людська справа? – відповіла.
Я й замовкла.
Справді, Писарєва добровільно розширює межі свого контингенту, який вона опікує, хоча ніхто її і не примушує це робити. Зуміла достатньо зібрати продуктів – перепаде обов’язково і дітям-інвалідам. В душі Надії Михайлівни – свято.
Сама Надія Михайлівна за професією кухар. Багато років відпрацювала вона біля плити і навряд чи колись думала, що буде у неї і друга професія, яку сама вона назвала – робити людям добро. І яким! Майже всі опікувані – жінки з вищою освітою, є ветерани Великої Вітчизняної. У багатьох – ордени, медалі, почесні грамоти, подяки за багаторічну і бездоганну працю.
– Що б я робила без Надії Михайлівни? – з вдячністю відгукується про неї Марина Вікторівна Акулова – шанована у районі людина, яка багато років віддала служінню “Союздруку”. – Ми ж без неї як без рук.
Мабуть, Надії Михайлівні чути це приємно. Хоча, хто знає, скільки разів у своєму непростому житті, у якому самотужки виховувала сина, вона так само потребувала чиєїсь підтримки. Слава Богу, думати про все це їй просто ніколи. Її допомоги чекають інші.
Наш кор., Арцизький район
ЇЇ СТАРІСТЬ ВДОМА НЕ ЗАСТАНЕ
У селі Мар’янівці Вікторівської сільради мешкає трохи більше трьох десятків людей. Дванадцятеро з них підопічні І.Л. Радченко. Півтора десятки літ Ірина Леонтіївна трудиться соціальним працівником. Доглядає самотніх стареньких односельців. А себе Ірина Леонтіївна вважає молодою, хоча і сама розміняла сьомий десяток. Та для цієї енергійної жінки роки не на заваді. Їй ніколи на них оглядатись. Крім своїх прямих обов’язків соціального працівника, вона часто добирається попутним транспортом до Ширяєвого, аби виконати численні прохання земляків. Нерідко приходить у справах до Вікторівської сільради, бо вона ще й її депутат. Вранці, впоравшись по господарству, вона вирушає в дорогу. Жартуючи, сама каже, що її старість вдома не застане, бо вона весь час в дорозі.
Ірина Леонтіївна добровільно взяла на себе турботу про те, щоб односельці були забезпечені хлібом, іншими продуктами харчування, медикаментами. Найбільше турбот у цієї трудівниці восени, коли орендарі розраховуються за оренду земельних паїв. Тож потрібно одержати і розвести по домівках все те, що належить мар’янівцям за умовами договору. Всіх питань, які доводиться вирішувати щоденно цій жінці, й не перерахувати. Однак вона все робить з веселим, навіть бадьорим настроєм. Хоча, напевне, не завжди все гаразд, не кожного разу вдається позитивно вирішити те чи інше питання. Та Ірина Леонтіївна не падає духом. Так склалося життя, що їй нині ще доводиться виховувати онука-четвертокласника. Вона і з цим упорується.
Цю енергійну жінку з нетерпінням чекають у кожному домі. Багато односельців її називають “дочкою”, хоч Ірина Леонтіївна вже не тільки бабуся, а й прабабуся, бо має маленьку правнучку Вікторію. Вона радіє тому, що щоденно залишає добрий слід в душах та серцях своїх стареньких підопічних.
Лариса ПІВТОРАК, власкор «Одеських вістей», Ширяївський район
НАСКІЛЬКИ ТВЕРДИЙ ХАРАКТЕР, НАСТІЛЬКИ М’ЯКЕ СЕРЦЕ
Про Ольгу Миколаївну Блященко ті, хто хоч раз звертався до неї як до керівника управління праці і соціального захисту населення, відгукуються так: «Конкретна людина». І це – точно сказано: словоблудство, аморфні обіцянки – це їй було гидко завжди. Тут вона – вся у свою матір – енергійну, надійну Зою Савівну Борисову, яка колись очолювала численну – у тисячу чоловік – профспілкову організацію заводу ЗБВ. Та й сама Ольга починала свою трудову діяльність там же, і тільки епопея з розвалом Союзу, що підкосила і такий потужний завод-гігант, змусила її змінити місце роботи. Ним стало управління соціального захисту, а з 2001 року – управління праці і соціального захисту населення Арцизької райдержадміністрації, якому підлеглий територіальний центр, що обслуговує самотніх старих людей, інвалідів. Я чула, як одного разу у Блященко запитали: «Ти з яким настроєм додому повертаєшся? Адже до управління тільки зі скаргами та зі сльозами і приходять». Так, бувають і сльози – нерідкий наслідок дрімучого незнання елементарних положень трудового законодавства. Причому елементарних, це Ольгу Миколаївну вбиває найбільше. Скільком родинам, що втратили годувальника, така неграмотність ускладнила життя! А скільки молодих людей безцільно тиняються і сьогодні по місту, перебиваючись випадковими або копійчаними заробітками, в той час як застосування своїм силам і здібностям могли б знайти цілком пристойне?
