Чимало передумала тоді лелечиха, сидячи у своєму гнізді і вигріваючи майбутніх пташенят. Вже другий день не повертається додому її коханий. Німіли ноги від довгого сидіння і нестерпно хотілося їсти, та не покине ж вона домівку, коли у яєчній шкаралупі вже ворушаться два життя. Хвилювалася, чи часом чого не сталося, та жіноче серце підказувало інше: занадто гаряча голова у того, з ким вдруге в житті дала згоду пов’язати свою долю.
І згадалося їй, як, повернувшись навесні у рідний край, зустрічала з милим росяні світанки, як від змаху крил злітали увись крапельки води і вигравали веселкою на вранішньому сонці. Зринаючи удвох під самісінькі хмари, вони несли на своїх крилах пісню весни і вірності. Дзвінким скрекотом будили кожен новий день і в обіймах стрічали вечірню зорю.
А потім разом почали мостити гніздо. Зносячи звідусіль галуззя, бузьки старанно викладали його, аби затишно було їхнім майбутнім пташатам. Коли вона вигрівала їх, він завжди намагався порадувати її чимось смачненьким, але ніколи не відлітав далеко, щоб у потрібну мить захистити гніздо від непроханих гостей.
Згадала лелечиха і те, як вперше з’явилися їхні жовторотики, як вперше вони спробували на міцність свої крила, як поступово пізнавали ази дорослого життя і готувалися до довгого перельоту на витривалість. Адже перед ними простилалися сотні кілометрів непростого шляху, зачасту із непередбачуваними випробуваннями. Та, на щастя, вся пташина сім’я цілою і неушкодженою дісталася чужого берега.
Трагедія трапилася тоді, коли лелеча зграя поверталася додому. Того дня дув пронизливий, не по-весняному холодний вітер. Важкі темні хмари щільним саваном огорнули сонце. Однак пташиний ключ вперто прямував на північ. Краплі дрібного дощу, що пустився з дірявих хмар, поступово перетворювались на зливу, а під дією низької температури – на лід. Летіти ставало все важче. І тоді бусли вирішили сховати під собою лелечих і летіти над ними, прикриваючи їх від обледеніння своїми крильми. Під час того перельоту загинули майже всі лелеки. Із крижаними крильми вони безсило падали каменями вниз.
У своє гніздо лелечиха повернулася одна. У інших уже наповну вирували весняні клопоти, а ця все самотою зустрічала ранки. Та якось одного дня стали кружляти над гніздом двоє молодих лелек. Зчепившись у двобої, вони відстоювали кожен своє право зайняти місце господаря. Врешті у ході тривалої сутички переміг найзухваліший, найкрасивіший і, звісно ж, найсильніший, не залишивши жодних шансів своєму супротивнику. Вона розуміла, що красень-чорногуз зовсім не схожий на того, якого вона втратила. Занадто гордий, занадто гарний, занадто самовпевнений. Та він її здобув у чесному бою, а тому вона має підкоритися йому.
Тепер, висиджуючи своє потомство, і час від часу поглядаючи ввись, лелечиха здогадувалась, що на заваді їхнього сімейного щастя стала інша. Кілька разів вона помічала, як він схоплювався полетіти за молодою красунею, а це вже, напевне, і зовсім покинув її. Раптом плин думок перервало зловісне лопотіння чорних крил над головою. Непрохані гості з іншої зграї вирішили вигнати її з гнізда і силоміць зайняти насиджене місце. Вона оборонялася з усіх сил: то дзьобом, то крильми відбивала ворогів, які так і норовили викинути на землю яйця.
На той лемент, який було чути аж за левади, прилетів і горе-господар. Коли нападники відступили і небезпека минула, лелека винувато опустився на край гнізда. Схиливши голову, він мовчки слухав дружину, яка сварила його за нерозумний вчинок, що ледь не зруйнував їхнє пташине щастя. А потім на додачу, аби наука не пройшла марно, буслиха щосили кілька разів вдарила дзьобом його по голові. Лелека слухняно зносив покарання, а потім, щоб заслужити прощення, швиденько подався на болото за кормом. Молода ж суперниця, яка спостерігала неподалік за цим дійством, іронічно змахнувши крилами, знялася шукати собі іншого...
А підгледів пташині перипетії і розповів нам цю історію житель Саврані – Михайло Олексійович Макевич, який ось уже сім років поспіль щовесни зустрічає на своєму обійсті лелек. Щоранку він прокидається під дружній пташиний скрекіт, а, лягаючи спати, тихенько розмовляє з ними, і ті, здається, усе розуміють.
Кращого прогностика годі й шукати, – переконаний Михайло Олексійович. Спостерігаючи за чорногузами і вивчивши їхні звички, можна впевнено передбачити, якою буде погода. Ось, наприклад, мало хто знає, що бузьки завжди повертають дзьоб проти вітру. А тому, якщо він вказує на північ, то це означає, що не тільки похолоднішає, а й риболовля буде вдалою.
Ось так, протягом багатьох віків люди і лелеки живуть поряд. Адже здавна відомо, що разом з весною бусли на своїх крилах приносять в оселю щастя. І хоча їм самим теж доводиться боротися за нього так, як це робила лелечиха, все ж нам, людям, варто в це вірити і силою свого кохання берегти своє щастя.
