Як вже повідомляли «ОВ», в Одесі проходять зйомки 8-серійної комедії «Женить Казанову». У кінофільмі знімаються відомі зірки радянського і російського кіно – Антон Макарський, Лариса Удовиченко, Наталя Єгорова, Олександр Панкратов-Чорний.
Кореспондент «ОВ», побувавши на знімальному майданчику, зміг взяти інтерв'ю у Лариси Удовиченко.
– Ларисо Іванівно, Ви знялися в декількох серіалах. А чим Вас зацікавила робота в цій багатосерійній картині?
– Це цікава і характерна роль. Моя героїня – така собі весела дамочка, яка виїхала до Америки, вийшовши заміж. І тепер вона приїхала погостювати до родичів, вважаючи себе справжньою американкою. Вона навчає жити всіх своїх рідних. Характер виписано круто і прямолінійно. А я, за своєю суттю, м'яка людина! І от я б'юся із цим характером, але режисер Віктор Ноздрюхін-Заболотний схиляє мене до твердості в грі, а мені це не вдається. Але я намагаюся з ним не сваритися, у нас свого роду творчі суперечки. При цьому я однаково залишаюся такою, яка я є. Я взагалі задоволена цими зйомками, тому що зібралися на майданчику гарні актори, яких я добре знаю. Ми зустрічалися в деяких картинах з Наталею Єгоровою. В «Даше Васильевой» працювали разом з Антоном Макарським. Він чудовий актор, талановита, приємна легка людина. А із Сашком Панкратовим ми навчалися в одному інституті, і я дружу з ним. Це талановиті люди, а головне – однодумці.
– Про що, на Ваш погляд, цей фільм?
– Про наше життя, таке, яким воно є. Це, по суті, лірична мелодрама з гумором, без бруду і крові, з гарним фіналом. У ній проповідуються щирі людські почуття – любов, сімейні цінності. Звичайно ж, я читала сценарій уважно, щоб зрозуміти, чим він може мені особисто бути цікавий. І мені він сподобався. Однак сценарій так довго поліпшували, що мені важко в нього вникнути.
– Ви, напевно, були дуже раді взяти участь у картині, яка знімається у Вашому рідному місті?
– Не те слово. Я ж корінна одеситка, а тому користуюся будь-якою можливістю, щоб приїхати до свого улюбленого рідного міста. У мене тут стільки рідних. Сестри, племінниці, племінники і вже є онучаті племінники. І потім в Одесі я починала. Уже 15-річною мене помітив режисер Олександр Павловський і зняв у своїй дипломній роботі «Счастливый Кукушкин». Я тоді навчалася на акторських курсах при Одеській кіностудії.
– Скажіть, а як для Вас пройшов 2008 рік?
– Ви знаєте, дуже вдало. Я багато працювала у театрі і у кіно, тобто рік був насиченим. Я знялася в трьох фільмах, один з них український – фільм Оксани Байрак «Хочу ребенка». Також зіграла у фільмі Мірри Тодоровської за п'єсою одесита Олександра Марданя – «Вареники с вишней» і у ліричній мелодрамі «Прогулки по Парижу».
– І як, сподобалося гуляти по французькій столиці?
– Звичайно, місто унікальне, що і говорити. Куди не глянь – суцільні шедеври архітектури. Взагалі, я люблю гуляти по Парижу і під час зйомок, і без них. І дуже полюбила це місто. А от по Одесі поки що не встигаю. І в Одеському оперному, котрий відкрили недавно, ще не була. Але якщо буде можливість, туди обов'язково сходжу і погуляю по рідному місту. До речі, я сюди приїжджаю і без зйомок. Причому люблю Одесу пізньої осені. Такої суміші морського повітря з опалим листям немає ніде у світі.
– В одному із інтерв'ю Ви говорили, що ще дуже любите Рим...
– Так, мене увесь час туди вабить. Зараз часто говорять про реінкарнацію душ, що колись ми вже жили десь. Я відчуваю, що жила в Італії. Моя приятелька-італійка була надзвичайно здивована, коли я, приїхавши вперше до цього, водила її і розповідала, де що розташовано.
– Оглядаючи свій життєвий і творчий шлях, Ви залишаєтеся задоволені?
– У мене рано померли батьки, і я завжди знала, що мені нема на кого розраховувати – лише на себе. Розуміла, що мені потрібно, насамперед, відбутися як особистість, знайти себе. І тут мені пощастило, тому що поруч були чудові наставники, у ВДІКу і по життю, Сергій Герасимов і Тамара Макарова. Тамара Федорівна мене дуже любила і допомагала радами, була ніби моєю другою мамою. Але крок за кроком я сама будувала своє життя. І навіть коли поруч був забезпечений чоловік, я розуміла, що повинна розраховувати лише на себе. І була права. Тож, оцінюю своє, насамперед, творче життя з великим знаком плюс.
– Ларисо Іванівно, Ви виглядаєте дуже молодо. Чи не розкриєте секрет, як вдається залишатися поза віком?
– Як сказати. Однаково я вже інша. До речі, режисер Гліб Панфілов, коли я, зовсім молоденька, грала в «Валентині» 35-річну, з посмішкою мені говорив: «Не переживай, ти завжди будеш виглядати на 35». А взагалі мені подобається мій вік, тому що з віком приходить мудрість, правильне розуміння життя, адже замолоду ми максималісти. Хоча я і зараз максималістка.
– До речі, у Вашій кар'єрі було багато ролей другого плану, не жалкуєте?
– Я ніколи не ділила ролі на перші і другі. Головні ролі мені стали пропонувати лише останнім часом, переважно я грала героїнь так званого другого плану. І вони мені навіть більше подобаються. По-перше, я страшенно ледача. Коли граєш головну роль, потрібно щодня приходити на зйомки, постійно бути готовою. От зараз знімаюся в головній ролі і жахливо стомлююся. А роль другого плану можна грати для душі, це не так стомливо. Але однаково до будь-якого матеріалу потрібно підходити професійно.
