Що таке самотність?
Для когось самотність починається тоді, коли навколо немає великої і веселої компанії друзів, здатної спілкуватися на будь-яку тему. Хтось вважає себе самотнім, не знаходячи розуміння серед близьких людей. А для когось компанія улюбленого сибірського кота є найкращим товариством.
Чи можна вважати самотніми когось із трьох людей, які живуть відособлено на відстані п’яти кілометрів від найближчого населеного пункту? Самі вони впевнено стверджують, що ні!
Невелике село з поетичною назвою Мала Дворянка Миколаївського району розташоване за декілька десятків кілометрів від райцентру. Випадковому подорожанинові, який міг би потрапити у ці місця, населений пункт навряд чи здався б населеним. Однак, придивившись уважніше, серед десятків напівзруйнованих хат спостерігач би точно помітив міцний і добротний будиночок і велике присадибне господарство. На мальовничому схилі, дивлячись вікнами на сонце, що заходить за гору, стоїть будинок Галини Дмитрівни і Бориса Івановича Нагалків. Крім двох людей похилого віку та їхньої дочки, в селі немає інших мешканців.
Колись Мала Дворянка була звичайним селом, зі своїми крамничками, службами і навіть традиціями. Але добрих десять років тому його залишили останні сусіди родини Нагалків. Одна з причин – поблизу немає школи. Саме тому люди прагнули переїхати ближче до райцентру, де й жити буде легше і дітей можна буде влаштувати.
Що ж стосується Галини Дмитрівни, то вона пояснює своє бажання залишитися тут просто:
– Я тут народилася, прожила все життя, була щасливою. Тут же хочу й померти, – бадьоро і життєрадісно говорить вона.
Взагалі оптимізм цієї родини не раз вражав мене упродовж нашої зустрічі. Крім того, не можна не зазначити привітну гостинність, якою зустрічають всіх, хто навіть випадково заглянув на хутір. Доки ми розмовляли з господинею будинку, її донька швидко і вправно накривала на стіл. Коли ж запросили до обіду, я, було, спробував відмовитися, пославшись на зайнятість, але відразу зрозумів, що кровно скривджу господарів, не оцінивши приготовлених ними страв.
Далі розмовляли вже за столом.
Гостинність родини змогли оцінити не тільки українці. Одного разу, близько двох років тому, біля двору зупинився вершник на коні. Чоловік середніх років родом з Монголії, який давно займається науковою діяльністю у сфері історії, вирішив здійснити подорож слідами великого предка Чингісхана. Його шлях пролягав з Монголії до Угорщини тими місцями, де проходило військо завойовника. Гість чудово володів російською мовою, тому в спілкуванні з нечисленними мешканцями хутора проблем не виникло. Вчений довго розмовляв з Галиною Дмитрівною про життя в Україні, після чого охоче прийняв пропозицію господарів повечеряти, але ночувати залишився в наметі у дворі.
У Галини Дмитрівни і Бориса Івановича є діти, онуки і навіть правнуки. Всі вони давно живуть в райцентрі і в Одесі, але, незважаючи на неблизький шлях, регулярно бувають у Малій Дворянці.
– У нас практично не буває такого, щоб довго ніхто у гості не заглядав, – сказала моя співрозмовниця. – Завжди і діти, і онуки погостювати приїздять. Допомагають, звичайно ж, по господарству. А що, адже ми з дідом вже з усім не впораємося.
Господарство на хуторі вражає не тільки своєю доглянутістю, але й розмірами. Тут гуси і качки, індики і кури, корова і город. За всім доглядає Валентина – старша донька.
Мене цікавить, як родина виходить із ситуації, пов’язаної з відсутністю крамниці, адже сірники і крупу на своєму городі не виростиш. Для них і це не проблема. Щоп’ятниці вони вибираються на базар, де і скуповують усе, що може придатися протягом тижня.
– Ми вже звикли, що забути нічого не можна, – розповідає Валентина. – Адже справді, до сусідів за сірниками у разі чого бігти 5 кілометрів. Ну, а що стосується хліба, то ми вже давно самі його печемо. Це зовсім не складно, головне – не лінуватися.
– Чи часто буває, щоб у вас у гостях збиралися всі ваші родичі? – запитую я.
Сплеснувши руками, Галина Дмитрівна, сміючись, відповідає:
– Нещодавно у нас було золоте весілля. Були гості. Чоловік вісімдесят! Витанцьовували так, що в сусідньому селі, кажуть, було чути.
І справді, про свято в Малій Дворянці мені розповідали в райцентрі. У гостях були не тільки численні родичі з усієї України, але й величезна кількість друзів з району і обласного центру.
Про гостинність і оптимізм трьох мешканців села, яке стоїть пусткою, знають не тільки в районі, але й далеко за його межами. І саме доброта, почуття власної гідності, віра у себе і чіткі життєві принципи допомагають маленькій родині не тільки не зневіритися, але й жити повноцінним щасливим життям.
P.S. За словами заступника голови Миколаївської районної ради Олега Лосєва, у 70-х роках на території району було 73 населені пункти. У минулому році, з урахуванням виведення з реєстру двох сіл, ця цифра склала, 45.
– Село буде значитися в реєстрі населених пунктів доти, доки в ньому є хоч один житель, – зазначив чиновник. – Однак після його списання, відновити в ньому офіційне поселення практично неможливо.
