В 1997 році світове співтовариство уклало в іранському місті Рамсарі так звану Рамсарську конвенцію, провідною ідеєю і метою якої стало максимальне збереження та раціональне використання водно-болотних угідь, розглядаючи їх, як невід’ємну часточку природного різноманіття і складову природного розвитку. А щоб час від часу привертати увагу екологічної громадськості до цього виду навколишнього середовища, учасники конференції вирішили щорічно, 2 лютого, відзначати Всесвітній день водно-болотних угідь. Відтак, відомо, що на січень нинішнього року цю конвенцію вже підписано урядами 144 країн світу.
Згоден, болото – не те місце, до якого ми приходимо, щоб помилуватися природою, подихати свіжим повітрям або призначити там побачення. Навпаки, серед значної частини населення проглядається стійке несприйняття самої наявності боліт: з їх запахами, комарами, жаб’ячим та гадючо-вужиним царством... Свого часу, пригадую, мені навіть дорікнули: “Знайшли що захищати – болота! Краще подумали б про те, як би їх пошвидше позбутися, а на осушених землях посіяти щось корисне”. Прикладом подібного ставлення до природних боліт виявилася й уже не раз згадувана мною акція “спрямлення русел малих річок”, під час якої було осушено тисячі гектарів водно-болотних угідь: луків, заплавів, всіляких заток та мілководь.
А тим часом і науковці, та й усе екологічно освічене людство вже давно переконалися, що водно-болотні угіддя є невід’ємною функціональною часткою екосистеми: даної місцевості, краю, країни, континенту. Тому що саме завдяки наявності таких угідь підтримується відповідний рівень і баланс флори та фауни, або, простіше кажучи, саме завдяки їм існують, розмножуються та розвиваються сотні видів птахів, плазунів, усіляких водно-земних істот, а ще – сотні видів рослин, серед яких завжди віднаходять тепер уже рідкісні, відмираючі, або й зовсім унікальні, характерні тільки для даної місцевості.
В Україні під захистом держави перебуває зараз 33 водно-болотні угіддя, загальна площа яких сягає 678 тис. га. Причому значення цих угідь для світової спільноти пояснюється вже хоча б тим, що 22 об’єкти природи вже набули міжнародного значення.
Почекайте, скажете ви, а що вважати водно-болотним угіддям? Так от, одне із значень Рамсарської конвенції саме в тому й полягає, що вона дала офіційно-наукове визначення цього поняття. Вже в першій статті конвенції мовиться, що під водно-болотними угіддями маються на увазі “райони маршів, боліт, драговин, торфовищ або водойм – природних або штучних, постійних або тимчасових, стоячих або проточних, прісних, солонкуватих або солоних, включаючи морські акваторії, глибина яких не перевершує шести метрів. Для визначення угідь, які можуть бути заявлені для спеціального “Переліку водно-болотних угідь міжнародного значення”, розроблено критерії, серед яких: типовість та унікальність екосистем для біогеографічного регіону, цінність угіддя для підтримання біологічного різноманіття регіону, існування ендемічних рідкісних і зникаючих видів рослин і тварин, місце регулярного перебування понад 20 тис. водних птахів, або важливе місце для нересту, нагулу, зимівлі місцевих риб тощо. Кожна країна – член Конвенції має заявити до “Переліку водно-болотних угідь міжнародного значення” принаймні одне своє угіддя, і взяти його під охорону...
Як я вже казав, Україні було з чим увіходити в Конвенцію, у нас Постановою Кабміну від 23 листопада 1995 року “Про заходи щодо охорони водно-болотних угідь, які мають міжнародне значення”, визначено аж 22 такі об’єкти, хоча екологи вважають, що й це ще не межа. І цілком справедливо до цих міжнародно визнаних угідь на території Одещини віднесено придунайські озера Кугурлуй та Картал, все Кілійське гирло, систему озер Шагани – Алібей – Бурнас, багатостраждальне озеро Сасик та межиріччя Дністра і Турунчука – улюблену місцину наших мисливців; а ще північну частину Дністровського лиману і Тилігульський лиман. Та зрозуміло, що просто взяти й оголосити якісь водно-болотні угіддя заповідними – цього недостатньо. Тому, у відповідності до Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” та положень Водного кодексу України, поблизу кожної річки чи водойми беруться під охорону від 25 до 100 метрів (у залежності від величини ріки чи водойми) прибережних смуг, і не менше 2 км приморської зони. У межах багатьох угідь уже створено або створюються заказники; чимало водно-болотних комплексів входять до складу національних природних та ландшафтних заказників, заповідних урочищ, національних та регіональних ландшафтних парків.
“У попередні десятиліття в Україні, особливо на Поліссі та в Басейні Дніпра, – мовиться в офіційному прес-релізі, підготовленому співробітниками Держуправління охорони навколишнього природного середовища в Одеській області (начальник – Віталій Примак), – непродуманими заходами було завдано шкоди великій кількості природних комплексів, що призвело до суттєвих негативних змін в екологічних, гідрологічних та кліматоутворюючих процесах. Тому зараз усе більш актуальним стає збереження та виважений підхід до менеджменту водно-болотних угідь. Це стосується і півдня України, і, зокрема, Одещини, де серйозними проблемами є забруднення водойм та водопостачання. Реалізація на практиці пріоритетів щодо поліпшення збереження водно-болотних угідь можлива лише за умови значних зусиль усіх державних та недержавних відомств та організацій, всього населення країни”.
Тобто не слід гадати, що охороні та збереженню підлягають тільки ті угіддя, які визначені спеціальними постановами уряду чи місцевої влади. Давайте подивимося, якого вигляду набула заплава місцевої річечки чи струмка; в якому стані перебувають їхні витоки та степові джерела. Чи не засмічуємо промисловими відходами та всіляким непотрібом болота, на яких відпочивають і підкормлюються перелітні птахи, або й ті птахи, які постійно літують і гніздяться в наших краях.
Згадаймо мудру українську приказку “Кожен кулик своє болото хвалить”. Тож давайте будемо тими “куликами”, які не просто хвалять кожен своє місцеве болото, але й дбають про те, щоб справді було чим хвалитися і за що пройматися відповідальністю перед світовою спільнотою.
