Ювілей Верховного Суду збігся з досить бурхливим витком розвитку вітчизняної судової системи
...Своєю непідкупністю суддя дратував усе місто
(Сучасний фольклор)
У березні Верховний суд України відзначає 85-ту річницю від дня створення. Історично ця державна інституція є продовжувачем козацьких старшинських судів і Генерального суду, заснованого за часів УНР. Однак літопис безперервної діяльності Верховний Суд веде з 11 березня 1923 року, коли, відповідно до декрету тодішнього Всеукраїнського ЦВК, очолив судову систему Української Соціалістичної Радянської Республіки й почав роботу приблизно в тому вигляді, в якому функціонує й нині: голова, заступник, чотири колегії.
Слюсар, токар,
залізничник...
Першим Головою ВС був Сергій Буздалін, який на короткий час поміняв шкірянку чекіста, в якій працював у трибуналі, на мантію судді. Втім, це висловлення фігуральне: мантій, зрозуміло, в ті часи ніяких не було, так само як і вимог до освітнього і професійного рівня кандидата на таку високу посаду. На посту Голови ВС упродовж 20 років послідовно змінили один одного матрос, шахтар, учитель, слюсар, токар, залізничник і навіть небездарний літератор (Михайло Лебединець). Усі вони керували судовими справами республіки рік, від сили – півтора. Усі, крім одного – Франца Мазура, – були в роки сталінського терору розстріляні. Більш ніж можливо, що така ж доля спіткала й останнього: про нього після 1928 року історикам нічого не відомо.
Кадрова чехарда, що панувала біля витоків створення ВС, дуже добре ілюструє роль, яка в ті часи приділялася суду. Це мав бути винятково каральний орган, лякаюче знаряддя в руках партії та уряду, мета якого – не правосуддя в абстрактному розумінні, а нещадна боротьба з класовими ворогами. Яких-небудь особистісних цензів і «кодексів честі» стосовно суддів, зрозуміло, не існувало. Вище класової суворості цінувалася хіба що особиста відданість вождям. Вирішувати питання про винуватість мусила суддівська «революційна совість».
Через специфіку своєї діяльності новонароджена українська Феміда була втягнута у кривавий вир сталінізму глибше нікуди, і, виринувши з нього під час хрущовської відлиги, довго не могла одужати від психологічних і професійних, абсолютно не сумісних з нормальним функціонуванням, ушкоджень. Здається, що каральний ухил правосуддя в 60-70-ті роки минулого століття був значно пом’якшений, однак жорсткий партійний контроль над судовими органами зберігався доти, поки з Конституції СРСР не була вилучена стаття про керівну роль Комуністичної партії.
На той час, як на карті Європи з’явилася нова країна із синьо-жовтим прапором і не оформленим до кінця гербом, українська судова система функціонувала, майже не турбуючи себе термінами на зразок «незалежність» і «третя влада». Покоління суддів змінювали одне одного, звикнувши коритися окрикам зверху. Розвалювалася держава, на її уламках народжувалися нові країни. У вихорі незбагненних змін замислюватися про перспективи «третьої влади» і про силу, яку гіпотетично може отримати правосуддя, було не на часі.
Потім час з’явився. У 1992-1993 роках в Україні стартував нескінченний законодавчий марафон, спрямований на реформування судової влади. «Великі» і «малі» реформи йшли низкою, найчастіше суперечачи самим собі і здоровому глузду; роками не припинявся конкурс пропозицій і законопроектів. У цих бурхливих процесах українські судді, котрі були позбавлені права безпосередньо впливати на законодавчу владу і які, звичайно, не мали ніякого впливу на владу виконавчу, тобто на власне фінансування, були затерті, як вутлі суденця серед величезних айсбергів.
Зал аплодував
судді довго і стоячи
Гарні слова про незалежність судової влади були записані в Конституцію України, але залишалися тільки словами. Віталій Бойко, котрий очолював Верховний суд з 1994-го по 2002 рік, багато зробив для того, щоб втілити чудові ідеї в життя. Однак політична кон’юнктура складалася так, що вплив Віталія Федоровича поширювався переважно на ВС.
