83-річний Олександр Петрович Асаула все життя прожив у селі Бакша Савранського району. Мешкає він самотою уже 15 років. До недавна ще тримав корівчину, щоб було свіже молочко для п’яти онуків, але продав годувальницю, бо після операції важко доглядати за твариною. Подвір’ям бігає лише добрий десяток курочок. Ветеран сільськогосподарського виробництва, який чимало спізнав горя на своєму віку, не може без сліз дивитися на руйнацію села і не хоче миритися з тим, що знівечена вся його праця, праця його покоління.
– Непродумана політика наших можновладців за роки незалежності фактично поставила українське село на коліна, – скрушно зітхнувши, почав свою розповідь про наболіле ветеран праці О.П. Асаула. – Фактично наше, оспіване в піснях, мальовниче село перебуває на грані вимирання, а селяни – на порозі зубожіння. Гірко, що при таких родючих чорноземах ми, прості жителі, майже нічого не маємо. А років через 6-7 не матимуть і цієї жалюгідної орендної платні власники земельних паїв. Адже нинішні господарники грубо порушують всі норми землекористування та сівозміни, що може призвести до повного збідніння грунту. І щоб підняти, як кажуть «у верхах», аграрний сектор, потрібно буде не менше 50 – 100 років.
А зараз все розвалюється, трощиться та розкрадається. Хитріші і нахабніші протягом кількох років стають мільйонерами. Я весь вік пропрацював, маю невелике господарство і пенсію, а душа болить за понівечений колишній колгоспний добробут. А яке майбутнє у моїх онуків? А що сільська молодь буде завтра робити? Тікатимуть в місто, а в селі не залишиться кому працювати. І невідомо, що буде, коли землю почнуть скуповувати...
У своїй розповіді Олександр Петрович згадав і про трагедію 1932-1933 років, коли «голодна коса» пройшлася благодатними селами України. У його рідній Бакші чимало люду злягло у братські могили від голодної смерті. Тоді семирічний Сашко – один з п’яти дітей повного Георгіївського кавалера Петра Асаула – натерпівся і надивився таких жахів, що й досі йому ввижається візник, який своєю конячиною одночасно возив живих і мертвих: дітей – у колгоспні ясла, а покійників – на цвинтар.
– Тоді наділені владою активісти грабували своїх односельчан, прирікаючи їх на голодну смерть, – поділився пережитим О.П. Асаула. – Усе збіжжя, силоміць відібране у людей, звозили у склад. На купу скидали насіння жита, соняшнику, кукурудзи, квасолі, проса. Його так і не відправили з села, а в той час люди вмирали у холодних порожніх хатах.
Померли з голоду мій геройський батько і малолітня сестра, хоча мати працювали колгоспним пекарем. Згодом я, знесилений і пухлий, потайки пробрався до складу, просверлив у дошці дірочку і наточив у свій кашкетик мішанини з різних злаків. Щоб мене там не вбила охорона, навідувався через день. Таким чином мені і моїм братам з мамою вдалося пережити голодне лихоліття, а потім – окупацію та голодні повоєнні роки. Півжиття проживши надголодь, я ніколи не думав, що вдосталь наїмся хліба.
Сьогодні я ситий, але серце крається за рідне село, і я не хочу, щоб повторилася така трагедія з моїми нащадками.
