Нещодавно в приміщенні Одеської обласної організації Національної спілки письменників України відбувся творчий вечір, присвячений 75-річчю відомого педагога та літературознавця, доктора філологічних наук, професора Євгена Миколайовича Прісовського (1933 – 2007). Своїми роздумами з приводу творчості колеги поділилися Геннадій Щипківський, Оксана Шупта-В’язовська, Володимир Гаранін, Станіслав Стриженюк, Григорій Зленко, Микола Палієнко та інші літератори. На цьому ж вечорі була презентована й збірка літературно-критичних статей Євгена Прісовського «Слово мужності, правди й любові», яка побачила світ уже по тому, як сам автор відійшов у вічність.
Євген Прісовський належить до тих літературознавців, які, поза традиційно-канонічну спрямованість на пізнання духовних і творчих джерел національного письменства у класичних зразках його, все ж таки основну енергію свого пізнання націлюють на живий, сьогоденний, сучасний їм творчий процес.
Виплеканий на «диких медах» шістдесятництва, в сотах якого одвічна солодко-тужлива національна безнадія вже проймалася природною гіркотою власних шляхів пострадянської української державності, Євген Прісовський захоплювався творчістю багатьох земляків-поетів ще на їхньому творчому злеті. Як критик та літературознавець, він разом із цими обранцями ставав на крило, разом із ними – Валентином Морозом, Станіславом Стриженюком, Борисом Нечердою, Миколою Вінграновським, Петром Осадчуком, Володимиром Гараніним, Тарасом Федюком – пізнавав мудру доцільність поетичного піднебесся, і разом із ними вирушав у творчі вирії мистецьких пошуків, аби знову й знову повертатися до, святістю мови і віри виплеканих гнізд, попередників наших: Котляревського, Шевченка, Лесі Українки, Франка, Сосюри, Первомайського…
У статті «Дослідження доль людських (роздуми над романом Л. Первомайського «Дикий мед»)», яка увійшла до останньої прижиттєвої книжки, Євген Прісовський пише: «Автор багатьох віршованих балад, перекладач балад народів світу, Первомайський і у великому прозовому епосі усе зображене пропускає крізь своє серце. …«Дикий мед» відзначається яскраво-трагедійним сюжетом, поетичністю образної системи й мислення автора, музичною, баладною пісенною тональністю, тривожною настроєністю й напругою почуттів, тобто якраз тими ознаками, що характерні для балади. Сам Первомайський якось сказав у бесіді з автором цих рядків, що він відчуває в своєму творі певні дотики з музикою Шопена, з його баладами настрою. Ліричний підтекст, музичність фрази, внутрішня музикальність твору – все це, звичайно, не лежить на поверхні, але вловлюється чуттям уважного читача і становить для нього особливу принаду, чаруючи його, як чарує наш слух незнайома загадкова мелодія…»
Свого часу роман «Дикий мед» був явищем помітним, одначе сприймали його неоднозначно. Як справедливо зазначав Є. Прісовський, «критиків вражала ота зовнішня безсюжетність, …оті постійні екскурси в минуле, велика часова дистанція» між подіями, за яку критики свого часу докоряли ще авторові «Правди і кривди» Михайлу Стельмаху. Літературознавець не заперечує, що ці ж характеристики властиві й «Дикому медові» Первомайського, але обстоює право письменника на подібне експериментування, водночас підкреслюючи, що «Дикий мед» значно психологічніший за «Правду і кривду». Його герої частіше вдаються до психоаналізу власних почуттів і переживань, а внутрішні монологи значно виразніше і правдивіше відтворюють спосіб і характер мислення.
Комусь іншому можна було б дорікнути надмірною «запоетизованістю» аналізу роману Л. Первомайського. Але, по-перше, Прісовський уміє поєднувати своє суто поетичне діагнозування цього і багатьох інших прозових творів різних авторів – із структуральним аналізом сюжету, композиції, манери письма… А по-друге, Прісовський має право на подібні поетичні проникнення, оскільки саме йому належить дисертаційна монографія «Поезія Леоніда Первомайського».
