ДЕСЯТИНУ НА РОЗВИТОК
Село Шершенці – один із найбільших населених пунктів Кодимського району. Сьогодні тут мешкає 1368 чоловік. Принаймні, саме ця цифра відповідає кількості зареєстрованих у селі жителів. Скільки ж насправді людей у Шершенцях, сказати складно, адже близько 60% молодого населення перебуває на постійних заробітках в Одесі.
Оскільки молодь, яка, за логікою, повинна бути силою розвитку регіону, не бачить у цьому розвитку своєї ролі, то сподіватися залишається лише на бюджетні гроші, які можуть бути витрачені на благоустрій і розвиток рідного для понад тисячі чоловік села.
Цього року бюджет Шершенців склав 553 тисячі гривень. Немала, на перший погляд, сума. І лише фахівці, які впритул працюють із розподілом грошей, розуміють – півмільйона на рік не те що недостатньо, а катастрофічно мало.
70% від п’яти сотень тисяч ідуть на заробітну плату працівникам бюджетної сфери. Це вчителі, вихователі, персонал амбулаторії, пошти, Будинку культури і сільської ради.
Не випадково доводиться шукати дохідні статті сільського бюджету. Як і повинно бути, основним джерелом грошових вливань є земля. Два фермерські господарства, що працюють на території Шершенецької сільської ради, є першорядними наповнювачами його бюджету. Вдалим поворотом подій можна вважати встановлення в селі вежі мобільного зв’язку, оператор якої щомісяця у загальну скарбничку вносить близько шестисот гривень. Інший оператор мобільного зв’язку, поки що тільки плануючи розташування свого передавального пристрою в Шершенцях, вже уклав договір із сільською радою, маючи намір виділити на розвиток населеного пункту 10 тис. грн. Ці й деякі інші статті доходів у цілому дають близько 10% від суми річного бюджету. Решту грошей тут одержують у вигляді дотацій від району.
Подібна ситуація складається в кожному населеному пункті Кодимщини, тому і сам район вважається дотаційним. Однак, якщо розглядати конкретне село в контексті перспектив його розвитку, то простими математичними обчисленнями можна одержати цифру, заокруглювану до 50 тисяч гривень. Досить убогий відсоток навіть і для невеликого села. Що вже говорити про такий великий населений пункт як Шершенці.
За словами Шершенецького сільського голови Олександра Мефодійовича Продана, його найближчі плани спрямовані на ремонт Будинку культури і доріг. Що стосується останніх, то, наприклад, до сільської ради скоріше можна дістатися пішки, ніж на колесах автомобіля, що провалюються через кожен метр у ями. У цьому контексті дивно розглядати ефективність п’ятдесяти тисяч гривень, які можуть бути витрачені на розвиток.
Голова Кодимської районної ради Святослав Огінський вважає неправильним те, що бюджетна система в нашій країні побудована таким чином, що гроші, які заробляють на місцях, вилучаються і йдуть до державного бюджету. Лише після цього вже за зворотною схемою вони повертаються до областей, районів і сіл. Причому не завжди пропорційно.
– Таким чином, якщо сільська рада завдяки своїм титанічним зусиллям змогла заробити за рік 10% від необхідної їй суми, то решту 90% вона одержить з держбюджету, – пояснює структуру Святослав Огінський. – Якщо ж заробити вдасться лише 5%, то дотації складуть відповідно 95%. Така система сама по собі не є стимулом до продуктивної роботи. Адже в кожному разі бюджет буде наповнений на певну суму. Тому й регіони, які самоокуповуються, також не зацікавлені в тому, щоб перевиконувати план, адже надлишки їхніх доходів будуть відправлені до інших регіонів.
За словами голови районної ради, інша система працює в європейських державах, що дозволяє відчувати населеним пунктам результат і ефективність своєї роботи.
– Піраміду потрібно перевернути, – вважає Огінський, – щоб гроші йшли не зверху вниз, а знизу нагору. Доти, доки гроші будуть перераховуватися з держбюджету на такі статті витрат, як розвиток інфраструктури і благоустрій населених пунктів, так і будуть перепадати лише крихти.
Максим МАКСИМОВ, «Одеські вісті», Кодимський район
ІНІЦІАТИВА НА МІСЦЯХ НЕ КАРАЄТЬСЯ…
Село Шевченкове, розташоване у Березівському районі, у цьому році святкуватиме своє 80-річчя. Село невелике, у ньому мешкає трохи більше 550 чоловік. З 2005 року місцеву громаду очолює Василь Ротар. Турбот і проблем у Василя Миколайовича, як і у будь-якого сільського голови, вистачає. Але у свої 49 років він знаходить час і для активних занять спортом. А на Малих олімпійських іграх, які нещодавно завершилися у Березівці серед команд сільських і селищних рад області саме Василю Ротару було довірено почесне право запалити символічний олімпійський вогонь.
