30 листопада відзначався ювілей у однієї із провідних акторок Одеського академічного театру музичної комедії ім. М. Водяного – заслуженої артистки України Вікторії Фролової. Любов до театру відплатила їй сторицею: театр подарував акторці кращі ролі, кохану людину та щасливе життя.
– Вже понад чотири десятиріччя Ви успішно працюєте у цьому чудовому театрі. Розкажіть, будь ласка, як Ви потрапили сюди?
– До театру музичної комедії я прийшла у 1964 році. Спочатку – до балету, потім закінчила Одеське театрально-художнє училище і була прийнята до трупи. Так я стала акторкою.
– Як змінився з того часу театр та його глядачі?
– Раніше, тривалий час, театр був маленький і перебував на Грецькій. Він завжди був переповнений. Вистави йшли щодня, а не так, як зараз. Ми працювали навіть у неділю по дві вистави, причому не лише дитячі. Наприклад, «Сільву», «Маріцу» грали двічі – вранці й ввечері. Пізніше багато наших глядачів виїхали до Америки. І коли ми були на гастролях у США – вони до нас прийшли. Ми привозили «Бал на честь короля». Усі колишні одесити, наші глядачі – приходили із подарунками, квітами. Вони дуже добре нас приймали, запрошували в гості. І так було в усіх містах.
...Потім ми переїхали до нового театру, на відкриття якого довго чекали. Пам’ятаю, коли я закінчувала театральне училище, – ми грали випускну виставу «Тригрошова опера» за Брехтом. Колишній головний режисер театру, який був і керівником нашого курсу – Матвій Абрамович Ошеровський, – хотів залишити нас у старому театрі й створити театр-студію на зразок «Современника» у Москві. Практично уся трупа перейшла до нового приміщення, а ми залишилися. Але, щось не вийшло... Наш курс розсіявся, і від нього залишилося чоловік шість. Ось вони й працювали... Тепер же у Музкомедії з того курсу лише я і мій чоловік – Володимир Фролов.
– За свою театральну кар’єру Ви зіграли десятки різноманітних ролей, яка з них найулюбленіша?
– Ну, ось підніміть свої руки, – який із пальчиків найулюбленіший? Так і з ролями. Є, звичайно, деякі ролі, які я дуже довго грала: Адель із вистави «Летюча миша», Катарина – з «Цілуй мене, Кэт». А зараз найулюбленіша постановка – «Оголена любов». Шикарна вистава, граю – й одержую задоволення.
– Практично усі актори скаржаться на «не зіграні ролі», яких іноді більше, аніж зіграних. Чи є у Вас мрії, які не здійснилися, не зіграні образи?
– Роль Елізи Дуліттл із вистави «Моя прекрасна леді» пройшла повз мене, і «Хелло, Доллі!» А так я зіграла усе, що можна було, й не можна.
– А чи були ролі, які Ви грали із небажанням?
– Ні. У мене не буває такого. Які б не були ролі – маленькі, великі – вони мої.
– Чи є у Вас улюблені партнери, – окрім чоловіка?
– Багато партнерів – і кожний цікавий по-своєму.
– Розкажіть про якийсь курйозний випадок із Вашого театрального життя.
– Якось я грала «Попелюшку». Моя донька тоді була маленькою – років два-три. Вона завжди погано їла і я їй говорила: «Поїж, щоб у мене був гарний настрій». А за виставою у мене монолог був і в ньому фраза: «Діти, у мене сьогодні такий поганий настрій!» І тут з першого ряду моя донька кричить: «Мамо, ти що? Я сьогодні і поїла, і компотик випила!» А я роблю вигляд, що не чую. Вона: «Мамо, ти що, глуха?» Почалися крики: «Мамо, ти що, мене не любиш?». Дике ревіння – і її повели. Плач навіть із фойє було чути.
Другий акт вже йде. Там доньки мачухи вредні, одна другій каже: «Я зараз вколю її шпилькою!». Тут донька вибігає на сцену і кричить: «Не чіпайте, не чіпайте мою мамочку!» Уявляєте мою реакцію? Ніколи цього не забуду.
– Як Ви гадаєте, чи є у Вашій акторській душі струни, яких ще не торкалися режисери?
– Є. А ось де знайти такого режисера? Раніше краще було. Зараз до нас приїжджають режисери, які ставлять не зрозуміло що...
– З ким із режисерів було найцікавіше працювати?
– Матвій Абрамович Ошеровський – це був режисер світового масштабу. Едуард Маркович Митницький – художній керівник київського Театру на Лівому березі. Мрію ще із ним попрацювати. Зараз із режисерами важче. Є чудові режисери, колишні одесити, які із задоволенням ставили б у рідному місті. Але, мабуть, усе впирається в гроші. Дуже жаль...
– Яке Ваше життєве кредо?
– «Не здаватися й перемагати!»
– Ви щаслива людина?
– Так. Найщасливіша! У мене троє онуків, гарні діти, прекрасний чоловік, улюблена робота.
– Що Ви можете порадити підростаючому поколінню шанувальників театру?
– Хочу сказати дівчаткам, які мріють стати акторками: «Це дуже велика й важка праця!» І це треба усвідомити... Якщо бути акторкою, – бути лідером. Отже, треба працювати. А якщо прагнення – вийти на сцену, щоб покрасуватися, – йдіть додому... Потрібно бути закоханим у театр і, як говорить моя героїня, «за найменшу плату грати найбільші ролі»!
