Часвідчасувредакційнійпоштінакопичуєтьсячималолистів, якістосуютьсятихчиіншихсторіннашогожиття, певногоколапроблем, щоцікавлятьбагатьохчитачів«Сімейногоадвоката» іможутьслугуватиправовимпідґрунтямдлялюдейвідповіднихпрофесій, позбавляючиїхнеобхідностізвертатисязаконсультаціямидоюристівчидоредакціїгазетизкожногоконкретногопитаннязокрема. Так от, ми вирішили об’єднувати такі листи і давати вичерпні відповіді та конкретні поради з певного комплексу питань. Сьогодні наш юридичний консультант обрала питання, які цікавлять багатьох читачів і стосуються соціальних гарантій та захисту прав працівників у сфері культури, також діяльності фондів розвитку культури.
Проблема соціального захисту працівників у сфері української культури завжди була досить гострою. Та особливого характеру вона набуває в наші дні, коли, з одного боку, триває фізичний і творчий занепад багатьох закладів культурної сфери: клубів, будинків культури, кінотеатрів, професійних, народних і самодіяльних театрів, бібліотек тощо. А, з другого боку, дається взнаки світова фінансово-економічна криза, наслідки якої в Україні очевидні. Причому особливо разюче цей занепад проявляється у сільській місцевості, де працівникові культури, який виявився безробітним, знайти роботу за фахом взагалі неможливо, і де він здебільшого виявляється найменш захищеним. Хоча саме по відношенню до сільського інтелігента закон найбільш прихильний. У цьому можна переконатися, ознайомившись із «Основами законодавства України про культуру», введеного в дію Постановою Верховної Ради ( № 2141-Х11) від 19 лютого 1992 року.
Так от, розділ V цього Закону України так і називається: «Соціальні гарантії та захист прав працівників у сфері культури». І в статті 29 цього розділу віднаходимо дуже важливі для сільського інтелігента положення:
«Працівники культури, які працюють у сільській місцевості, селищах міського типу, безоплатно користуються житлом, опаленням і освітленням відповідно до законодавства.
Заклади, підприємства і організації за рахунок власних коштів можуть встановлювати додатково, крім передбачених законодавством, трудові та соціально-побутові пільги для працівників культури».
Життя показує, що, на жаль, далеко не всюди органи місцевої влади пам’ятають про пільги для працівників культури, хоча саме положення цього закону дозволяють фінансово підтримувати їх, економлячи на таких життєво важливих та затратних побутових послугах, як опалення, освітлення та плата за житло. Привертає увагу і той факт, що закладам, підприємствам та організаціям, в системі яких задіяний той чи інший культпрацівник, дозволено вишукувати кошти на додаткові трудові та соцально-побутові пільги, і таким чином теж підтримувати свою інтелігенцію.
Природно, що в подібний спосіб держава допомагає і закріпленню на селі молодих кадрів культпрацівників, заробітна плата яких, як відомо є, м’яко кажучи, непристижною. Отож і кваліфікованих кадрів працівників культури у багатьох сільських районах хронічно не вистачає. До речі, щодо заробітної плати. Стаття 28 «Гарантії оплати праці працівників у сфері культури» цього ж закону запевняє нас, що «Держава гарантує працівникам державних закладів, підприємств і організацій культури встновлення середньої заробітної плати у розмірі не нижче середнього рівня заробітної плати працівників народного господарства».
Хтось може зауважити, що середня заробітна плата працівників народного господарства у нас невисока. Згодна. Але, мабуть, не раз траплялося, що зарплата культпрацівника була ще нижчою, саме це й спонукало Законодавця ухвалити таку норму Закону України.
Нерідко буває так, що заклади культури обслуговують працівників екологічно шкідливих виробництв, або виробництв, пов’язаних із підвищеним ризиком. Статтею 29 такі випадки теж передбачені: «Для професійних творчих працівників, діяльність яких пов’язана зі шкідливим виробництвом, підвищеним ризиком, загрозою професійного захворювання, постійними роз’їздами та іншими несприятливими умовами, законодавством України визначаються особливі умови соціального захисту».
Всім відомо, що, за ринкових умов, та ще й у часи кризового спаду економіки, переважна більшість закладів культури не здатна повноцінно функціонувати без спонсорської, меценатської та іншої фінансової підтримки. Адже, як правило, бюджетних коштів ледве вистачає на заробітну плату та комунальні послуги. Що ж до ремонту приміщень, закупівлі музичних інструментів, костюмів та іншого реквізиту, оплати художнього оформлення тощо, то тут бажано мати якусь додаткову фінансову підтримку. Саме для цих потреб в усьому світі існують фонди розвитку культури (незалежно від того, які юридично засвідчені назви вони мають). Роз’яснення щодо них якраз і дає стаття 24 Законодавства про культуру, де, зокрема, мовиться: «З метою фінансової підтримки і захисту закладів, підприємств і організацій культури в умовах ринкової економіки, цільового використання коштів, що відраховуються на потреби культури, можуть створюватися республіканський та місцеві фонди розвитку культури.
Порядок створення респуліканського та місцевих фондів розвитку культури і використання їх коштів визначається положеннями, що затверджуються у встановленому порядку. Громадські об’єднання (творчі спілки, товариства, фонди, асоціації), заклади, підприємства, організації та громадяни мають право самостійно та на договірній основі створювати добродійні фонди для фінансування культурних програм, розвитку літератури та мистецтва, розв’язання соціальних і побутових проблем творчих працівників».
Як бачимо, спектр та сфера діяльності даних фондів досить широка. Крім допомоги самим закладам у справі ремонту, реставрації чи матеріально-технічного забезпечення, вони мають право подавати матеріальну допомогу самим культпрацівникам, а також професійним та самодіяльним літераторам, музикантам, художникам тощо. Скажімо, ця допомога може виражатися у фінансуванні концертної програми, виставки творів живопису чи у виданні пісенного альбому або збірки літературних творів. Фонди мають право фінансувати видання журналів і колективних збірок, встановлювати літературно-мистецькі премії, і в такий спосіб заохочувати та підтримувати молодих митців та культпрацівників, ставати співорганізаторами різноманітних конкурсів.
Прикладом такої активної підтримки літераторів, які пишуть на гумористичні теми, може слугувати діяльність Громадського благодійного фонду імені Степана Олійника, який упродовж багатьох років виступає співорганізатором Всеукраїнських днів Степана Олійника на Одещині, конкурсу літераторів-гумористів «Ярмарок сміху» та видання щорічного збірника творів цих конкурсантів, що теж називається «Ярмарком сміху», а також конкурсу читців творів Степана Олійника.
Завдяки фондові існує і щорічна всеукраїнська літературна премія імені Степана Олійника, якою відзначають найталановитіші твори професійних літераторів. Підтримує фонд і діяльність музею Степана Олійника у селі Левадівці Миколаївського району на Одещині. Як бачимо, існування подібних фондів цілком виправдане життям, тому залишається лише побажати, щоб їх ставало якомога більше.
