НЕБУВАЛИЙ ПОДВИГ
ДО 65-РІЧЧЯ РОЗГРОМУ УГРУПОВАННЯ ФАШИСТСЬКИХ ВІЙСЬК ПІД СТАЛІНГРАДОМ
Авторові цих рядків довелося пройти майже 3500 км бойового шляху від південно-західних рубежів радянської країни до Сталінграда, Берліна і Праги, командуючи взводом, батареєю та артдивізіоном. 1200 днів і ночей провів у боях і походах у складі 136-ї (15-ї гвардійської) п’ятиорденоносної стрілецької дивізії. Брав участь у Сталінградській і Курській битвах, Одеській та інших наступальних операціях. Зачохлили гармати 12 травня 1945 року на річці Влтаві, за 110 км південніше від Праги, після її визволення.
Напередодні 65-ї річниці з дня завершення розгрому оточеного угруповання фашистських військ під Сталінградом (02.02.1943 р.) згадалося багато фронтових подій.
Царицин (до 10.04.1925 р.) – Сталінград – Волгоград, розташований на вигині нижньої течії Волги, тягнеться уздовж її правого берега з півночі на південь більш ніж на 70 км. Як нездолимий стрімчак, став він на шляху добірних дивізій ворога, які рвалися до Волги. Понад 75 тис. жителів міста влилися в ряди його захисників. Понад 50 тис. сталінградців вступили до лав ополченців. На будівництві оборонних рубежів працювало 225 тис. чоловік. На території області і в місті було створено 85 винищувальних батальйонів і 11 партизанських загонів. Потужні індустріальні заводи до останньої можливості випускали танки, гармати і міномети для потреб фронту. Важливу роль у Сталінградській битві відіграла Волзька військова флотилія.
В оперативно-стратегічних планах німецького командування на літо 1942 р. Сталінград посідав важливе місце. Після низки великих поразок Гітлер вирішив зосередити головні зусилля на південному напрямі.
Під час наступу танкова армія генерала фон Клейста прорвалася на Кавказ і захопила Майкоп, але просунутися далі так і не змогла. Їй довелося перекидати частину сил під Сталінград, на який наступала 6-а польова армія під командуванням генерала танкових військ Паулюса. Того самого генштабіста, який брав участь у розробці плану нападу на СРСР у 1940 р. (план «Барбаросса»). Наступ добірних дивізій вермахту підтримував 4-й повітряний флот Люфтваффе.
Щоб зупинити просування німецьких військ на Сталінградському напрямі у смузі завширшки понад 500 км, 12 липня 1942 р. Ставкою ВГК було створено Сталінградський фронт під командуванням Маршала Радянського Союзу С.К. Тимошенка (з кінця липня по початок серпня – генерал-лейтенанта В.М. Городова). Членом Військової ради був М.С. Хрущов.
З 17 липня оборонні бої розгорнулися на далеких підступах до міста, на рубежах у середній течії Дону.
30 липня Гітлер перепідпорядкував групі армій «Б» 4-у танкову армію Гота і наказав йому повернути з кавказького напряму для наступу на Сталінград з півдня. Смуга оборони Сталінградського фронту зросла до 800 км. У зв'язку з цим 7 серпня з його складу було виділено новий Південно-Східний фронт. Й.В. Сталін призначив командувачем фронту генерал-полковника О.І. Єременка, підпорядкувавши йому через кілька днів і Сталінградський фронт.
14 жовтня Гітлер, повіривши у свою удачу, віддав військам директиву, у якій стверджував: «…супротивник ослаблений і вже не боєздатний…»
Виступаючи через три з лишком тижні у мюнхенській пивній залі, він хвалькувато заявив: «Сталінград вже у наших руках». Паулюс, якого підганяв фюрер, розпочав 11 листопада останню відчайдушну спробу цілком опанувати Сталінградом. Частини його армії прорвалися до правого берега Волги, південніше заводу «Барикади», але більшого німцям досягти не вдалося.
19 листопаду 1942 р. розпочалася операція радянського командування під кодовою назвою «Уран».
Радянським військам протистояли 8-а італійська, 3-тя і 4-та румунські, а також 6-та польова і 4-та танкова армії вермахту, які входять до групи армій «Б».
23 листопада 1942 р. з'єднання Південно-Західного і Сталінградського фронтів зустрілися в районі міста Калача, завершивши тим самим оточення 6-ї польової армії Паулюса і частини сил 4-ї танкової армії Гота, загалом 22 дивізій у складі 320 тис. чоловік.
