Нещодавно голова Болградської районної ради Іван Антонович НАСИПАНИЙ відзначив ювілей – своє 60-річчя. Як дивиться людина на життя з такої вершини? І що відкривається їй із цього життєвого Ельбрусу?
– Коли в Росії провадили перепис населення, Президент Путін в анкеті, у графі "рід діяльності", написав: "Надаю послуги населенню". А як Ви, Іване Антоновичу, характеризуєте свою діяльність?
– Був такий період, коли я не розділяв свою роботу із тією освітою, яку одержав, а моя професія – економіст. Але далі так склалося життя, що став публічним діячем. Я був інструктором ЦК Компартії Молдавії, потім працював заступником голови "Молдавспоживспілки" – начальником головного економічного управління. У цій системі тоді працювало 75 тисяч чоловік. Знаєте, якщо писати анкету, то вона буде досить розлогою. Усе що було, кожна подія чимось знаменна. І мені дуже дорога.
– Що означає для Вас "публічність"?
– Це – мати свою точку зору на ті чи інші питання або процеси й презентувати її перед колективом, перед громадою, перед співтовариством. Презентувати для того, щоб твою точку зору люди розділяли, рознесли далі. І це дуже важливо. І тут настає елемент істинної оцінки твоєї публічності. Визнали тебе, отже, ти публічний, не визнали...
– Ваша громадська діяльність припала і на радянські роки, і на період перебудови, і на час незалежності України. Стародавні римляни стверджували: "Часи змінюються, і ми змінюємося разом із ними". Наскільки доводилося змінюватися Вам?
– Я гадаю, що змінюватися людина великою мірою радикально не може. Те, що йому дали батьки, те, що вона набула своїм досвідом, не можна принципово змінити. Ось, наприклад, ми були атеїстами. Зовні. А насправді в нас віра була. Я виріс у селянській родині, де до церкви ходили, я на цьому виховувався. Як я міг змінити віру своїх батьків?
– Ви таємно хрестили своїх дітей і вінчалися?
– Так. І вінчалися із Юлією Степанівною. Я був тоді у комітеті комсомолу інституту, ми розписувалися в ЗАГСі міста Львова, а весілля грали у моєму рідному селі, на Тернопільщині. Мати сказала, а я дуже високо ціную думку своїх батьків, що ми маємо повінчатися. Так і вчинили. Людина змінюється із урахуванням досвіду, віку. А ті орієнтації, установки, які колись закладені, не мають змінюватися, на мій погляд.
– А що ще пронесли в собі крізь роки?
– Можливо, пишномовно буде звучати, але є такі якості людські, котрими розмінюватися не можна. Це прості якості. Намагатися бути вірним обов’язку своєму. Угоді, яку із кимось уклав. Не важливо з ким – із сусідом, з підлеглим, зі своєю дружиною. Адже шлюбний союз це теж угода, треба бути їй вірним. За усіх часів актуальні такі якості, як порядність, інтелігентність.
– У кожного з нас в житті були вчителі. І це не лише ті люди, які стояли в школі біля дошки...
– Такі люди є в кожного, і вони дорогі серцю. У дитинстві вчителем, звичайно ж, була моя бабуся Марія Іванівна Фенцор. Відповідальність за виховання дітей у селі часто покладалася на найстаршого. Тому що батьки цілими днями працювали: мати – у полі, батько – в кузні. Бабуся навчала цінувати працю, бути дисциплінованим. У мене в дитинстві ніколи не було вільного часу. Навіть час для підготовки уроків бабуся суворо регламентувала, вказуючи на те, що в мене є ще свої обов'язки по господарству. Бабуся сама була неграмотна, але дуже мудра.
– А у дорослому житті?
