Є на околицях Ізмаїла, на березі лиману Кугурлуй порівняно невелике, але гарне село зі своєю цікавою, неповторною долею. У Великодні дні зустріло воно своє 170-річчя.
ДОКУМЕНТИ ДІДА МІТАКІ
Початок селу поклали переселенці у тридцяті роки дев’ятнадцятого століття, у ту пору, коли Російська імперія зміцнювалась і усіляко сприяла заселенню своїх південно-західних кордонів. Свідчили про це документи, які тривалий час зберігалися одним зі старожилів – Прокопієм Мітакі, який давно вже покинув цей світ. На жаль, папери дід Мітакі тільки показав і дозволив сфотографувати місцевим школярам-краєзнавцям, але передавати, як не просили, до шкільного музею, відмовився. Після його смерті онуки нічого не знайшли. Залишається надія, що вони збереглися в Кишинівському архіві, де за тих часів була резиденція намісника Бессарабської губернії.
Документи діда Мітакі свідчили, що у 1837 році вдова власника земельних угідь у тутешніх краях генерал-лейтенанта Сандерса, Марина Ігнатіївна Сандерс, продала за 3000 рублів асигнаціями 120 десятин орної землі й виноградника, а також плавнів на околиці Ізмаїльського передмістя Кугурлуй поселенцям з Молдавії, з берегів річки Ларги, що означає по-молдавському «Широка». На купленому місці вони й улаштувалися відповідно до плану села, затвердженому Бессарабським обласним цивільним судом 10 квітня 1838 року за старим стилем.
Звідси й така зменшено ласкава назва села, і дуже поширені лише тут, та ще у сусідній Матросці прізвища Скицан, Бирка, Негруца, Догару, Дору, які мали першопоселенці. Вже пізніше почали оселятися кріпаки-українці, які тікали на окраїну Російської імперії. Селилися й старообрядники, і болгари, гагаузи, греки. Нині ларжанці переважно розмовляють українською. І лише прізвища виказують багатонаціональний, воістину бессарабський сплав минулого. А ті місця уздовж берега озера Кугурлуй, звідки пішло село, ларжанці, за звичкою, називають «молдавською дачею»...
Мешканці села завжди були по-особливому працьовитими, прив’язаними до землі і по-селянському довірливими, добродушними. І душа у них, у виправдання назви, широка. Тільки ось не щастить їм останнім часом. Свято є свято, про проблеми не говорять. Але куди ж дінешся від цих розмов?
БУВ ЧАС, ГОСПОДАРІ БУЛИ, А СЬОГОДНІ – БАНКРУТИ ОДНІ...
У часи, які називають радянськими, чимало років проіснував на цих землях багатогалузевий колгосп «8 Березня». Вважалося господарство міцним середняком – багато в чому завдяки керівникові Миколі Петровичу Погорєлому. Було все – і розвинене рослинництво, і овочівництво, і виноградарство, і тваринництво. У вісімдесяті побудували птахофабрику, яка давала чималі дивіденди.
Не шкодували коштів на соціальне будівництво. Задумали – і побудували будинки дитячого садка, сільської ради. Почали будівництво нової школи. Та на лихо, на початку дев’яностих, разом з розвалом Союзу, інфляція «з’їла» гроші, будівництво зупинилося і було законсервовано. Разом із цим аграрні реформи на зламі століть остаточно поклали на лопатки господарство, спадкоємці відмовилися від більшості галузей, звернувши увагу на вирощування зернових. Образливо й боляче, що на зміну справжнім лідерам прийшли тимчасові правителі, які більше думали про себе, а не про справу.
У розмовах сільчани скаржилися, що сьогодні колишнє базове господарство практично знищено, його правонаступник – ТОВ «Обрій», – збанкрутував, чому, швидше за все, посприяло створення паралельно агрофірми «Весна» під «мудрим», треба думати, керівництвом тієї самої людини, яка «забувала», відповідно до наявної інформації, про елементарне – необхідність вчасно сплачувати податки, розраховуватися з людьми. Про те, чому це сталося, хотілося б запитати у багатьох. Хоча, ось в районі говорять, що неодноразово подавали на керівника позови до суду, але це особливо на ситуацію не вплинуло. Звучать претензії і до рядових людей – що ж, мовляв, мовчали? А чого може домогтися селянин, і чи буде він судитися, коли бачить, що з керівника, як з гуски вода?
Залишився один, найбільш вагомий аргумент – «проголосувати ногами». Люди, які тривалий час сподівалися на краще, як тільки настав термін переукладання угод, почали розривати відносини з «Весною». Пайовики пішли у фермерські господарства, але більшість віддала перевагу ТОВ «Енергії».
