Ця адреса – старий будинок на розі Софіївської вулиці та однойменного провулка – добре відомий довколишнім птахам. Тут Анатолій Якубович Зубрицький вигодовує синичок – “сторожів садів”. З іншими представниками пташиного світу в нього свої взаємини. Одного разу подружився з вороном, годував його улюбленими воронячими ласощами – сиром. Один час у нього вдома, у клітках, жили щиглики, чижі, зяблики, але випустив їх Анатолій Якубович на волю, тому що «клітка для них – мука». Прилітають до його годівниць дятли, а часом і дивовижні невідомі птахи. Часті гості – постійні мешканці міст голуби і горобці. Сильніші і, що приховувати, нахабніші, вони створюють конкуренцію синицям, тому доводиться їх відлякувати.
– У мене немає стільки корму. Якби його було більше, я міг би всіх годувати, – коментує ситуацію Анатолій Якубович.
Так, у результаті «природного добору» основним об’єктом його уваги стали синички. Особливе до них ставлення йде з дитинства. Народився Анатолій Зубрицький у селі Вілла Томашпільського району Вінницької області. Батько його зі шляхти, мама – селянка. Він пам’ятає, як годував синиць з рук сліпий сусід Іларіон Корчинський. Його бабуся Маня вважала цих птахів вісниками. І одного разу, у день святої мучениці Ірини, 29 квітня 1945 року, билася у вікно їхньої хати синиця, і бабуся заплакала, передчуваючи сумну звістку. Так і вийшло: прийшла похоронка на загиблого цього дня під Берліном її сина Андрія.
Війна дуже вдарила і маленького Анатолія. Одного дня ранньої весни 1942 року хлопці пасли овець, корів, коней, а потім почали розбирати знайдений снаряд. Вибух... Були загиблі та поранені. Чотирирічний Анатолій отримав опіки обличчя і майже цілком втратив зір. На все життя...
Але тоді ще вірити в це не хотілося. Неможливо було батькам упокоритися з тим, що їхній син – такій здібний до шкільних наук, який володіє чудовою пам’яттю, не буде бачити. І у 1954 році, продавши будинок і корову, Зубрицькі приїжджають до Одеси – до інституту Філатова. А там – величезні черги, записуватися на прийом треба заздалегідь. У чеканні проходить кілька днів. До Анатолія, який самотньо сидів у коридорі (батько шукав квартиру) підійшов лікар – Варвара Василівна Скородинська, дружина Володимира Петровича Філатова. З цієї хвилини вона взяла над ним не тільки «медичну», але і духовну опіку. Лікування в клініці Філатова в цілому зайняло п’ять років. За цей час Анатолій Зубрицький екстерном закінчив середню школу зі срібною медаллю, вступив на фізмат педінституту, навчився читати за методом Брайля. А що ж птахи? Свою першу одеську шпаківню він почепив на балконі ординаторської Варвари Василівни (вона теж любила птахів).
З того часу минуло понад півстоліття... Вони вмістили в себе сімейне щастя – у Анатолія Якубовича чудова дружина Валерія Яківна, донька Віолета і онука Настя; боротьбу за існування – у школі він, незрячий, із зрозумілих причин, працювати не міг, довелося займатися то тим, то другим, то третім... Особлива історія – квартирне питання. Спочатку довелося тулитися ледве не в сараї у дворі будинку на Софіївській... Нині у родини Анатолія Якубовича – квартира, яка потребує капітального ремонту (його обіцяє міська влада). У домашньому архіві, який зібрався за ці роки, одна із найдорожчих реліквій – фотографія, де він з Варварою Василівною Скородинською. У його «багажі» – запас знань, якими нема з ким поділитися. Десь у глибині душі живе, напевно, жаль, що не довелося працювати вчителем.
Але хіба він не навчає тих, з ким зводить його доля, філософії життя? Не піддаватися гріху зневіри, у, здавалося б, безнадійних ситуаціях. Не скаржитися, нічого не просити для себе. Він і для птахів не просив би, – і не просив, «доки працювала дружина». Але де взяти кошти для того, щоб постійно наповнювати одинадцять годівниць? Синиці люблять ядра волоських горіхів, насіння. Їх треба не тільки купити, але й очистити (адже чищені коштують набагато дорожче!). Анатолій Якубович вдячний тим, хто приносив йому корм для птахів, допомагав грошима: і це були не тільки співробітники обласного Товариства охорони природи.
– Годівниці повинні бути повними. Іноді я до третьої години ночі сиджу, готую корм, – адже птахи можуть вже о шостій годині ранку прилетіти, – говорить Анатолій Якубович. – А коли годівниці повні, я помітив, що у моїх синичок по три виводки пташенят за літо буває. Вони «мої», тому що знають ці годівниці, завжди прилітають і не бояться – їдять спокійно. А мені – радість від цього.
Радість від турботи про ближніх – братів наших менших, і не від випадку до випадку, а щодня. Як мало – і як багато...
