Стада корів – невід’ємна частина сільського пейзажу. Адже корівчина завжди була справжньою годувальницею і залишається сьогодні єдиним джерелом достатку для більшості безробітних жителів українського села. В той час, коли в колективних господарствах давно збулися «збиткового» тваринництва, а від корівників та свинарників залишились лише руїни, у селянських хлівах кількість великої рогатої худоби зростає. Правда, тенденція скорочення поголів’я нависла і над громадським стадом через дорожнечу фуражу, а також низьку закупівельну ціну на молоко.
У селі Ясеново-Перше селяни утримують майже сто п’ятдесят корів. Зараз вони пасуться на різнотрав’ї біля великого водоймища, що використовувалось колись для зрошування навколишніх полів. Тепер лише понівечена споруда насосної станції нагадує про колишнє благополуччя. Кажуть, що навіть багатокілометрову мережу труб, по яких текла живильна волога, вирили з землі, розібрали і здали на металобрухт...
Якщо з’їхати з балтської траси, повернути праворуч на грунтівку і проїхати ще метрів триста, можна дістатися прямісінько до цього рукотворного степового дива. Саме сюди опівдні пастухи приганяють ясенівських корівок на обіднє доїння, а власники тварин заздалегідь добираються сюди пішки, на велосипедах, зрідка – на автомобілі, а здебільшого – на підводах. Одними з перших прибули на смирній кобилці, запряженій у саморобного воза, пенсіонер Григорій Маркович Крижанівський з дружиною Євгенією Миколаївною і сусідками Катериною Яківною Гуменюк та Лідією Михайлівною Кукол. Колишні колгоспники мають лише по одній корові. Кажуть, колись тримали по кілька, а сьогодні і цих забагато. Але звичка – друга натура. Крім того, щоліта онуки навідуються до стареньких набратися сил на сільських просторах і дуже полюбляють свіже молочко. Більшу ж частину року пенсіонери здають свою продукцію заготівельникам, щоб заробити на гостинці.
Доки неспішно розмовляли і людей стало прибувати, одна з жіночок почала щось образливе викрикувати в наш бік. Хтось цикав на неї, але та вмовкла лише тоді, коли прийшло стадо, і селяни поспішили до своїх корівчин. Невдовзі розпочалося доїння, і повітря заполонив запаморочливий запах парного молока. Одна з корів забрела у воду ставка, а бабуся, стоячи на березі, кричала до неї: “Лізко, Лізко, вилазь, ну кому я сказала!” Коли ж худобина врешті-решт вийшла, хазяйка цупко вхопила її за роги і повела доїти. Решта корів мирно стояла, жуючи жуйки. Уміло та швидко працювали доярки, а у дійниці лилося білосніжне молоко.
Побродивши серед мирного стада, вибираючи ракурси для фотозйомки, надибав на ту говірливу жіночку років п’ятдесяти – Олену Тимошевську. На запитання, що її так образило, вона відповіла:
– Думала, що приїхали якісь політичні агітатори. Обурює також те, що сьогодні на селах можуть вижити лише пенсіонери, які отримують нормальні гроші. А що нам робити, безробітним? У мене є маленька онучка, донька з зятем роботи не мають, чоловік лише оформляється на пенсію. Як малозабезпечена сім’я, діти отримували щомісяця 140 гривень, а коли зять знявся з обліку з Центру зайнятості, то молоді залишилися без державної допомоги. Скажіть, з чого ж нам жити? Візьмеш тих двадцять гривень, а в магазині можна лише кілька хлібин та кілограм рису купити. Молоко приймають за безцінь, а твердий сир коштує 35 гривень за кілограм, не кажучи вже про інші продукти харчування. Хотілося купити гусенят та свинку, щоб виростити, а грошей немає. Лише корівчина трохи виручає...
Поступово доїння завершувалося, і вервечки жінок з відрами в руках запоспішали до підводи заготівельниці Тетяни Турської. Приймав продукцію її чоловік Микола, який виміряв молоко і занотовував дані у блокнот. А його дружина разом з помічниками якраз закінчувала доїти 9(!) власних корів.
У сімейному підряду Турських – п’ять років. До цього жінка регулярно возила продавати на Привоз власну продукцію: сир та сметану. А коли здоров’я стало підводити, Тетяна влаштувалася заготівельником у ЗАТ “Троїцький молзавод”. Щодня Турські заготовляють по 400 літрів молока від населення і заробляють 5 копійок з літра, а це 20 гривень в день. Сьогодні закупівельна ціна за літр молока рекордно низька – 1,10 грн. Але найнижчу – 80 копійок – нещодавно запропонували троїцькі переробники. Це так обурило здавальників і заготівельників, що Тетяна була змушена два дні притримати молоко, а коли це не подіяло, вирішила шукати іншу фірму. Зараз вона здає молочну продукцію ясенівчан у Миколаївську область. Тим паче, що раніше, щоб не втратити клієнтів, їй навіть доводилася доплачувати односельчанам різницю з власної кишені. Сьогодні, крім ВАТ “Троїцький молзавод”, закуповують молоко у населення “Балтський молзавод” та Миколаївський міський молочний комбінат «Лакталіс Україна”, де заготівельна ціна трохи вища.
Звичайно, і нинішня ціна на молоко не задовольняє селян, бо ціни в магазинах “скачуть”, мов навіжені. Приміром, 200 грамів масла коштує 5 гривень, літр кефіру – майже сім гривень, пляшка води – 3 гривні, буханець хліба – 3-3,50 грн. Не знижуються ціни і на базарі. За маленьке відерце макухи просять 5 грн, а за мішок висівок – 35 грн. Селяни бідкають: це ж скільки потрібно молока надоїти, щоб купити корм для худоби? А ще потрібно заплатити ветлікарям, пастухам, тощо.
– Щороку ми витрачаємо на утримання власних дев’яти корів понад двадцять тисяч гривень, – поділився турботами Микола Турський. – Лише на десять тисяч купили пшениці та ячменю, а, крім того, 43 тонни бурякового жому, 10 пульманів соломи (триста гривень за кожен), висівки та макухи. В меню тварин входить також поживне сіно, яке заготовляємо власноруч. Недарма ж кажуть, що молоко у корови на язиці, тому годувати тварин потрібно вдосталь, щоб отримувати високі надої. Правда, ніхто не порахував, скільки коштує щоденна праця, яка розпочинається на світанку. А треба ж напоїти тварин, дати корм, подоїти, почистити в стійлах, накосити та скласти сіно. І, зважте, все вручну. Що стосується собівартості нашої продукції, то вона, в залежності від сезону і закупівельної ціни, коливається від 50 до 70 копійок. А хотілося б, щоб селянська праця приносила не лише криваві мозолі та купи гною, а справжній достаток.
Прикро, але сьогодні більшість селян покладаються лише на власні сили, бо через тотальне безробіття вони не мають інших заробітків, ніж з свого подвір’я та городу . Отож, крутяться, немов білки в колесі, у яке переробники щоразу вставляють палиці у вигляді низьких закупівельних цін. Разом з тим, вони не перестають мріяти про постійну високооплачувану роботу, природній газ та асфальтовані дороги, а головне – про щасливе і безбідне життя своїх дітей та світле майбутнє для онуків.