Чим живе Шевченкове сьогодні, які основні проблеми були розв’язано сільрадою за останні роки, – про це Василь РОТАР розповів в інтерв’ю «ОВ».
– Василю Миколайовичу, громадяни України у своєму повсякденному житті стикаються з необхідністю звертатися щодо тих чи інших питань до різних органів влади, і це право закріплено у Конституції. Скажіть, чи багато у Вас звертань сільчан?
– Насамперед, повинен сказати, що окрема посада соціального працівника у нас в штаті не передбачена, і цими питаннями займаємося особисто я й секретар. По суті, для своїх жителів я – і психіатр, і суддя, і прокурор, адже у штаті працює всього 5 чоловік.
До нас постійно звертаються ветерани Великої Вітчизняної війни і пенсіонери з проханням про матеріальну допомогу. Звичайно, бюджет у нас дуже мізерний, але, у кожному разі, не менше 100 гривень ми виділяємо, а тим, хто особливо потребує, і більше. Якщо не вистачає власних коштів, то допомагаємо жителям звертатися до райсоцзабезу, оформляємо необхідну документацію.
Відзначу, що за останні роки у нас не було скарг на роботу сільради. Всі звертання намагаємося розглядати протягом одного місяця. А ті з них, автори яких мають встановлені законодавством пільги, розглядаємо першочергово.
Загалом не тільки у нашому селі, але і в районі велика увага приділяється соціальним пільгам. Так, ветерани Великої Вітчизняної війни мають можливість пройти безкоштовне зубопротезування. І районна влада постійно стежить, щоб тут не було ніяких порушень.
– А у якому стані перебувають соціальні та культурні об’єкти села? Ремонтується Шевченкове чи будується?
– Є у нас будинки, які потребують негайного ремонту. Так, в аварійному стані перебуває Будинок культури, будинок цей споруджувався ще у 1928 році. Останній капітальний ремонт у ньому був у 1978 році. Сьогодні там обсипається зовнішня штукатурка, продірявився дах, і в дощовий або зимовий час у ньому не можна приймати людей. Але ж там ще зберігся чудовий внутрішній інтер’єр.
При цьому відзначу, що у минулому році нам вдалося відремонтувати дитячий садок. Нам допомогли з районного бюджету – було виділено майже 6 тисяч гривень. Причому, всі питання щодо оформлення та перерахування коштів розв’язувалися дуже оперативно. Було замінено систему водопроводу, бойлерна, поставлена нова сантехніка. Діткам стало добре і затишно, та ще з такою завідувачкою як Валентина Михайлівна Іохім, її в нас всі люблять.
Бюджет наш становить майже 300 тисяч гривень на рік. Звичайно, повністю забезпечити всі сільські потреби, зокрема організацію свят, таких потрібних людям, ми не маємо можливості. Але ми активно працюємо із спонсорами. Користуючись нагодою, хотів би назвати декого з них: директор магазину Арсен Оганесян, фермер Олександр Прус, голова сільськогосподарського товариства «Мрія» В’ячеслав Сабрам, директор державної сортовипробувальної станції Сергій Павліченко, директор ПП «Слов’янка» Леонід Сушко. Завдяки їхній підтримці, всі основні дати – 8 Березня, День Перемоги, День молоді – ми маємо можливість відзначати на доброму рівні. Зазвичай організовуємо великі концерти і конкурси, окремо для молоді влаштовуємо дискотеки. Є у нас чудовий колектив художньої самодіяльності, яким керує Акулина Варчук. Сьогодні у ньому беруть участь 15 чоловік, вони співають, танцюють, читають гуморески. Ми пишаємося тим, що наш колектив постійно бере участь у районних і обласних оглядах і конкурсах, і вже не раз ставав їх лауреатом.
Взагалі я скажу так – ініціативу на місцях ніхто не скасовував, як кажуть, вона не карається. Потрібно не сидіти склавши руки, а працювати, крутитися. Легше за все сказати, що грошей немає, але ж завжди можна спробувати залучити додаткові кошти.
– Василю Миколайовичу, які є підприємства в селі?