– Коли був студентом, викладач іноземної мови, нині покійний Євген Миколайович Ланюк, запросив мене, сільського хлопця, до групи з поглибленого вивчання німецької мови. Пам'ятаю його слова: "Ти вивчаєш математику, тому що відчуваєш, що вона тобі потрібна. Зрозуміло й те, що тобі стане у пригоді економічна географія та багато інших наук. А мова, міркуєш ти, можливо, стане у пригоді, а можливо, й ні... Отож запам'ятай: що б ти не вивчав, усе це в житті стане у пригоді. Інша справа – коли..." Як він мав рацію! (донька Івана Антоновича мешкає й працює у Німеччині – прим. авт.). Усе, що ти робиш, вивчаєш, із чим стикаєшся – усе залишається у твоєму життєвому багажі. Багато було вчителів, таких як викладач економічних дисциплін, доктор наук Ольга Романівна Кмицикевич, яка змушувала нас, студентів, бачити не просто цифри, але й аналізувати пройдене, прогнозувати майбутнє. А ще мені запам'яталася проста технічка тітка Оля, на жаль, я навіть не знаю її прізвища. Це була звичайна жінка із молдавської родини. Я працював начальником управління й приїжджав на роботу дуже рано, першим тролейбусом. Вона саме закінчувала прибирання, і ми перекидалися парою фраз. Якось тітка Оля розповіла мені історію про те, як пережила голодівку, у той час вона опинилася у моєму селі на Тернопільщині. Ця жінка із такою теплотою та ласкою говорила про людей, які їй допомагали вижити... І я тоді зрозумів: проста людина вона скрізь однакова – чи то на заході, чи то на сході України, чи то у будь-якій іншій країні. Тітка Оля тоді зміцнила мою думку: не важливо, якої національності людина – важливо, яка в неї гідність. Це було ще задовго до тих подій, які дали таку тріщину в міжнаціональних відносинах... Коли я приїхав до Болграда, до цього чудового багатонаціонального району, наука тітки Олі виявилася актуальною. Гадаю, своєю роботою я підтвердив, що треба ставитися до кожної національності із повагою. І не руйнувати, не торкатися цього чуйного нерва.
– Тим часом, є "діячі", які не просто торкаються цього нерва, а свідомо грають на національних почуттях, розпалюючи ворожнечу та протистояння. Наше суспільство сьогодні розділене не лише за соціальною, національною, але ще й за партійною ознакою. Я роблю висновок, що розподіл нашого суспільства на партії – це найбільша диверсія проти України. Судячи за результатами. Як Ви гадаєте?
– Те, що партії можуть бути у суспільстві, в державі, історія не заперечує. Люди мають об’єднуватися за якимись принципами, інтересами. Наприклад, що поганого у тому, що наші жінки організували асоціацію, збираються і обговорюють різні теми? Мені було б навіть цікаво там бути присутнім. Або Партія зелених: є спільна мета – захист навколишнього середовища. Негатив у тому, що сьогодні за допомогою партій нам нав'язали стандарт взаємин "свій – чужий". Такий формат функціонування політичних організацій я абсолютно не приймаю. Якщо "свій" говорить дурниці, то він однаково має рацію, тому що "свій"? Ми так розділили людей останнім часом, що навіть на рівні районної ради ні-ні, та й проскакує. При чому тут партійність, коли обговорюється питання ремонту школи?
– Ви якось сказали, що для Вас партія номер один – родина. І роль першого секретаря у цій партії, наскільки я розумію, виконує Юлія Степанівна?
– (Сміється). Так, за цю партію я завжди голосував і голосувати буду. Це – моє, я цим пишаюся. Пишаюся нашим партійним будівництвом – із Юлією Степанівною ми вже незабаром сорок років разом. Усе це так цікаво... Єдине, про що шкодую, що усе це так швидко промайнуло. Здавалося б, ще вчора ми були студентами, і водили вранці дітей до садка, а ось вже давно залишилися позаду школа, навчання в інститутах, у доньки й сина – доросле життя. Мені дуже приємно, що діти перейняли колорит нашої родини. Вони так само ставляться до праці, розуміють, що у житті чогось домогтися можна лише дуже важкою працею. Поки що це розуміння в них є, я радий і щасливий.
– Ви так тепло відгукувалися про свою бабусю. А не гірко від того, що Ви, дідусь, так далеко від своїх онучок? І не можете передати їм щось дуже важливе?
– Звичайно, це так. Але, з іншого боку, я розумію, що сьогодні – вік глобальних процесів у суспільстві. І моя доля є характерною: діти їдуть із насиджених місць, а ми залишаємося. Звичайно, хотілося б бачити, як зростають онучки, як радіють, і я б разом із ними радів. Але так сьогодні влаштоване життя... А зв'язок із дітьми в нас постійний, ми в курсі усіх подій, наскільки дозволяють обставини, зустрічаємося. На 60-річчя онучки подарували мені календар, який оформляли цілий рік своїми фотографіями – це дуже приємно.
– Іване Антоновичу, у Вас є настільна книга?
– Як такої немає. Але до блокнотів часто виписую вислови видатних особистостей. Якщо говорити про літературу, то люблю історичні романи.
– Є збірник висловів мудрих людей "Разум сердца", і, що мене здивувало, його укладачі почали із розділу "Этика и культура". Вже потім йдуть добро і зло, мир та війна, думка й вчинок. Я гадаю, що й у Вашій роботі етика та культура посідають першорядне місце.
