До Оксани Сергіївни Майданюк потрапила, можна сказати, випадково. Якось була в Осичках і депутат сільради Любов Григорівна Конюченко запропонувала познайомитися з цікавою жінкою.
– Уявляєте, жінці вже 85-й рік, а вона ще самотужки ходить до крамниці, що за два, а, може, й більше кілометрів від її хати. Пройде з палицею трохи, присяде на пеньок, перепочине й далі рухається. Ні, вона не забута родичами, не самотня, є кому зробити покупки.
Під’їхали до оселі бабусі Оксани, коли вже сутеніло. На вулиці біля її обійстя стояло два легкові автомобілі, а в хаті було гамірно. Як пояснила Любов Григорівна, то до старенької приїхали зяті з дочками. Пізніше зрозуміла, чому «зятів» депутат поставила на перше місце. Забігаючи наперед, скажу, що, прощаючись, один з них сказав:
– За все життя жодного разу з тещею не посварились. Ви знаєте, коли чую образливі анекдоти про тещ, то навіть стає якось ніяково. Бо наша мама зовсім інша. Вона така працьовита, запопадлива, а ще дуже добра.
Живуть доньки в одному селі, але досить-таки далеченько від матері, та це не заважає їм щоденно її провідувати. Хоча вона на це часто каже: «Хіба у вас немає своєї роботи, чи клопотів мало? Я ще сама упораюсь».
Справді, Оксана Сергіївна, незважаючи на свій досить-таки поважний вік, сама не тільки куховарить, консервує на зиму, а й дрова рубає та город копає. І не тому, що їй діти не допомагають.
– Я не можу сидіти, мені треба щось робити, – говорить жінка.
Коли ж за традицією нас запросили до столу, то бабуся Оксана сама метнулася до льоху, випередивши доньку. Торік Оксана Сергіївна не тільки свій огород обробила, а його в неї чимало – аж один гектар, а ще й донькам допомагала. Одній сорго чистила, другій всю кукурудзу перелущила.
– А що ж, вони всі на роботі, їм ніколи, – каже тітка Оксана, – а мені приємно, що ще можу хоч щось зробити, в чомусь підсобити.
Показуючи своє господарство, Оксана Сергіївна бідкалася, що обори почали ламатись. Дуже шкодує, що чоловік, який був її ровесником, вже вісім років як пішов з життя.
– Коли Павло був живий, все було в нас до ладу, – ніби вибачаючись за перекошені ворота, говорила О.С. Майданюк.
Як виявилось, ще три роки тому бабця й корову тримала. Можливо, ще й досі не збула б годувальницю, та довелося лягати на операцію.
Як згадує донька, вона й в Одесі відзначилася. На третій день після досить-таки складної операції Оксана Сергіївна сама встала з ліжка і помалесеньку пішла вмиватися. Так, притримуючись однією рукою, другою вмилась. А коли забрали з лікарні, то всього тиждень витримала у доньки. Зажадала, аби її відвезли додому.
– Нічого відлежуватись в чужій хаті, – вирішила вона.
Оксана Сергіївна з того покоління, яке не звикло довіряти словам. Усі свої почуття передає через вчинки. Вона під час нашої зустрічі ні разу не сказала, що любить дочок, зятів та онуків. Та досить було глянути на сервант, де виставлені всі фотографії її дітей та чотирьох онуків, щоб переконатися у її любові до них. То вони зовсім маленькі, то весільні знімки, а то вже з дітками, то вже дітки дітей – студенти.
З якимось особливим внутрішнім теплом говорить бабця Оксана, що дала своїм онучкам по два відра власноруч вирощеної картоплі. І це тоді, коли майже ні в кого картопля не вродила торік.
Уже прощаючись, Оксана Сергіївна вибачилась, що занавіски на вікнах несвіжі:
– Вибачайте, це вже скоро зніму, та на свята виперу.
Так, вона звикла, щоб все було до ладу. За свої 85 багато чого бачила, багато пережила. Не оминули її долю ні війна, ні голод. Все життя працювала в місцевому колгоспі нормовичкою, ростила дітей, дбала про господарство. Щоденно в клопотах, як та бджілка. Мабуть, саме це й тримає її на цьому світі, бо вона з тих сільських жінок, тих берегинь, на яких завжди трималися не тільки їхні родини, а й села, та й вся наша Україна. Вони, тільки на перший погляд, нічого особливого не робили, просто жили, важко працювали, але в них є чому повчитися нашим сучасницям. Все їхнє життя пронизане простою жіночою мудрістю, добротою і любов’ю.