Якось ми з Ольгою Миколаївною провели бліц-опитування юнаків і дівчат, яких зустрічали на вулицях міста в той самий час, коли теоретично вони повинні були б перебувати на роботі. Відповіді – майже однакові: «З господарем не порозумівся. Обдурив він мене», «Місяць працював, а коли запитав про зарплату – сказали, що іспитовий термін не пройшов. І вигнали», «Обіцяли, що буду легалізовано працювати, але обдурили», «Господар рукоприкладством займався...», «Робота тяжка – вантажі тягав, а платили копійки»... «Але чому до центру зайнятості не зверталися?» – запитала Ольга Миколаївна. У відповідь: «А що я там забув?»... Як кажуть, приїхали. Ось чому Блященко – часта гостя в школах – міських і сільських. Її аргументи і приклади про те, як багато молодих людей відкрили свою справу, не витративши ні копійки з власної кишені, дуже переконливі.
– Не кваптеся на ринок, – застерігає вона. – Це не єдине місце, де можна працевлаштуватися.
І пояснює молодим людям ази трудового законодавства.
А скільки разів самотні матері, що мають дітей до шести років, іноді абсолютно випадково довідуються, що мають право на щомісячні допомоги в 179 гривень.
– Хоч бери їх всіх збирай і лікнеп проводь. Не читають, не цікавляться. Але ж скільки публікуємо роз'яснювальних статей у місцевій газеті, – журиться Ольга Миколаївна.
Взагалі, наскільки Блященко тверда у своїх вимогах, настільки і м'яке у неї серце. Зараз вона – вся в клопотах про те, як допомогти хлопцеві – учню аграрного ліцею: батька немає, а за безнадійно хворою лежачою матір'ю, доки він на заняттях, доглядати нема кому. А нещодавно літнє подружжя – дивитися боляче – зі своїм лихом прийшло. Діти продати будинок умовили, обіцяли, разом будемо жити. Але як гроші одержали, батьків відразу вигнали. Тепер їм, бідолахам, жити ніде, а будинки-інтернати перевантажені: по кілька місяців путівку чекати доводиться.
– Спасибі головлікарям районної центральної лікарні Миколі Гавриловичу Чернюку і Новоіванівської – Єфросинії Миколаївні Димитровій, – з великою вдячністю говорить Ольга Миколаївна, прилаштують на деякий час знедолених.
До речі, цього року, як ніколи, не було ні найменших проблем з оформленням і одержанням ортопедичних засобів для інвалідів. Сьогодні через інтернет управління напряму зв'язується з протезними заводами. Це вигідно, дуже зручно, заощаджуються і час, і нерви. Коли таке було, щоб всі заявки інвалідів були виконані? А ось зі шведськими стінками затримка, поки що – жодної. А як вони потрібні!
Ольга Миколаївна у нашій розмові з великою теплотою відгукувалася про Ірину Вікторівну Маркевич – начальника відділу у справах інвалідів, і Людмилу Миколаївну Мариченко – начальника відділу соціальної допомоги населенню. Висококваліфіковані фахівці, ветерани Головного управління праці і соціальної політики обласної держадміністрації, вони дуже добре знають свою справу. Тому і не залишають без уваги жодне з прохань Ольги Миколаївни.
– Вони, – посміхається Блященко, – як швидка допомога. Якого б характеру наша проблема не була, завжди допоможуть, проконсультують.
Ну а зараз цей дружний, високої працездатності колектив живе в чеканні приємних змін: повинні покращитися умови праці. Адже щодня доводиться приймати до 50 відвідувачів, а в січні-лютому – і до 150.
Ольгу Миколаївну тішить те, що держава, можна сказати, ідеально фінансує допомогу родинам з дітьми. Замовили на жовтень 800 тисяч гривень – стільки одержали.
Обіг коштів нинішнього року склав 14 мільйонів гривень проти чотирьох мільйонів минулого. Різниця велика. І пільговому контингенту належне виплачено цілком. До речі, субсидії на газ і вугілля даються вже грошима, це людям дуже зручно: вони можуть те ж вугілля купити по зручній для них ціні. Успішно впроваджена і талонна система оплати перевезень всередині міста і із села до райцентру. Зараз Ольга Миколаївна разом з районною владою міркують над тим, як зробити, щоб пільговий контингент за тією ж талонною системою міг їздити й до Одеси...
Ну а щодо очікуваних приємних змін, то цілком можливо, що в другому кварталі наступного року Ольга Миколаївна разом з надійним своїм колективом відзначить новосілля завдяки проекту Всесвітнього банку, який надав значну суму Україні на вдосконалення системи соціальної допомоги.
Таїсія БАРАНОВА, власкор «Одеських вістей», Арцизький район