В свою чергу, я теж не приділяв би стільки уваги творчості саме цього літератора, якби ж то у своїй біографічній сповіді «Творчість – це рішучість перенестись через межі», якою завершується рецензована мною книжка, Прісовський не написав: «На все життя лишився я вірним своїй любові до Леоніда Первомайського. Його трилогія «Уроки поезії», «Древо пізнання», «Вчора і завтра» – це вершина і мужньої, і чесної, і правдивої, мудрої, і сповненої любові до людей і світу поезії».
Я радив би починати читання збірки – «Слово мужності, правди й любові» саме з цього сповідального есе Євгена Прісовського, з цього заключного акорду, і саме з цих його слів. Тому що в них закодовано ключове розуміння того, чому Прісовський добирав для своїх статей ті чи інші книжки або окремі твори Максима Рильського, Андрія Малишка, Ліни Костенко, Дмитра Павличка, Миколи Вінграновського. В них – критерії того, що він шукав у творах митців, які склали плеяду героїв розділу «Уроки класики», тобто в творчості Лесі Українки, Івана Франка, Павла Грабовського. І чому увагу критика привернула творчість Петра Осадчука («Синтез публіцистичності, ліричності й сарказму»).
Я, наприклад, взагалі вважаю, що не лише творчість, але й спосіб творчого сприйняття Петром Осадчуком сучасної української дійсності – явище своєрідне, осібне, яке, даруйте за термін, породжує в нашій літературі цілу течію «осадчукізму». Не сказав би, що Прісовський осягнув це явище, на мій погляд, він дещо розгубився, роздрібнюючись на окремих мотиваціях творів Осадчука та власних біографічних спогадах. Але безсумнівним є той факт, що саме Прісовський серед перших спробував проаналізувати значний масив ранньої поетики цього віршотворця, коли той ще не встиг цілковито пройнятися сарказмом «від третього парламентського «микрохвона».
З великою пізнавальністю прочитується стаття Є. Прісовського «Національний характер і концепція народу в поезії Миколи Вінграновського». З одного боку, кожна зі «Ста поезій» Вінграновського, якою в часи мого студентства зачитувалося ціле національно свідоме покоління, дає неоціненний матеріал для філософських роздумів та історичних екскурсів:
Слов’янства золота столице,
Світанку мови і добра,
Вікно у світ стооке
і столице… («Київ»).
З іншого, Є. Прісовський зумів побачити й осмислити ці твори у штормовому шістдесятництві Василя Стуса, Івана Драча, Василя Симоненка, Ліни Костенко, Володимира Забаштанського, витворюючи отой своєрідний колективний портрет індивідуалізованої творчості Поета, національне уособлення якого віднаходимо в його докторській дисертації «Творча індивідуальність поета й літературний процес (на матеріалі української поезії кінця 50-х – 70-х років ХХ ст.)».
Відзначу, що успіх цієї книжки зумовлений ще й вдалим компонуванням статей за розділами: «До джерел української журналістики й літературної критики», де особливо помітним є есе «Боротьба за права української мови й літератури»; а далі йдуть: «Уроки класики», «Мистецький досвід ХХ-ХХІ століть», «Життя театру», і вже згадуваний мною моностатейний розділ «Дещо про напрямок свого творчого шляху». У такому вигляді збірка перетворюється на чудовий посібник для дозрілого школярства, не збайдужілого студентства і навіть для перестиглого аспірантства.
Відзначаючи ювілей Євгена Прісовського, ми, не з ювілейності, а таки зі справедливості виходячи, повинні говорити про нього, як про одного з найяскравіших представників степового літературознавчого сузір’я, на «чумацьких шляхах» якого творили свої критичні думи Григорій В’язовський, Василь Фащенко, Михайло Левченко, Іван Дузь, й на небосхилах якого все виразніше проглядаються творчі постаті Василя Полтавчука, Лариси Дузь, Володимира Сподарця…
