Концерти Сергія Терентьєва, чудового піаніста, на жаль, не часті, намагаюся не пропускати. Немає у нього почесних звань. Мабуть, як у більшості справжніх творчих людей, немає в нього «уміння жити», подобатися чиновникам, заробляти великі гроші. На це просто не залишається ані часу, ані сил. Адже є музика, і потрібно взяти вірну нотку, і потримати її в повітрі, і, вирішивши, що щось не так, спробувати ще раз. І так – доти, доки раптом не відчуєш: ось воно, справжнє! Здавалося б, справжнього у світі – скільки завгодно! Справжнє сонце, справжні дерева. Природі легко бути самою собою. А от щоб музика була справжньою – доводиться потрудитися. Сидиш у залі й чуєш: музикант виконує те, що вивчив. Нехай навіть у процесі роботи в нього і бували миті творчості, осяяння, – зараз він тільки відтворює результат. І це – робота, усього лише робота, нехай навіть і максимально якісна. А справжнє – це життя.

Сергій Терентьєв досить популярний як джазовий піаніст, але все життя він грає класику. І я слухаю його виконання класики, і чую, як джазова стилістика накладає на це виконання свій відбиток. Насамперед – відзначаєш красу й виразність звуку, якусь, я б сказав, свіжість звучання, живу інтонацію. А потім помічаєш те, до чого так довго йдуть музиканти – імпровізаційність (таку властиву джазові), враження, що твір не грають, а одразу і складають, що він народжується буквально на наших очах. Це живе життя музики – все-таки в концертній залі рідкість. Тим більше, що видатні музиканти давно вже працюють для фірм звукозапису, для яких важливіші технічні достоїнства звучання, та й грають вони так, начебто відтворюють уже готовий запис. Установка на виконавську техніку, що привноситься нашою цивілізацією, веде до того, що ми вже давно звикли живитися, умовно кажучи, не свіжими і натуральними продуктами, а «музичними консервами».

У цьому розумінні – Сергій Терентьєв, виконуючи класику, ніби сперечається з панівними тенденціями сучасного виконавства. Він прагне максимальної природності. Стрімкі пасажі набігають один на одного, ніби народжуючись з імпульсу, що щойно виник. Їхній рух – у ритмі дихання, у ритмі почуття, у ритмі тих глибинних душевних переживань, які потім даються взнаки в моториці, у відчуттях на кінчиках пальців. Саме цим мене вразили Вокаліз і п'ять прелюдій Сергія Рахманінова, що виконувалися на початку програми. Такого вільного, такого імпровізаційного, такого разюче природного фортепіанного Рахманінова я не чув. Ця музика грала, дихала, сама себе створювала і жила за власними законами. А музикант тільки давав їй волю. І вона ніби сама виявляла свою духовну сутність, свою спрямованість до небес, свій вольовий порив до вищого. Скажу зухвало: цю музику разом з Рахманіновим складав Терентьєв! І тому його виконання було конгеніально авторові.

Взагалі вся перша російська половина програми, що включала в себе ще й твори Лядова і Скрябіна, – була разюче духовна. Чудово прозвучав Етюд № 8 Олександра Скрябіна. А я слухав – і думав: та чи так вже вони далекі один від одного – Скрябін і Рахманінов?..

Друга половина програми складалася з творів Ф. Ліста і Ф. Шопена. Угорська рапсодія № 12 Ліста – хрестоматійна. Але з перших же нот відчутна глибока продуманість цілого і дуже тонка художня обробка деталей. Ніякого форсування звуку, – от ніби неквапливі міркування, а от замилування красою фрази, нарядність, естетність, властива стилістиці Ліста. І все це разом справляє враження свіжості, незаграності, радості музикування. А серед творів Шопена – особливо вразило Скерцо № 1. Як чудово передана тут «діалектика почуттів» – від тривоги, душевного збурення до раптово виникаючої виразно неголосної пісні майже без акомпанементу. Ніякої хрестоматійності! Радість впізнавання музики ніби заново.

…Він живе поруч із нами. За кордоном не прижився. І ця просторова близькість не дозволяє нам оцінити його гідно, зрозуміти справжній масштаб його таланту? Втім – це відноситься тільки до чиновників. Публіка ж – шаленіла. Вона завалила виконавця квітами. Серед них були розкішні букети троянд. Але Терентьєв віддав перевагу скромному букету бузку, піднесеному дівчинкою, і поклав його на рояль поруч із собою. Так і грав – дивлячись на бузок. Хтось згадав твір Юрія Нагібіна «Бузок». Ці квіти – символ природності, символ життя, прекрасного своєю скромною, але непереборною чарівністю.

Джаз і класика – два крила одного птаха на ім'я музика. Але птах – повинен щоразу народжуватися заново, так би мовити, випурхнути з грудей музиканта. От він летить, – і в нього очі Сергія Терентьєва. І вдячна публіка аплодує стоячи.