Упродовж кількох років на базарі зустрічала жінку, яка продавала кошики, виготовлені з верболозу. Кожен з них нагадував витвір народного мистецтва. Цієї весни знайома майстриня знову з’явилася на звичному місці. Тож вирішила поспілкуватись з нею про її вироби. Вона дуже просто і люб’язно запросила до себе додому:
– Ви знаєте, так я вам нічого не розповім. Все це треба побачити на власні очі, – додала після запрошення.
І ось я в подвір’ї Надії Плешакової. Тут усе нагадує про цей цікавий промисел. То тут, то там лежать снопики верболозу. Одні вже обкоровані, тобто з прутиків здерто кору, інші навіть пофарбовані. А є ще й такі, що тільки зрізані з кущів.
І ось Надія Андріївна знайомить із процесом, який, виявляється, досить складний. Спочатку потрібно здерти кору, розсортувати прутики за розміром. Пов’язавши в невеликі пучки, проварити. Ні, я не обмовилась, саме проварити, щоб лоза була м’якою, міцною і податливою в роботі. А вже потім майстриня приступає до плетіння кошиків. Вміє робити й хлібниці, вазочки для фруктів і овочів, та навіть меблі для дач, але у нашому краї найбільшим попитом користуються саме кошики. І найбільше беруть їх напередодні Великодня. У них дуже зручно і гарно святити паску.
Ознайомившись з процесом, запитую, від кого перейняла жінка це ремесло. І вже підсвідомо очікувала почути досить звичну в таких ситуаціях відповідь, що, мовляв, від батьків, чи ще від дідів. А те, що прозвучало у відповідь, мене не просто здивувало, а навіть трохи шокувало. Та про все по-порядку.
Як виявилось, Надія Андріївна має дві вищі освіти. Вона закінчила Харківський індустріально-педагогічний інститут, одержавши фах техніка-будівельника та майстра виробничого навчання. А пізніше – ще й Тернопільський фінансово-кредитний інститут за спеціальністю економіст. Тож, як бачите, було чому подивуватись. Тим паче, що в роду ніхто не займався лозоплетінням.
– У 1990 році залишилася без роботи. Хоча до цього пропрацювала 34 роки в «Сільгосптехніці», в РТП. Була й бухгалтером, і головним економістом, і автозаправником. До того часу Надія мала троє дітей. Найменший хлопчик був першокласником. Залишившись не тільки без роботи, а й без чоловіка, шукала шляхи для виживання. Їздила, як багато інших земляків у той час, з крамом на Москву. А потім подалась в Одесу, де влаштувалася двірником.
– Мала аж дві дільниці, та ще й підробляла, де могла, – розповідає жінка.
Важко зітхаючи, згадує ті часи, а руки роблять звичну справу: прутик за прутиком вплітають лозу в черговий кошик.
Найменший Вовчик був спочатку біля найстаршої сестри, якій тоді виповнилось 18 років. А як він закінчив перший клас, Надія Андріївна забрала його до себе в Одесу. Там обоє, як могли, виживали. Після школи хлопчина допомагав матері прибирати на вулицях, а вечорами разом вчили уроки.
– Тоді мільйони були. А я заробляла всього 600 тисяч. І от одного разу, коли син мене чекав біля паркану, один чоловік дає Вові мільйон. Син дуже знітився і каже:
– Дядечку, я не жебрак. Ми з мамою тут працюємо. А він йому і каже:
– Я знаю, я вас давно примітив, і це тобі за гарну роботу.
– Можливо, саме тоді син зрозумів, що будь-яку роботу треба робити якісно. Ось подивіться, – додає Надія, – який він мені євроремонт власноруч зробив!
Справді, все зроблено не тільки професійно, а ще й відчувається, що з душею.
Та не тільки сина примітили в Одесі, а й його маму. Одна єврейка запропонувала, щоб Надія поїхала до Києва до її знайомих, які займаються виготовленням меблів та кошиків з верболозу і набула ще одного фаху.
– Воно тобі згодиться, – сказала добра жінка.
Надія Андріївна подалась в період відпустки до столиці на навчання.
Сім років пропрацювала в Одесі, потім за сімейними обставинами довелося повернутись в Саврань. Ось тут і пригодилось це ремесло.
Тепер лозоплетінням займається й середульший син Юрій. Всі діти одружені. Мають свої родини. А Надія живе з 85-річною матір’ю, яка вже потребує турботи та догляду. Проте свого заняття жінка не полишає.
– А що робити? На одну пенсію тепер не проживеш. Хоч і кошики особливого прибутку не приносять. Якраз вистачає на дрова та ще на хліб. А материна й моя пенсії здебільшого йдуть на ліки та на продукти. А ще ж треба у виробництво вкладати. Лаки, фарби, бензин... За сировиною доводиться їздити дуже далеко, аж у Вінницьку область. Наш верболіз не підходить. Він не гнучкий, – ділиться своїми клопотами майстриня. А ще показує готові вироби. Вони дуже різноманітні: великі й маленькі, рівностінні й овальні. Кожен кошик – як справжній витвір мистецтва.
А за всім тим важка й копітка праця, а ще велика, творча і щира душа цієї жінки.
