Орудний відмінок

Він теж має свої стилістичні відтінки: орудний дійової особи, орудний знаряддя і орудний часу.

Щодо перших двох, то маємо кілька слів, так би мовити, з історії питання. Річ у тім, що надмірне вживання орудного знаряддятам, де йдеться про дійову особу,– це одна з найулюбленіших конструкцій канцеляриту – мови всіляких звітів, доповідей, інструкцій, довідок, резолюцій і сили-силенної інших паперів, що їх російське (і радянсько-партійне) чиновництво насаджувало на український мовний грунт, продукуючи когнломерат, який згодом запосів як мову засобів масової інформації, так і мову школи, науки й культури.

Характерною ознакою цього конгломерату є неправильне вживання орудного відмінка. Власне, не стільки неправильне, скільки просто російське. Це ж бо тільки росіяни легко ставлять в орудний відмінок не лише знаряддя (те, чиморудують), а й дійову особу (того, хтоорудує): Петровимбыло сделано, мноюэтот вопрос исследован, поле вспахано колхозниками.

Українці такого не люблять, їм природніше сказати, що поле оралося не колгоспниками, а таки плугами, кіньми чи тракторами. От як зауважила знайома бабуся, зачувши з радіоточки, що ентузіастами вже вичищено ставок і викидано гній із ферми. Вона сказала: «Ми той ставок лопатами чистили, а гній вилами викидали, а тепер, бач, якимось ет… ен… ту що воно таке?»

Чому ж так полюбляють ставити дійову особу в орудний відмінок само перекладачі в газетах та науковці у своїх статтях? Ну, перші, мабуть для того, щоб було ближче до оригіналу, як їх навчено ще зі школи (краще зіпсуй рідну мову, аніж відступиш хоч на дрібку від російської!), а другі – в гонитві за наукоподібністю: чим хитромудріше (не так, як кажуть люди в нормальному мовленні) викласти думку, тим вона здається «розумнішою».

Особливо ж недоладним з погляду української стилістики є сполучення дійової особи в орудному відмінку з безособовим дієсловом на -ся(двері відчиняються водієм). Глузуючи з такої манери сліпо «перемальовувати» російське, Агатангел Кримський скомпонував фразу: «П’єси цього автора гралися кращими нашими трупами». Згадуймо її щоразу, як закортить виконавця дії принизити до ролі знаряддя. Не кажімо «п’єса написана Кропивницьким, а п’єсу написав Кропивницький, бо він писав її сам, а не був знаряддям (скажімо, олівцем) у чиїхось руках.

Ще одна порада: перед тим, як ставити в позицію знаряддя когось, змусьте до цього себе. Напишіть, наприклад, НЕ я піду, а– мною буде піденоі щиро при цьому зізнайтесь, чи до смаку вам таке порушення українських мовних традицій, які велять дійовій особі виступати в називному, в не орудномувідмінку (він зробив, а не ним зроблено).

Нам можуть заперечити, мовляв, і Шевченко писав: «Дідами крадене добро». Писав. Але де тут логічний наголос? На слові добро. Тож дідамисприймається лише як член поширеного означення (дідами крадене), а не як те, що є предметом розповіді. Тому ми не виступаємо проти конструкцій з орудним відмінком узагалі.Ми тільки просимо не зловживати ними і викладати думки мовою, зрозумілою навіть бабусям, не обізнаним з вибірками чиновницького «новояза». Як-от, наприклад, радить Леся Українка в листі до О. Луцького (т. 12, с. 185): «Здається мені зайвим слово «ким» у строфі «Як перелякані ким серни». Я б сказала: «Як переляканії серни». Або перебудовувати фразу так, як це робить Антоненко-Давидович («Як ми говоримо», с. 33). Замість: Відміряв зароблені хлопцем три пуди жита – Відміряв хлопцеві зароблені три пуди жита.

Будьмо простішими – і люди до нас потягнуться (приказка).