У рік 90-річчя двох революцій, – Лютневої і Жовтневої, – щоб відчути дух історії, дуже корисно звернутися до цінних свідчень очевидців. Одним з них є письменник Костянтин Паустовський.
Є в серці прихована струна. Вона обов'язково відгукнеться навіть на найслабший поклик прекрасного.
К. ПАУСТОВСЬКИЙ
Лютневу революцію він зустрів «з хлоп'ячим захопленням», незважаючи на те, що йому на той час було двадцять п'ять років. Він співпрацює у московських газетах, буває на всіх засіданнях Ради солдатських і робітничих депутатів, у виконавчих комітетах, на мітингах. Згодом молодий журналіст відзначає, що “з лютого до осені 17-го року по всій країні вдень і вночі йшов суцільний безладний мітинг. За кілька місяців Росія виговорила все, про що мовчала упродовж віків».
Через наївність він вірив, що ця революція може раптово змінити всіх людей на краще і об'єднати непримиренних ворогів. Йому здавалося, що людині не так вже важко заради беззаперечних цінностей революції відмовитися від пережитків минулого, від всілякої скверни і, насамперед, від бажання збагачення, національної ворожнечі і гноблення собі подібних. Він був впевнений, що у кожній людині закладено зачатки доброї волі і вся справа лише у тому, щоб викликати їх з глибини її сутності.
Але незабаром Паустовський переконався, і були тому докази, що людина не так просто змінюється, і революція поки що не знищила ні ненависті, ні взаємної недовіри.
По свіжих слідах низки подій, уже 25 квітня у листі своєму однокашникові по гімназії Емануїлу Шмуклеру Паустовський розповідає, що «протягом останніх двох місяців у голові – плутанина багатьох понять, на душі тривога, жах і радість: кожен день проходить як щось величезне, стомлююче і безповоротне». У ньому неухильно зростають біль, гнів і розпач від ненависті, що зароджується, між людьми, боротьби, яка розпочалася за владу, вакханалії, неправди, наклепу, «гнев на того Великого Хама, которого не изменит внешняя свобода, которой в свободу плюнул вонючей грязью...» На одному з вокзалів він став свідком того, як солдати, що свистіли і бешкетували кричали: «Теперь, братцы, офицеров по морде. Теперь мы свободны». Письменник запитує друга: «Достоин ли русский народ принять свободу? Не потопит ли ее в злобе ругани и бахвальстве, в той узкости мысли, который он был отмечен веками?»
Сприйнявши революцію як заклик до відродження, – Паустовський заперечував у ній зневагу до минулої культури. Нотатки про неї можна знайти у його щоденнику у зв'язку з подіями 4-5 липня, коли за наказом Тимчасового уряду була розстріляна демонстрація на Невському проспекті. Він записав: «Восстание большевиков... Митинги, тревога. Медленное умирание культуры. Ползет брошюра, серая бумага, ломаный язык. Дубовые слова». Так вбивчо оцінюється ним політичний момент і його наслідки.
Від ейфорії Лютого до липня в ньому не залишилося і сліду, про що свідчать його газетні виступи. У «Ведомостях комиссариата Московского градоначальства» 11 липня 1917 року він публікує статтю «Охрана памятников культуры». У ній з гіркотою нарікає на те, що «во время долгого, тяжелого процесса раскрепощения масс», коли «народ с головой «ушел» в вопросы денег, хлеба, отдыха, в классовую борьбу», для нього пам'ятка культури, насамперед – марна, а потім повсюди є нагадуванням про старий лад і класову несправедливість. І тому юрба з легким серцем зносить пам'ятник Катерині у Нахічевані і старовинний, весь позеленілий, їй же – в Одесі.
Паустовський, чий прадід Григорій Паустовський-Сагайдачний – запорізький козак тієї Запорізької Січі, яку розгромила Катерина – говорить про одеський пам'ятник їй, як про витвір мистецтва, що має велику художню цінність.
Письменник з гіркотою перелічує й інші акти вандалізму, і буквально кричить: «Надо бережно пронести сквозь величайшие потрясения нашу культуру и ее памятники и не оставить после себя груды битого кирпича».
…Минуло 90 років, а думки Паустовського все так само актуальні, ніби висловлені сьогодні.
Але в середині вересня 1917 року він у тижневику «Власть народа» публікує статтю «Искусство и революция», у якій звучать вже інші інтонації. Паустовський висловлює розуміння, що народ поки що лише навчається ходити. Він вірить, що, перебуваючи лише на першому етапі перетворення життя, народ, одержавши хліб, землю і піднявши очі від верстата і стерши піт, займеться створенням стійкої зовнішньої культури. Потім настане етап другий – великої революції духу, відродження і створення людської душі, створення нових цінностей, найбільшим з яких буде «життя людини». А зараз, вважав письменник, народ потрібно тільки підтримати, йти до нього, допомогти йому знайти себе.
Жовтнева революція, - переворот, - як говорили тоді, викликала у Паустовського відчуття антигуманності, непомірної жертовності, примусу, насильства і несвободи особистості. Перші два-три роки він прожив «не учасником», а лише «глибоко зацікавленим свідком». Своє «уповільнене» розуміння епохальності події він називає шляхом «от сомнения к признанию». У романі «Начало неведомого века», написаному через сорок років, письменник відзначає, що тільки у 1920 році він зрозумів, що для нього немає іншого шляху, ніж той, який обраний народом. Він став на шлях служіння народу у тій сфері, яка здавалася йому найбільш дієвою і яка відповідала його силі – літературі. І цей шлях розпочався в Одесі. Надалі література допомагала йому знайти сховану в серцях людей струну, яка відлунювала на найслабший поклик прекрасного.
Костянтин Паустовський і зараз посилає нам живі духовні імпульси, – шедеври піднесеної прози.