– Дякую за таку оцінку. До мене якось потрапили нариси Антона Івановича Денікіна, він унікально передав характер подій громадянської війни, поведінку людей того часу. Кожна держава проходить через випробування, народ страждає від голоду та холоду. Але чи означає це, що людина може розбити вікно на залізничній станції? Заради чого? Щоб вітер гуляв? Як жаль, що ми не переймаємо того досвіду, не пам'ятаємо тих помилок. Що ми не піднімаємося над суєтою, над часом. Скажіть, навіщо сьогодні розбивати ліхтарі? Які так багато сьогодні коштують. І нам так потрібно, щоб лампочки світили.
– Не хотілося говорити про роботу, але що поробиш, якщо це більша частина життя. Не можна не помітити, що Ви завжди вмієте навколо себе зібрати команду, і кожна людина ідеально підібрана не лише за своїми діловими якостями, але й із урахуванням характеру. Поділіться секретом: як Ви це робите?
– Прихід нового керівника не має нести і зміни команди. Є колектив – треба працювати з ним. Інший приходить і з порога заявляє: "Мене ця команда не влаштовує!" Вибачте, якщо ти даєш таку оцінку, то хтось і тобі може дати оцінку, наскільки ти маєш рацію. Я прихильник стабільності та наступності. Так, під час роботи може стати зрозуміло, що хтось обрав не прийнятний для себе рід діяльності, і треба йому допомогти це зрозуміти. Карнегі каже, що людину можна змусити краще працювати одним способом – змусити її захотіти краще працювати. Якщо людина любить свою роботу, якщо розуміє свою відповідальність, якщо починає рости, мене це дуже тішить.
– На роботу як на свято. Чи часто бували у Вашому житті такі періоди?
– У кожній роботі є приємні сторони й не дуже. Якщо щось вдається, то я цьому радію. Нещодавно прийшла одна сім’я, вони запитують: "Пам’ятаєте, шість років тому ви допомогли нам розв’язати проблему?" Ні, зізнатися, не пам'ятаю. А проблема була у вступі їхнього сина до інституту, вони тоді вже втратили всяку надію. Я підказав, як вчинити. Сьогодні у юнака – диплом, робота. І для мене це – те саме свято.
– "Опыт – сын ошибок трудных", – писав великий поет. Напевно, були помилки, за які себе корите й донині? З висоти прожитого не соромно зізнаватися – це вже урок тим, хто йде за тобою.
– Звичайно ж, є. Наприклад, міг би зробити більше за півтора року роботи головою Болградської райдержадміністрації.
– Як, ще більше?! Іване Антоновичу, та Ви ледь трималися на ногах: Болград приймав обласні олімпійські ігри, Одещина відзначала у Болградському районі 60-річчя визволення від німецько-фашистських загарбників...
– У 2004 році ми серйозно зайнялися газифікацією району, але не завершили цього процесу. Уявіть, як би жилося зараз Василівці та Баннівці, якби був природний газ, як є він у Нових Троянах та Городньому. Нам треба було проявляти більшу наполегливість у проведенні магістрального газопроводу. Я переконаний, що наш край є унікальним. Але район, який "живе на воді", не забезпечений водою. Потрібно було "застовпити" це питання у програмі "Регіональна ініціатива". У минулому скликанні я був депутатом облради й порушував проблему екологічного стану озера Ялпуг, яке унікальне. Треба було діяти рішучіше, для того, щоб було розроблено й ухвалено програму його реабілітації. Ми підходили до цього, але програми немає, але ж її можна було б сьогодні презентувати на європейському рівні, намагатися залучити гранти.
– Я гадаю, у Вас є досить часу й можливостей, щоб реалізувати ці проекти (Ельбрус – далеко не найвища вершина, чекають наступні). Іване Антоновичу, чим запам'ятається минулий ювілей?
– Було багато телефонних дзвінків, листівок, телеграм – я їх дбайливо зберігаю. Відзначили із колективом. З родиною. Приїжджали мої колеги-бессарабці із Ізмаїла, Тарутиного, Сарати, Арциза. Телефонували однокласники Надя Бучак та Ігор Ковальський, із яким сидів за однією партою, – ми 42 роки не бачилися!
– Можливо, Ви хочете про щось важливе сказати, але я про це не запитала?
– Пам’ятаєте слова пісні із фільму "Земля Санникова"? "Жизнь – только миг..."
