ЯК ГАЗЕТУ НАЗВЕТЕ...
Її назвали "Дунаец". І це ім'я відомо мешканцям Ізмаїла, Рені, Кілії, Вилкового та усього Придунав’я вже 60 років. Змінювали назви підприємство-засновник газети (то це було Радянське Дунайське державне пароплавство, то просто Радянське Дунайське, а тепер ВАТ "Українське Дунайське пароплавство"), інші видання, а газета далі пливла усе з тим же ім'ям на борту. Адміністративно-економічні "гольфстріми" не впливали на курс "Дунайца". Він залишався виданням виробничим, як раніше говорили, багатотиражним. Його читачі – моряки, портовики, судноремонтники та суднобудівники – за усіх правителів і керівників готували до рейсу судна, борознили водні простори, заробляли для країни валюту і ділову репутацію у сфері міжнародних перевезень, годували свої сім’ї, з якими не бачилися місяцями...
"Фішка", унікальність Українського Дунайського пароплавства – його комбіноване, море-річкове, призначення. То ж ім'я транс'європейської річки в основі назви і підприємства, і газети не відображує масштаб діяльності вітчизняної дунайської судноплавної компанії, а позначає місце, з якого вона розгортається. Тут не курс (він, як відомо, може змінюватися), а позиція в океані справ, подій, доль. Можна вважати його позначенням дому, звідки йдуть і куди повертаються моряки, де розташований причал їхніх кораблів, пристань людських душ. У цьому розумінні "Дунаец" – не лише виробнича, але й домашня газета, яка пов'язує воду і сушу, корабель та дім, моряка і його близьких. Завдяки їй на морі й на річці дізнаються про те, як живе підприємство й рідне місто, а на березі мають уявлення про роботу флоту й на флоті.
Ця "сімейність" укупі із серйозністю, ґрунтовністю, послідовністю дратує недоброзичливців пароплавства. Вони "ставлять за провину" його газеті "кишеньковість". Відповідь таким звинувачувачам редактор "Дунайца" Людмила Пігарева дала в інтерв'ю "Одеським вістям" п'ять років тому, у зв'язку із попереднім ювілеєм. Зміст його зводився до того, що газета – партнер та співробітник пароплавства, вона із ним в одному човні. Не треба бути моряком, щоб усвідомити, що розгойдувати його або гребти у своєму, особливому, напрямку, та ще у бурхливому морі економічних та політичних катаклізмів, – погана ідея для спільної подорожі.
Стійкість "Дунайца" уберегла його від ще однієї небезпеки – критиканства та викриття. Під маркою свободи слова відкрилися шлюзи для вседозволеності, вульгарності, розгнузданості. Деякі із колег, схоже, вирішили, що критика – це легко і приємно. Тим часом, саме її якість виявляє рівень професіоналізму та загальної культури дописувача. Ми в Ізмаїлі неодноразово були свідками непояснених (якщо не знати їх простих, окремих, а найчастіше особистих причин) перепадів у поглядах цілих видань, коли про одну й ту саму людину або явище пишуть то із обожнюванням, яке переходить межі пристойності, то із ненавистю, що теж виходить за рамки дозволеного. "Дунаец" ніколи нікого не третирував, і не лише тому, що він у доброму розумінні заодно із трудовим колективом пароплавства. До нього можна застосувати неактуальне нині поняття "солідарність". Це серйозна, ділова, культурна газета. Газета для людей, які роблять важливу державну справу.
Професіоналізм її працівників визнається колегами із морських видань України та Росії, фахівцями морського і річкового транспорту. Журналістів ізмаїльської відомчої газети знають у високих державних структурах водного транспорту, у міжнародних дунайських організаціях. Авторитетні профільні видання із задоволенням публікують статті працівників "Дунайца", користуються ним як джерелом інформації про придунайський транспортний вузол. Вірогідність і грамотність публікацій не піддаються сумніву.
Особливе становище у "Дунайца" і в Ізмаїлі. Його журналісти за скромного відомчого статусу газети завжди вважалися елітою місцевої преси. Вони їздять в закордонні відрядження, ходять на суднах по річці та по морю. Навіть тримаються і виглядають інакше. Керівництво міста завжди полюбляло стверджувати, що Ізмаїл – вікно до Європи. Якщо так, то в інформаційній сфері першим і відкрито ним скористався саме "Дунаец".
А ця обставина, у свою чергу, формує світогляд, розширює кругозір журналіста. Ті, хто здатний до таких змін, швидко професійно дорослішають. Інші не приживаються. Саме у "Дунайце" виросла із коректора до повноцінного кореспондента Зоя Кулінська. Тут зріє лірико-репортерське обдарування Тетяни Котовенко. А ви колись бачили кореспондента багатотиражки, який заради своєї газети відмовився від пропозиції стати власкором авторитетного обласного видання? Тоді подивіться на Тараса Бурлаку із "Дунайца". Федір Сиваченко! Єдиний в Ізмаїлі професійний фотокореспондент, художник фотографії, моряк. Якщо ви зайдете до редактора "Дунайца", перше, на що впаде ваш погляд після того, як вдасться відірвати його від господині кабінету, будуть фотороботи Федора Трохимовича, які прикрашають приміщення. Яких лише зображень Канн, Мальти, Стамбула ми не бачили, але таких – ніколи. Усе життя Федора Сиваченка – це нескінченний репортаж про красу світу у подіях та особах. Зрештою, Людмила Пігарева. Вона редагує пароплавську газету понад десять років, а до цього походила і в рядових "дунайцях". Авторитетна людина у колах керівників пароплавства й галузі, серед колег. Автор ексклюзивних інтерв'ю із високопоставленими посадовцями міжнародних дунайських структур (ці статті з "Дунайца" потім, не до свята буде сказано, безсоромно використали "від себе" великі українські видання). Безсумнівно, інтелігентність та стильність газети – насамперед, від Людмили Олександрівни.
Не дивно, що для "Дунайца", здається, не існує проблеми передплати. У газети стабільний контингент шанувальників, вірних їй із покоління в покоління. Рекламно-комерційний напрям, такий характерний для місцевої преси наших днів, у "Дунайце" не вкоренився. Та й немає у ньому необхідності: судноплавна компанія підтримує свою газету, забезпечує технікою, сучасними засобами телекомунікації... Навіть за найважчих часів питання щодо доцільності видання власної газети у пароплавстві не ставилося. Принаймні, про це нічого не відомо за межами підприємства.
Придунав’я – край моряків і рибалок – не уявляє себе без "Дунайца". Як і без великої європейської річки-годувальниці. Сім футів під кілем, дунайська газето! Із ювілеєм, колеги!
