Криза у хворобі дуже часто сприяє одужанню. Політична криза, у принципі, може призвести до аналогічних наслідків, звичайно, якщо політичний організм має достатній запас міцності. На жаль, політичний організм України такого запасу не має. Починаючи з 2005 року, політичні кризи ослаблюють його, перетворюючи хворобу у хронічну і позбавляючи хворого надії на лікування. 2007 рік ознаменувався новою фазою кризи. Приводом до неї, як відомо, став широко відомий лист Президента, Прем'єр-міністра і Голови Верховної Ради до генерального секретаря Північноатлантичного альянсу з проханням підписати з Україною План дій щодо членства у НАТО.
Питання про НАТО і далі залишається одним з найгостріших політичних питань, що вносять розкол в українське суспільство і політикум. Всі соціологічні опитування вказують на негативне ставлення більшості українців до членства у Північноатлантичному альянсі. Прихильники приєднання України до НАТО вказують на те, що українці мало інформовані про мету і завдання Альянсу. Це, значною мірою, так. Але не слід забувати про те, що уявлення переважної більшості громадян формуються не за допомогою аналітичних видань та інформаційних бюлетенів, а за допомогою тієї інформації, яку вони одержують щодня з інших інформаційних каналів, переважно з телевізійних програм, і частково – з газет. І, якими б серйозними не були аргументи на користь системи колективної безпеки, яка формується під егідою НАТО, вони не здатні перебити негативний ефект від бомбувань Югославії, воєнних операцій в Афганістані та Іраку.
Є, безперечно, і внутрішні причини. Курс на вступ до НАТО асоціюється з політикою, яку в цілому провадить Віктор Ющенко і "жовтогаряча" (сьогодні можна сказати навіть пост-"жовтогаряча") команда. Зростання цін на енергоносії як наслідок погіршення відносин з Росією після стрімкого повороту "на Захід", інфляція і дорожнеча пов’язуються у свідомості багатьох пересічних українців у єдине ціле. Що нестабільнішою стає політична та економічна ситуація в Україні, то привабливішою стає образ Росії.
Очевидно також, що затятіше, нехай навіть на словах, буде бажання керівництва бачити країну членом альянсу, то глибшою буде прірва, яка розділяє її різні частини. Де вихід?
Останнім часом все більшого поширення набуває ідея постійного нейтралітету України. Його прихильники посилаються на досвід таких нейтральних європейських держав, як Швеція, Швейцарія, Австрія, Фінляндія, а також на досвід Туркменистану, який 12 грудня 1995 р. на підставі Резолюції Генеральної Асамблеї ООН № 50/80 був проголошений постійною нейтральною державою.
Є і певні юридичні аргументи – посилання на Декларацію про державний суверенітет України, ухвалену у липні 1990 року, у якій проголошено намір України "стати у майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках". Акт проголошення незалежності України був ухвалений на здійснення Декларації про державний суверенітет. Громадяни України на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року підтримали Акт проголошення незалежності, отже, підтримали і нейтральний статус. Крім того, у преамбулі до Конституції України зазначено, що ухвалена вона, "керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленому 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням".
Аргументи супротивників нейтралітету, як правило, зводяться до такого.
Перше. Нейтралітет за сучасних умов позбавлений сенсу. Зокрема , в експертній доповіді "Україна у 2007 році: внутрішнє і зовнішнє становище і перспективи розвитку", підготовленій до щорічного Послання Президента Верховній Раді, зазначається: "Формування єдиного світового простору міжнародної безпеки поступово і неухильно позбавляє сенсу позицію нейтралітету і позаблоковості. Навіть традиційно нейтральні європейські держави вже давно користуються перевагами системи колективної безпеки, що формується завдяки НАТО і політиці ЄС у сфері безпеки та роблять посильний внесок у формування європейської архітектури безпеки. Зрештою, відзначають експерти, уроки історії, як нашої, так і зарубіжної, свідчать, що нейтралітет достатньо не гарантував досягнення необхідного рівня безпеки".