Суддівський корпус у той час розділили на «зони впливу» різномасті олігархи розміру «максі» і «міні», головним з яких (у сенсі близькості стосунків із Фемідою) уважався Віктор Медведчук. Сумною ілюстрацією до тодішнього становища українських суддів є міцні лайки Леоніда Кучми на їх адресу, яких дуже багато на плівках Миколи Мельниченка.
Саме тоді стало поганим тоном говорити про честь і чесність українських суддів. Громадська думка і журналістська зухвалість міцно затаврували їх званнями «продажні» та «корумповані». Штампи ці справедливі тією само мірою, якою й з’ясовні: недоліки судової системи мало чим відрізняються від недоліків усього українського суспільства, народженого на руїнах Радянського Союзу, покрученого політичними чварами й соціальними суперечностями. Протягом доброго десятка років в Україні відбувалася повальна, дика за ступенем своєї безконтрольності приватизація, багатомільярдне колективне майно розподілялося по приватних кишенях (було б дивно, якби на цьому тлі загального грабунку і хаосу Феміда стояло абсолютно осторонь, зберігаючи свій одяг незаплямованим).
Втім, і такі разючі приклади мали місце. Іванові Корчистому, судді міського суду Слов’янська, в 2001-2002 роках випало випробування слухати гучну і страшну справу про вбивство тележурналіста Ігоря Александрова. Донецька мафія і прокурори-фокусники перетворили слідство на наругу над пам’яттю про журналіста.
Щоб відвести меч закону від справжніх убивць, вони сфальсифікували розслідування і представили суду як обвинувачуваного Юрія Вередюка – краматорського бомжа, що страждав на алкоголізм в останній стадії й через своє розумове і фізичне безсилля не здатний був на вбивство. Суд, за задумом фальсифікаторів, мав стати останнім акордом у моторошному спектаклі. Однак цей акорд пролунав зовсім не так, як очікувалося: суддя Корчистий зламав плани влади й оголосив Юрія Вередюка невинним.
Це рішення було, по суті, обвинуваченням на адресу всієї правоохоронної системи. Знаючи, що за таку сміливість в Україні можна серйозно поплатитися, до того ж не тільки кар’єрою, зал аплодував судді довго і стоячи.
Думається, учинок слов’янського служителя Феміди був сплеском тих настроїв, які давно розбурхували уми прогресивних і європейськи налаштованих українських суддів. На 2006 рік, після помаранчевої революції, усвідомлення необхідності змін, бажання утвердитися в державі не в амплуа «чого бажаєте?», а в ролі справжньої «третьої сили» стало в суддівському середовищі дуже великим.
Прагнення до реформ досягло критичної позначки. У результаті восени 2006 року під час відкритих для преси виборів Головою Верховного суду став Василь Онопенко. Шістнадцятим за ліком, але, схоже, першим, хто так наполегливо акцентував увагу громадськості саме на незалежності і, як заведено говорити, незаангажованості судової влади.
Шістнадцятий
голова
Онопенко мав не зовсім стандартну для цієї посади біографію. Стати суддею – це був його усвідомлений вибір, зроблений ще на студентській лаві. Судову ієрархію, отже, він пройшов знизу догори: від стажиста до судді Верховного суду УРСР, не відволікаючись на жодну іншу діяльність. Пізніше, як його попередник Віталій Бойко, набув досвіду роботи у виконавчій владі (з 1992-го по 1995 рік був міністром юстиції України). Пізніше до цього багажу додалася політична діяльність і багаторічне депутатство. З 2002-го по 2006 рік Василь Васильович очолював парламентський комітет із правової політики. За цей час у нього була можливість познайомитися з сотнями суддів, чиї кандидатури вносилися на затвердження Верховною Радою. Парламентська діяльність давала змогу зрозуміти: чого хочуть судді і, з другого боку, чого хоче від них суспільство?