– У нас давно успішно діє державна сортовипробувальна станція, де працює майже 30 досвідчених фахівців. І туди з усієї області надсилають насіння на випробування. Взагалі наше село унікальне тим, що у 1928 році у нас було введено в експлуатацію першу у Радянському Союзі машинно-тракторну станцію (МТС) імені Шевченка. Тоді станція створювалася на базі хутора Ламзаки, який було переіменовано на Шевченкове. Так от, наша МТС мала десятки одиниць техніки, займалася обслуговуванням колгоспів. Станція славилася на всю область. На жаль, після розпаду СРСР МТС припинила свою діяльність.
Сьогодні відродити таку станцію складно, але можна. У нас залишилися деякі приміщення, верстати та інше обладнання. І головне – є фахівці, які там працювали. Але потрібні гроші для її реновації.
– А Ви думали про інвестиції зі сторони?
– Я вже давно шукаю інвестора, який готовий вкласти гроші у «розкручування». Але небагато хто ризикне вкласти великі гроші зараз і чекати одержання прибутку у майбутньому, тим більше з нашим постійно мінливим законодавством та інфляційними процесами. І питання поки що залишається відкритим.
– Як часто засідає сільрада, розв’язуючи невідкладні проблеми?
– Один раз на квартал. Наприклад, останнє засідання відбулося у травні, на ньому розглядалися актуальні питання поповнення бюджету. Всього у нас 15 депутатів, кворум завжди є. У цьому році плануємо розпочати газифікацію. Є технічна можливість провести труби із сусідньої Раухівки. Але це досить дорогий проект – необхідно майже 3 мільйони гривень. Все потрібно починати з нуля: потрібні обладнання, труби, робота. Це повинно бути оплачено і аж ніяк не у борг, адже сільрада не має права брати кредит. Я гадаю найближчим часом зібрати людей, поговорити. Якщо кожен у міру можливості внесе свою посильну частку, плюс допоможе район, то ми зможемо почати перший етап робіт.
– Ваша команда репрезентувала район на Малих олімпійських іграх. Скажіть, а як сьогодні розвивається спортивний рух у Шевченковому?
– Ми у міру можливості намагаємося залучати якнайбільше людей до занять спортом. І дуже раді, що змогли виграти відбір серед всіх сіл Березівського району на Малу олімпіаду. Всього у нас поїхало 28 чоловік, ми посіли підсумкове 6-те місце. Серед 26 районів це дуже гідний результат.
Сьогодні у нас багато молодих спортивних хлопців – моїй молоді може позаздрити будь-яка сільрада області. Я сам граю з ними, передаю свій досвід. Адже я багато років займався волейболом, неодноразово ставав чемпіоном області. Звичайно, було важко зібрати хорошу команду, але нам це вдалося зробити, довівши, що у спорті можна домогтися успіхів. І хлопці почали брати з нас, старших, приклад. Наші юні спортсмени почали вигравати різні змагання, зокрема, торік на районній Спартакіаді ми стали переможцями турніру з волейболу і посіли третє місце з футболу. Я скажу так – багато хлопців і самі хочуть чогось досягти, їм просто потрібно створити умови і надавати фінансову підтримку.
– У цьому році Шевченкове відзначатиме 80-річний ювілей. Як збираєтеся святкувати цю славетну дату?
– Офіційний день народження села – 28 листопада. Але у цьому році ювілей ми вирішили відсвяткувати в останню суботу жовтня. Тоді буде тепліше, а ми хочемо організувати вуличне свято з народними гуляннями і великою концертною програмою. Обов’язково запросимо голову обласної ради Миколу Скорика, голову облдержадміністрації Миколу Сердюка, районних керівників, жителів сусідніх сіл. І якщо нам не зможе допомогти район, то все одно ми з допомогою своїх підприємців постараємося зробити гарний ювілей, щоб він надовго запам’ятався людям.
– Василю Миколайовичу, наостанок поставлю традиційне запитання: які плани у сільради на наступний рік?
– Насамперед, ми хочемо зайнятися ремонтом дороги. Потім замінимо водонапірну вежу і водопровід на декількох вулицях. А взагалі наше стратегічне завдання – дати людям роботу, тобто створити робочі місця. Адже нашу молодь дуже важко утримати в селі, якщо немає постійної і добре оплачуваної роботи. Сподіватимемося, що першим кроком у цьому напрямі стане відродження нашої МТС.
Євген НИЗОВ, Березівський район
ЧИ Є МАЙБУТНЄ У МАТРОСКИ?
Село Матроска Ізмаїльського району нарешті замало керівника громади. На позачергових виборах сільського голови найбільше голосів віддано за депутата районної ради ПР Павла Куликова, який вже очолював місцеву раду до 2006 року.