Найпотужніший історичний аргумент "проти" – доля Бельгії, чий нейтральний статус у 1914 році порушила Німеччина. Це вторгнення, як відомо, стало приводом для вступу Великої Британії у війну на боці Франції і Росії.
Друге. Супротивники нейтралітету вказують на те, що нейтралітет конкретних європейських держав був сформований за конкретних історичних умов. Це справді так.
Нейтралітет Швеції і Швейцарії склався ніби "сам собою" і не був забезпечений як власне зовнішньою політикою цих країн, так і сприятливими для них міжнародними обставинами. Щодо Австрії, то її нейтралітет є не тільки добровільним (у 1955 р. було ухвалено федеральний конституційний закон, який проголошував постійний нейтралітет Австрії і виключав можливість приєднання до якихось військових союзів або створення іноземних військових баз на її території), але і закріплений Державним договором 1955 р., за яким чотири країни-переможниці у Другій світовій війні – СРСР, Сполучені Штати, Велика Британія і Франція – зобов'язалися поважати і дотримуватися постійного нейтралітету Австрії. Нейтралітет Фінляндії багато в чому був гарантований радянсько-фінським Договором 1948 р. і де-факто визнаний Сполученими Штатами.
Третє. Опоненти нейтрального статусу вказують на те, що цей статус України законодавчо не закріплений і відсилання до Декларації про державний суверенітет нібито не мають до цього ніякого наміру, оскільки там говориться тільки про намір стати у майбутньому нейтральною і позаблоковою державою. Справді, у Конституції України, крім посилання на Акт проголошення незалежності і ч.7 ст.17 Основного Закону, де говориться про те, що "на території України не допускається розміщення іноземних військових баз" немає офіційних декларацій про нейтральний статус. Наприклад, у Конституції Республіки Молдова ст.11 говориться: "Республіка Молдова проголошує свій постійний нейтралітет. Республіка Молдова не допускає розміщення на своїй території збройних сил інших держав". У той же час Закон "Про основи національної безпеки", прийнятий у 2004 році, недвозначно відносить "забезпечення повноправної участі України у загальноєвропейській і регіональній системах колективної безпеки, набуття членства у Європейському союзі та Організації Північноатлантичного договору при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федерацією, іншими країнами Співдружності Незалежних Держав, а також з іншими державами світу" до одного з напрямів державної політики у питаннях національної безпеки.
Четвертий аргумент – вступ до системи колективної безпеки під егідою НАТО коштуватиме Україні "дешевше", ніж самостійна підтримка боєздатної армії.
І, нарешті, п'ятий аргумент – невступ до НАТО загальмує майбутній вступ України до Європейського союзу.
Розберемося з цими доводами. Щодо прикладу Бельгії, то не варто забувати, що умови початку XX століття істотно відрізняються від умов початку століття XXІ. Звичайно, війни у колишній Югославії і на території колишніх республік СРСР показали, що спосіб розв’язання конфліктів за допомогою зброї не відійшов безповоротно в минуле. Проте масштабна війна між ворожими військово-політичними блоками у принципі сьогодні неможлива, що робить нейтральний статус більш стійким. Тим більше, що мова повинна йти не просто про однобічне оголошення Україною постійного нейтралітету, а про міжнародне визнання її нейтрального статусу, так, як це було у випадку з Туркменистаном і Австрією.
Сучасні умови не менш специфічні, ніж, скажімо, умови 1955 року, коли було проголошено нейтралітет Австрії. Фактично ми переживаємо сьогодні рецидив "холодної війни" у відносинах між Росією і Заходом. Україні у цій боротьбі уготована роль "призу" однієї зі сторін, і як наслідок, активного учасника протистояння. У будь-якому разі це матиме негативні наслідки не тільки для суверенітету країни, а, насамперед, для її економіки і добробуту громадян. І Росія і Захід мають для цього достатньо важелів. Щоб не стати іграшкою в чужих руках і набути право на самостійну зовнішню політику, Україна повинна вийти з політичної гри великих держав.