На всіх посадах у всіх трьох гілках влади (цей досвід «трьох влад» і професіоналізм експерти зараховують до безперечних плюсів біографії пана Онопенка) Василя Васильовича запам’ятали як людину, яка не любить йти на конфлікт, однак принципів своїх дотримується, за необхідності може постояти за себе й перед будь-ким голову не схиляє. Добровільна відставка з поста міністра юстиції в 1995 році й гучний демарш із СДПУ(о), що ставала промедведчуковською, були тому підтвердженням. Здорове честолюбство становило, схоже, основу його характеру. Преса стверджувала, що він беззмінний і послідовний «лобіст» інтересів «третьої влади».
Можна згадати так само і те, що в роки президентства Леоніда Кучми пан Онопенко вів досить широку законодавчу діяльність, яку можна ототожнити і з правозахисною: створював та активно просував законопроекти, що захищають права підслідних і ув’язнених (виступав за пом’якшення каральної складової в судовій практиці, за скорочення й упорядкування термінів слідства, попереднього утримання під вартою, за введення інституту «домашнього арешту» замість арешту звичайного, за збільшення кількості передач ув’язненим і розширення їх умісту тощо).
У Верховній Раді знайдеться не так уже й багато законодавців, таких само плідних у такому «некомерційному» напрямі. Захист прав ув’язнених і підслідних, тобто тих, хто, як ще недавно вважалося, і прав не має, мало не поза законом перебуває, свідчить про неабияку частку демократизму в характері людини, якій призначено було очолити Верховний суд.
Напередодні виборів Голови ВС журналісти зламали голови, намагаючись зрозуміти, «хто стоїть» за Онопенком, чия ж він людина. Правда полягала в тому, що він був, як мовиться, «свій власний» – його висунула сама суддівська громадськість, що втомилася від приниженості й жебрацтва. У цю правду було якось незвично вірити, тому багато які ЗМІ розцінили перемогу Онопенка як «справжню сенсацію».
Такі само відгуки спричинили його інавгураційні заяви про те, що Феміді потрібний ефективний менеджер, який від її імені й у її інтересах зможе налагодити плідний діалог з іншими гілками влади й «не ходити при цьому на напівзігнутих». Такі слова з уст Голови ВС пролунали вперше. Наступне за значущістю висловлювання було таке: «У мене буде жорстка позиція щодо суддів, які порушують присягу».
Провівши незабаром після обрання нараду з головами обласних апеляційних судів, пан Онопенко напустився на рейдерів та їхніх пособників, що окопалися в стані Феміди. Було очевидно, що він має намір покінчити з практикою «наймання» суддів на роботу тією чи іншою олігархічною силою. Було очевидно так само й те, що новий голова не збирається обмежувати сферу свого впливу лише будинком на київській вулиці Орлика – він має намір узятися за судову систему загалом, додати їй організаційної стрункості (деякі назвали б це централізацією), систематизувати практику прийняття рішень. Простіше кажучи – навести лад.
Іспити
на принциповість
Це насторожувало. Не країну, зрозуміло, яка від незалежності і єдності судової влади лише виграла б, а тих, хто давно, ще до приходу Онопенка в крісло Голови ВС, поділив суди на зони впливу. Долі дуже поважних осіб, виборів, господарських суперечок, величезних майнових комплексів – усе це, по суті, було прораховано на роки вперед, але з появою нового голови нібито ставилося під сумнів.
Його слова змушували замислитися про прийдешні, мало не тектонічні зміни в архітектурі Феміди. Його заява про те, що він працюватиме поза будь-яким партійним і політичним контролем і те саме вимагатиме від колег, громадськості сподобалося, але в певних владних колах спричинило збентеження, тому що було ясно, що «стабільного впливу» (саме так висловилося обізнане джерело) на Верховний суд добитися буде важко.