Про проблеми приміського села Матроски Ізмаїльського району «ОВ» писала неодноразово. Публікації були пов’язані з безліччю проблем, які належним чином не вирішувалися. Одна із причин, за визнанням самих жителів села – відсутність єдності в громаді. Єдності і гідного керівника.
Так вже вийшло, що сільському голові Наталі Григорчук, обраній два роки тому, ще торік місцевий депутатський корпус оголосив «імпічмент», вважаючи – голова «покриває» бухгалтера сільської ради, що, можливо, на думку депутатів, і було причиною «дірок» у бюджеті. Доходило навіть до судових розглядів, але депутати залишилися при своїй думці, змусивши сільського голову написати заяву про звільнення. Була призначена тимчасова виконувачка обов’язків голови депутат сільської ради Зінаїда Брусановська, викладачка місцевої школи. Але з виборами сталася затримка, оскільки не знайшлося спочатку бажаючих йти на нелегкий хліб керівника.
А тим часом село, позбавлене керівника, почали буквально захльостувати нові проблеми, що вимагають невідкладного розв’язання. Але у тому і суть, що, виявивши, здавалося б, необхідну принциповість стосовно голови (хоча, за великим рахунком, залишилося в цій ситуації чимало спірних питань), депутатський корпус села також посів вичікувальну позицію. Критикувати і знімати колегу з виборчого поста виявилося простіше, ніж самим долучатися до роботи і братися за гуж.
У підсумку тут так і не змогли довести до завершення будівництво нової адмінспоруди сільської ради і не забезпечили переведення у звільнене приміщення місцевого клубу, село з минулої осені на багатьох ділянках було фактично позбавлене води, оскільки на водопроводі аварії ставалися одна за другою, і це змусило Ізмаїльський міськводопровід, який обслуговує Матроску, відключити частину сільських водогілок. Безнадійно застряг на шляху до вирішення питання про упорядкування 800 метрів дороги, що дозволило б вдвічі скоротити шлях до міста, спростити автобусне сполучення. Потрібен ремонт шляхового покриття на інших дорожніх ділянках.
Одна з наболілих тем – газифікація села. Здавалося б – усе, адже дотягли трубу до околиці. Але далі – стоп! Виявилося, що нікому монтувати розвідні вуличні магістралі. Точніше, підприємство є, але самих селян не влаштувала ціна питання. Жителі досі не побачили проект, не одержали об’єктивну інформацію про те, з чого складається вартість підведення, що становить понад вісім тисяч гривень із кожного двору. У вищі інстанції були розіслані листи із проханням допомогти. Все так, адже будь-яке питання треба просувати – до рішення. А хто буде рухати, коли немає лідера?
Звичайно, довго так тривати не могло, незважаючи на всіляке сприяння районної влади у розв’язанні як основних, так і поточних проблем. У порядку цього сприяння з боку райдержадміністрації зараз пробивається з Держбюджету понад 1200 тисяч гривень на капітальний ремонт і заміну аварійних ділянок водопроводу.
На перший день літа були призначені вибори сільського голови.
І хід виборів переконав у тому ж – у Матросці багато людей вміють обурюватися, але мало хто бажає брати на себе хоч якусь відповідальність. Підсумок: явка склала менше 50 відсотків, близько 60 бюлетенів визнано недійсними.
Так, судячи із чисто механічної більшості, найбільшу кількість голосів набрав Павло Куликов, який обирався на цей пост до 2006 року. Дай-то допомоги йому Боже. Але що ж це за перевага, якщо за нього віддали голоси усього 246 осіб з майже двох тисяч виборців?
Сумніви виникли у декого і з тієї причини, що саме при ньому постійно зазнавала критики бухгалтер сільської ради, зокрема, під час перевірок виконання делегованих повноважень, однак вона залишилася і при наступному голові, що і викликало «бунт на кораблі». У цій ситуації, за словами селян, які прийшли голосувати (і проголосували не за Павла Куликова), залишається тільки шкодувати, що більшість земляків по застарілій звичці відмовилася говорити своє слово в рішучу мить, обравши позицію страуса.
Але, як би там не було, вибір зроблено. Залишається сподіватися, що минулі недоліки і негаразди відійдуть у минуле, а переможуть здоровий глузд і прагматизм. Щоб, врешті-решт, на запитання – чи є майбутнє у Матроски, тут змогли відповісти: є. А таке можливе лише за умови об’єднання громади і згуртованості дій на спільних засадах.
Євген МАСЛОВ, власкор «Одеських вістей», Ізмаїльський район
