Перше квітня, вечір: гала-концерт на Куликовому полі, виступи гумористів у концертних залах. У російському драматичному театрі – «Русские вечера с одесским акцентом». На сцені – Роман Карцев. У залі – аншлаг. Романа Карцева та Михайла Жванецького в Одесі люблять. І вони Одесу люблять, як кажуть, – не забувають. Колись вони починали тут утрьох – разом з Віктором Ільченком. Вже шістнадцять років його немає, і Роман Карцев виступає один, втім,.. але про це він сам скаже. У першоквітневій програмі цього року пролунали твори і самого Карцева – він почав писати «на зло Жванецькому». Було смішно, часом сумно, а загалом, – душевно, як при зустрічі добрих старих друзів.

ВІТЯ

– Я завжди хвилююся, коли виступаю в Одесі і в Ленінграді. Раніше нас було троє, і ми завжди були разом. Зараз Віті немає, але він з нами. Так, вже 35 років Гуморині, а я 45 років на сцені. Що ви плещете у долоні – плакати треба! Я тримаюся, поки ви приходите. Заради чогось працюєш, щоб щось запам’ятали. Це дуже важливо. Програму, яку зараз покажу, я умовно назвав «Народився я в Одесі». Але не можу не сказати і про Ленінград-Петербург, – як хочете. Ми жили там з 62-го року. Він дуже багато дав нам. Ми звідти вийшли і дуже вдячні цьому місту і людям, які там жили і живуть.

Я вже видав одну книжку, незабаром вийде і друга – тут, в Одесі. Перша книжка народилася випадково і, на жаль, пов’язана з великим лихом. В 1992 році Віктор Ільченко від нас пішов. А вже було організовано концерти в Америці, Ізраїлі, Австралії – великі, на два місяці. Я поїхав один, працював за двох. Летів назад, було сумно. Я почав писати – про Вітю, як ми зустрілися, як жили 30 років, про Райкіна, про Мішу Жванецького. І написав повість «Вітя». Вийшло дуже зворушливо і симпатично – такі були гарні відгуки. Вітя у нас був у центрі. Якби не було Віті, я б не відбувся, – ніколи.

Я ВАМ ДЕЩО ПРОЧИТАЮ

– Років три тому я зробив виставу «Зал ожидания» за творами Семена Альтова. Зала чекання аеропорту – ніхто нікуди не летить. І я теж приїхав до цього аеропорту – лечу до Одеси. Що ж робити, будемо чекати. І був випадок, коли я вже летів. Жінка викликала стюардесу з несамовитим криком: «Що таке, дорожчають квитки, а у вас сервіс не стає кращим. У чому справа, дівчино?». Стюардеса, знаєте, що їй відповідає? «Чого галасуємо? Ми взагалі востаннє летимо – йдемо на капремонт».

«Реквієм по СРСР». Спостерігається тенденція до повернення в СРСР. Пісні про головне, пісні про старе. Тому пропоную впасти в СРСР. Отже! Відібрати мобільні телефони, знищити інтернет. Залишити машини «волга», «победа», «москвич». Відібрати котеджі, квартири – тільки комуналки! Викинути зайві продукти, залишити ковбасу по 2.20, маргарин, рибу хек, консерви «Кілька в томаті». Викинути «Макдональдс». Не чіпати кросівки. Залишити безкоштовне навчання, лікування, знести ненависні хмарочоси. Повернути всі республіки, якщо не хочуть – силою повернути. Повернути планову економіку, п’ятирічку за чотири роки, спалити казино.