Тим паче, що заяви підтверджувалися справами. Верховний суд із честю здав декілька «господарських» іспитів, потім визнав правоту Євгенія Жовтяка, губернатора Київщини, звільненого Президентом з роботи з порушенням трудового законодавства. Президент був незадоволений і за старою традицією дозволив собі зневажливо висловитися про судовий процес як про щось схоже на шоу. Василь Онопенко негайно став на захист довіреного йому відомства, привселюдно закликавши Президента «підбирати слова», коли він говорить про рішення суду.
У ВС була відновлена справедливість з декількох старих, що вважалися «нерозв’язанними», справ. Зокрема, Палата з кримінальних справ (голова – Микола Короткевич) 2007 року реабілітувала Георгія Москаленка й Віктора Куксу, які в далекому 1966-му підняли над Київським інститутом народного господарства синьо-жовтий прапор. Україна вже давно здобула незалежність, але парадоксально довго не бажала повернути добре ім’я цим двом своїм патріотам – над ними, як і раніше, висіла принизлива стаття 222 Кримінального кодексу вже не існуючої УРСР (Москаленко й Кукса були засуджені, зокрема, за «незаконне носіння зброї» – в них був при собі ніж, яким вони зрізали червоне полотнище). Судова система з 1994 року «розбиралася» у тонкощах справи. Незважаючи на втручання відомих депутатів і навіть оголошені політичні голодовки, вона не просувалася ні на йоту. І просунулася... дуже швидко 2007 року, коли Верховний суд направив справу на нову експертизу.
Кримінальна палата ВС того-таки року скасувала вирок щодо кримського журналіста Євгенія Лутьєва, який за сфабрикованим обвинуваченням провів за ґратами майже п’ять років.
Планів і проектів у Верховному суді було багато, а повноважень, які допомагали б здійснити багато чого із заявленого, майже не було. Права ВС були значно урізані так званою малою судовою реформою – «Законом про судоустрій», прийнятим у 2001 році. У Верховного суду було відібрано право законодавчої ініціативи – право, що, за логікою, апріорі мало бути в однієї з гілок влади.
Ставши Головою ВС, пан Онопенко терміново змушений був вирішувати найголовнішу проблему вищої судової інстанції – надмірну перевантаженість справами. Спори, в яких ішлося про два-три десятки гривень, упродовж декількох років лавиною обрушувалися на Верховний суд, складувалися в коридорах, коморах і туалетах... і так само роками чекали розгляду, забираючи час у суддів і надію в тих громадян, які шукали у ВС справедливості з життєво важливих, справді серйозних справ. В останньої категорії позивачів тяганина з боку ВС викликала обурення, авторитет структури падав, служителі Феміди ховали очі, проходячи повз пікети на роботу...
Статистика свідчить: у 2006 році суддя Апеляційного суду розглядав 10 справ на місяць, а суддя ВС – 67 справ і матеріалів. У таких умовах вимоги закону стосовно «розумних термінів розгляду» втрачали будь-який сенс, Верховний суд був близький до паралічу. Показово, що ні в законодавців, ні в Кабінету Міністрів не було найменшого бажання бити на сполох із цього приводу!
Законодавча вакханалія, що породжує тяганину, панувала і в процесах кримінальної касації, і у величезній кількості справ про дрібні автомобільні пригоди (2006 року суди загальної юрисдикції розглянули 7,4 мільйона справ, сюжет половини яких був заснований саме на автомобільному «дріб’язку»), і навіть у такому формальному питанні, як вручення судових повісток і обов’язок відповідачів, захисників, свідків і прокурорів бути на процесі. Тяганина, помножена на недоукомплектованість судів кадрами (2006 року були вакантні місця майже 1000 суддів, у багатьох районних судах не було голів), створювала судовій владі вкрай негативний імідж, розчаровувала не лише у справедливості, а й у самій можливості за неї поборотися.
(Закінчення на 7-й стор.)