ХТО ДОПОМОЖЕ СЕЛУ?
– У нас сьогодні вся надія на цю фірму, – сказала сільський голова Ніна Олександрівна Савченко. – Її представники почали із твердих гарантій, що будуть в обов’язковому порядку не лише податки сплачувати і розраховуватися, як належить, з людьми, але і як спонсори візьмуть активну участь у вирішенні соціальних питань на селі.
Ніна Олександрівна з гордістю розповіла про те, яку велику справу було зроблено торік завдяки районній раді, яка профінансувала реконструкцію фельдшерсько-акушерського пункту і створення на його базі сільської лікарської амбулаторії сімейного типу. Пораділа за фермерів, підприємців, які відгукуються на ті або інші прохання виконавчого апарату сільської ради, що не залишаються байдужими до проблем Ларжанки. Але є й завдання глобальніші, ті, які без підтримки району, а то й області, не розв’яжеш.
– Ось зараз знаходимо кошти на те, щоб провести зовнішнє освітлення, для чого потрібно 19 тисяч гривень. Багато обіцянок було свого часу дано, що у селі буде газ. Начебто б останнім часом справа зрушилася з місця. Гостра проблема – дитячий садок. Є дуже гостра необхідність його відновлення. Будинок, де він колись розташовувався, вогкий, протікає дах, опалення не працює... На час, доки дитячий садок закритий, тут розташували сільський клуб. Не позаздриш умовам, у яких доводиться займатися гуртківцям, народному вокальному ансамблю «Берегиня» з його солісткою, нашою гордістю – Надією Лапшиною. Клуб доведеться розташувати, швидше за все, у будинку старої школи.
АЛЕ Й ТУТ НЕ ВСЕ ВИХОДИТЬ
1 вересня 2005 року було здано першу чергу нової школи – тієї самої, будівництво якої починалося ще на початку дев’яностих: завдяки наполегливості керівництва громади, районній владі вдалося «вибити» гроші з обласного бюджету. Але коштів виявилося недостатньо, і тому частина робіт залишилася невиконаною, що й донині затримує відкриття всіх корпусів, а також їдальні та спортзалу. І змушені залишати у старих, аварійних приміщеннях три класи початкової школи. Там же провадяться уроки фізкультури, трудового навчання, гурткова робота. Жителі села, переважно, висловлюються так: перерізували обласні начальники стрічечку, багато чого наобіцяли, та й забули про свої обіцянки, заключний етап робіт посувається дуже повільно через (слово-то якесь по-чиновницькому мудроване) недофінансування... Щоправда, в районі сьогодні за сприяння обласного бюджету триває переорієнтування на розморожування іншого довгобуду – школи у Камишівці. Хто сперечається, справа ця дуже потрібна. Але й залишати то тут, то там «хвости» навряд чи резонно, це вам будь-який школяр підтвердить, якщо він не хоче стати другорічником...
І ВСЕ-ТАКИ Є У СЕЛА ПЕРСПЕКТИВИ!
Для завершення теми ми попросили відповісти селян на запитання – а чи є, на їхній погляд, у села перспективи?
– Звичайно ж, є, – вважає корінний житель Ларжанки, підприємець Михайло Дору. – І вони залежать від кожного із селян. Я, наприклад, обладнав причал на березі лиману. Облаштував його. Зміг дати роботу сорока жителям села і міста. Спільно ми впорядкували берег лиману поруч із причалом. Висадили сад – 117 дерев – блакитну ялину, сосну, березу, тополі, вербу. Зробили і пляжик для дітей. І тепер там, де зовсім нещодавно був смітник, створено чудове місце для відпочинку, яке вже відвідують мої земляки.
– Безперечно, є, – підтвердила завідувачка з навчально-виховної роботи Ларжанської ЗОШ Ніна Бирка. – Є головне – надія на краще. І ця надія з’явилася у людей після того, як після довгих років простою переважно завершили спорудження школи.
– Гадаю, що є, – сказала і продавець місцевого кафе Наталя Наконечна. – Селяни не дуже квапляться переїжджати до міста, хоча і багато хто змушений там працювати. Куди ж нам їхати, ми всі прив’язані до землі. Та ще й газ провести обіцяють...
…Усе колись завершується. Добігло кінця і ювілейне свято. Широко і повноводно лунали над вечірнім селом українські пісні. І вірилося – здійсняться надії селян. Вони на це заслуговують.