Гітлер не хотів залишити Сталінград і як і раніше вимагав: «Ніяких відступів...» Проте в результатів запеклих боїв оточене угруповання фашистських військ 02.02.1943 р. змушено було капітулювати. Було взято у полон 91000 чоловік, зокрема понад 2500 офіцерів, 24 генерали на чолі з фельдмаршалом Паулюсом. На полях боїв було підібрано і поховано 147200 трупів...
Важко переоцінити значення Сталінградської битви, її вплив на хід не тільки Великої Вітчизняної, але і Другої світової війни. За своїми масштабами і запеклістю вона перевершує всі битви минулого. У бою на території майже у сто тисяч квадратних кілометрів брали участь понад два мільйони чоловік. Майже шість місяців не стихали бої в межиріччі Дону і Волги. Двісті днів і ночей тримався Сталінград і вистояв.
Оточення і полон такої кількості військ Німеччини і союзників рейху вже тоді гідно оцінили сучасники. «Прийміть, будь ласка, мої поздоровлення з нагоди капітуляції Паулюса і з нагоди кінця 6-ї німецької армії. Це, справді, гідна подиву перемога», – писав Уїнстон Черчілль Сталіну 1 лютого 1943 року. Франклін Д. Рузвельт у грамоті жителям Сталінграда назвав битву на Волзі «поворотним пунктом війни союзних націй проти сил агресії».
Злам у війні змушені були визнати і наші супротивники. «Ми вже були занадто ослаблені попередніми втратами, щоб пережити таку катастрофу. Хід війни повернувся проти Німеччини…» – писав заступник начальника німецького Генерального штабу Гюнтер Бліментріт.
Втім, деякі недобиті німецькі генерали, такі як Манштейн, намагалися в мемуарах обілити свої дії, зваливши провину на Гітлера та його оточення.
Найбільш об'єктивну оцінку ходу і результату Сталінградської битви дали сам командувач 6-ї польової армії фельдмаршал Паулюс і старший ад'ютант армії полковник Вільгельм Адам, взяті у полон в Сталінграді.
Перемога у битві під Сталінградом – тріумф радянського військового мистецтва.
За час битви з 17 липня 1942 р. по 2 лютого 1943 р. армії фашистського блоку втратили майже чверть сил, які діяли на радянсько-німецькому фронті. До півтора мільйона солдатів і офіцерів супротивника (з врахуванням втрат у військово-повітряних силах) було вбито, поранено і взято у полон.
Перемога на Волзі була досягнута завдяки взаємодії всіх видів Збройних Сил, перевазі радянського суспільного і державного ладу, міцній дружбі народів СРСР. Вона стала справді історичним подвигом і здивувала увесь прогресивний світ, шокувавши гітлерівську Німеччину. Триденна жалоба під калатання дзвонів провіщала початок кінця фашизму.
Слава героям Сталінградської битви і вічна пам'ять полеглим! Про них я розповів у своїй книжці «Исповедь солдата ХХ века».
Роман АГРИКОВ, генерал-майор у відставці, кандидат військових наук, заступник голови обласної Ради миру
«БЕЗ ЛЮБВИ НЕ МОГУ»
Олексій і Володимир Курбатови завершили роботу над романом «Без любви не могу», у якому описуються події, що відбувалися під час Сталінградської битви. Автори використовували щоденники батька – Володимира Васильовича Курбатова, який був на той час спеціальним фронтовим кореспондентом газети «Красная звезда». У травні 1943 року в Іванівському обласному видавництві побачила світ його книжка «Сталинградские рассказы», у якій правдиво відображена епопея історичної битви на берегах великої російської річки Волги. Пропонуємо увазі читачів уривок з роману, у якому розповідається про перший день перебування головного героя роману політрука Михайла Фролова у ще мирному Сталінграді.
Від аеродрому до міста його, політрука Михайла Фролова, підвезли льотчики. Попрощавшись з ними, він пішов по незнайомому місту. На майдані біля вокзалу побачив велику групу нових танків, які тільки-но зійшли з конвеєра Сталінградського тракторного заводу. На броні білими літерами було написано: «Не сдадим врагу город Сталина!», «За Родину, за Сталина!»
Біловусий робітник у промасленій гімнастерці-спецівці запитав Михайла:
– Подобаються танки?
– Так! Сила яка!
– Остання свіжа партія, випустили за п'ять днів замість восьми.
– Невже?
– Так, друже. Я три доби вдома не був. Стара моя, мабуть, дуже переживає.
– Неймовірно, за п'ять днів. Ну, поспішайте додому.
– А ви, мабуть, приїжджий?
– Так, тільки-но з літака.
– А де зупинитеся?