Це дасть їй можливість повноцінно увійти в гру на глобальному енергетичному ринку і використати свій транзитний потенціал виходячи не стільки з інтересів інших країн, скільки з власних. Через територію України транспортується 75% російського газу. Реалізуючи проекти "Блакитний потік", "Південний потік", "Північний потік", Росія прагне диверсифікувати канали постачання газу до Європи і зменшити ризики від вступу України до НАТО. Україна, у свою чергу, прагне диверсифікувати джерела надходження енергоносіїв, щоб зменшити залежність від Росії і виявляє цікавість до альтернативних проектів, зокрема і до Nabucco, яке підтримує США. Підсумком постійних метань є поступова втрата транзитних позицій. Утвердження нейтрального статусу дозволить прагматичніше і без зайвої політизованості вибудовувати відносини як з Росією, так і з іншими країнами-постачальниками газу, пропонувати економічно, а не політично обґрунтовані проекти з використанням транзитного потенціалу країни.
Не слід також ще раз говорити про те, що міжнародно закріплений нейтральний статус дозволить зняти напруження всередині країни і повернути енергію політичних сил на розв’язання економічних і соціальних проблем країни.
Постійний нейтралітет вкрай важливий для посилення ролі України у Чорноморському регіоні, який останнім часом стає основною зоною протистояння Заходу і Росії. Наявність щонайменше двох нейтральних держав (мається на увазі Україна і Молдова) стане стабілізуючим чинником. Він дозволяє розв’язати питання іноземної військової присутності як на території України і Молдови, так і знайти прийнятні шляхи розв’язання придністровського питання. Це істотно знизить рівень мілітаризованості і конфліктності регіону.
Щодо законодавчої основи, то очевидно, що сьогодні Україні вкрай необхідні нова редакція Закону "Про основи національної безпеки", яка б чіткіше відповідала запитам сучасності, а також ухвалення змін до Конституції, які б закріплювали нейтральний статус.
І нарешті, про "дешевизну" нейтралітету і європейської інтеграції. Спроба поставити в одну площину європейську (вступ до ЄС) і євроатлантичну (вступ до НАТО) інтеграції завдає сьогодні очевидного збитку європейським перспективам України. І Швеція, і Фінляндія, і Австрія, провадячи переговори про приєднання до Європейського співтовариства, домагалися і домагаються особливого статусу для себе у питаннях оборони і політики. Наприклад, Фінляндія визначає свій нейтралітет як "прагнення залишатися поза суперечностями великих держав". Вона провадить нейтральну політику у військовій сфері, метою якої є забезпечення територіальної єдності Фінляндії у мирний час і за умов війни, а саме: ненадання своєї території іншій державі для агресії проти якої-небудь іншої держави, збереження існуючої у Фінляндії політичної, економічної і юридичної системи.
Крім того, ніхто не говорить про те, що здобувши міжнародне визнання нейтралітету, Україна повинна роззброїтися і знищити свою "оборонку". Швеція і Швейцарія мають власний військово-промисловий комплекс, розробляють нові зразки озброєнь. Швеція, наприклад, перебуває серед значних експортерів зброї. У 2005 році обсяги експорту озброєнь і військових матеріалів зі Швеції зросли на понад 18 відсотків і досягли загальної суми 8 мільярдів 600 мільйонів крон. Більше того, її оборонні концерни непогано інтегровані з концернами інших держав, зокрема і країн-членів НАТО. Не виключено, що нейтральний статус України дасть новий імпульс розвиткові вітчизняної оборонки, у той час як вступ до НАТО може мати скоріше негативні наслідки.
Раціональних аргументів на користь нейтралітету можна навести чимало. Головне ж, що він швидше за все буде підтриманий більшістю населення України і створить умови для національного консенсусу, такого необхідного на сучасному етапі.
Але для досягнення цього статусу необхідна не лише політична воля керівництва країни. На жаль, більшість політиків, які на словах обстоюють нейтралітет, дивляться на нього, як на засіб досягнення конкретного політичного завдання – невступу України до НАТО і збереження більш– менш хороших відносин з Росією. Проте нейтралітет, на моє глибоке переконання, повинен стати свого роду новою філософією української зовнішньої політики, яка спирається як на історичні традиції і ментальність українців, так і на нове розуміння ролі і місця України у світовій політичній системі