«Літній ранок». …Дістав з холодильника помідори, огірки, капусточку. Все вимив чисто і почав готувати собі сніданок. Помідори різав частин на шість і складав гіркою у кришталеву вазу. Потім нарізав перцю червоного, нашаткував цибулі ріпчастої, нашаткував капусти, моркви. Нашаткував салату зелененького, соковитенького, дрібно нарізав огірочків, склав поверх помідорів. Густо посолив. Полив олійкою з бутля, скропив оцтом, додав столову ложечку майонезу і почав перемішувати дерев’яною ложкою знизу вгору, знизу вгору. Полив соком, що утворився… Подумав – і столову ложечку сметанки додав. Потім взяв кільце ковбаси домашньої, селянської, із часничком. Відрізав грамів 150 – і на розжарену сковорідку. Жир у ковбасі був! Він почав топитися і зашкварчав». І чайник пустив пару. …Я сів на веранді і почав снідати. І на пляж вже не пішов!

ВАРТО НАРОДИТИСЯ В ОДЕСІ

– Прилетів одного разу до Одеси, мене ніхто не зустрів. Стоять таксисти. Один говорить: «Що ти будеш чекати, давай я тебе за півціни довезу». «Не треба, за мною приїдуть». Другий підійшов: «Давай я тебе за чверть ціни». «Не треба...». Третій відвів мене убік: «Я тебе везу безкоштовно, тільки ти будеш мене слухати». Так, одеського таксиста слухати – це ж задоволення. Повіз він мене спочатку до пологового будинку – показати, де народився. Потім показав школу, у якій навчався. Він мені влаштував екскурсію по своєму життю. Возив мене години півтори. Під’їхали до готелю. «Ти, мабуть, втомився?». «Взагалі, так. Я прямо з літака». «Ти відпочинь, а завтра я ще приїду і тобі дорозкажу». Заради однієї такої фрази варто народитися в Одесі. Тому що, ніколи не знаєш, чим закінчиться розмова. Вони самі часом не розуміють, що говорять. Моя мама казала: «Я тобі зараз дам, – так ти в мене будеш мати». Це ж музика! Я в Москві замовив у ресторані «жидкое». Вони радилися півтори години, не знали, що це таке. Сказали: «Зараз у нас цього немає». Тому що це – тільки в Одесі. Я знаю, що ви це знаєте.

Мене зустрів мій приятель на Дерибасівській. З бородою відрослою, – з претензією: «Ти мене впізнав?». Я кажу: «Так». «Як мене звуть?». «Гриша». «Де я жив?». «На Кірова». «Як маму звати?». «Софа». «Як тобі Путін?». Потім він мене наздогнав: «Я повинен тобі розповісти про Путіна анекдот». Я кажу: «Не треба, не треба...». «Чого ти боїшся? Він вже незабаром піде, не бійся! Путін Буша запросив на обід. Дружина приготувала грибочки і каже Бушеві: «Їжте грибочки, я сама солила». Буш відповідає: «Я не люблю їсти гриби, я люблю збирати». Путін взяв їх, розкидав...». Він мене наздогнав, щоб розповісти такий анекдот!

ТРОЄ

– Цими словами я завжди закінчую свої концерти. …І підемо Пушкінською – з виходом на бульвар, до Чорного моря. Ми підемо легко і мужньо, тому що все одно ідемо мужньо – такий у нас маршрут. Ми підемо з розмовами, вони у нас вже не суперечки, ми гадаємо так. Ми підемо гідно, тому що у нас є спеціальність і є у ній майстерність. І щоб не казали, але у важкі хвилини нам хто-небудь обов’язково допоможе шматком хліба, тому що інакше не може бути, адже були повні зали. Ми підемо гідно, тому що у нас є справа, з вдячністю і без, з любов’ю у відповідь і без. Ми підемо Пушкінською, тому що нас знають і люблять, люди зупиняються, побачивши нас трьох, і посміхаються. У нас є в запасі свій величезний світ. Три внутрішніх світи ідуть Пушкінською у порт, до моря, яке, як небо і повітря, не підпорядковане нікому. Ми йдемо до моря і наше життя тут ні при чому, воно може скінчитися будь-якої хвилини. Воно тут ні при чому, поки нас троє, як і раніше троє, коли така справа, коли ми віримо собі і вам.