– Поки що не знаю.
– Давайте ідіть до нас, політрук. Ми живемо удвох із старою. Дітей немає. Свій будиночок у нас. Чотири кімнати. Місця вистачить.
– Із задоволенням, – погодився Михайло.
– Запишіть адресу: Дар-Гора, Моздокська вулиця, будинок 56, Іван Михайлович Смирнов.
– Велике спасибі. Постараюся скористатися вашим люб'язним запрошенням.
“Який добрий у нас народ?” – відзначив про себе Михайло.
Він вийшов на набережну і замилувався широкою Волгою, блакитними дебаркадерами. Біля одного з них стояв білий, як лебідь, теплохід «Степан Халтурин». Жовтими сходнями йшли до нього на борт жінки з дітьми, з великими вузлами, тюками, валізами. Темнолиця бабуся, вся у чорному, махала комусь з берега і кричала:
– Їдьте з Богом! Їдьте. Щасливої дороги – швидше б, а то німець прийде! Швидше б, матінки.
До Фролова підійшов старий, відрекомендувався:
– Єгор Єгоров, син Івана, потомствений мідник Царицинського, вибач, Сталінградського заводу. Потім запитав:
– А що, Сталін до нас не приїде сюди, як раніше до Царицина? Це б надихнуло!
– Бачиш, раніше його сюди посилали, а тепер він сам посилає сюди то Василевського, то Жукова, то обох одразу, – відповів Михайло.
– Ех, товаришу політрук, хитрий ти! А можливо, я розумію, це військова таємниця, га?
– Чесно, не знаю, дядьку. А брехати не хочу.
– А ось, я гадаю, прийду завтра в цех і шепну: зустрів політрука, з Москви тільки-но прилетів. Отож він сказав, що сам Сталін збирається на наш фронт рятувати своє улюблене місто, так би мовити, місто імені! – лукаво посміхнувся дідок. – Це дуже людям бадьорості додало б. Це брехня для порятунку, – завершив старий.
– Так, буває свята неправда, – автоматично відповів Фролов, дивлячись на нескінченний потік людей, що йдуть до переправи, до дебаркадерів.
До берега йшов ще один теплохід.
– Таке видовище, ніби німець завтра тут вже буде, – зітхнув старий.
– Та-ак! Але, гадаю, так швидко бути не може, – сказав Михайло, – та і взагалі ми його сюди не пустимо, я обіцяю, – щоб надихнути старого, додав Фролов. – До побачення. Мені час. Здоров'я вам!
– А вам бажаю дожити до перемоги, – тепло потиснув старий руку Фролову.
На Моздокську, 56, до привітного старого Фролов, намилувавшись красою міста і Волги, наговорившись із сталінградцями, дістався аж увечері. Його зустріли привітно, запросили до столу. Добродушна господиня, пригощаючи смаженою картоплею, сказала:
– Скільки нам залишилося мирного, нормального життя? Ось дивлюся на вас, але ж завтра-післязавтра ви віч-на-віч з німцем будете. А я звернула увагу, що ви важко поранені були!.. За знаками відмінності.
– Так!
– Довго лікувалися?
– Місяці чотири. Прострелені легеня і нога.
– Ой-ой-ой! Що ж вас не звільнили вже після такого поранення?
– Я ж одужав. Мій батько і брат на фронті, і я їду до них. Разом були на Калінінському фронті, разом і Сталінград захищатимемо. А там, як вийде. Якщо пощастить трішечки, дивись, і до Берліна дійдемо.
– М-да!.. – протяг господар.
– Чайку?
– Можна, – погодився Михайло.
Перед сном Михайло постояв біля альтанки, дихаючи на повні груди. Місто спало. Через близькість до фронту вікна маскувалися, і все було вкрито таємничим мороком. Тим яскравіше горіли серпневі зірки. Десь неподалік дівчатка заспівали під гітару романс «Калитка», а потім заспівали «Гранатовый браслет». Михайло приліг і слухав чарівні дівочі голоси:
В далекий край товарищ
улетает,
Родные ветры вслед
за ним летят.
Любимый город
в сизой дымке тает,
Знакомый дом, зеленый сад
и милый взгляд...
«Це про мене і про місто на Волзі. Так, улюблене місто, – подумав Михайло. – У кожного є улюблене місто і у кожного своє життя в цьому місті, своє кохання. У кожного міста є своє минуле і майбутнє. Що чекає завтра Сталінград, яке його майбутнє?»
З такими думками засинав політрук Фролов, який повернувся у стрій після важкого поранення. Завтра може бути важкий день.
Все – сплю...
