Черговий філармонійний сезон завершився. Камерний оркестр Одеської філармонії під керуванням Ігоря Шаврука підготував минулого сезону понад сорок нових концертних програм. Слухаючи програму концерту, який завершував сезон, я ще раз переконався у тому, що колектив, який складається із молодих виконавців, виконує музику надзвичайно дбайливо, чуйно інтонуючи кожен звук, вникаючи у задум композитора та розуміючи стильову природу творів, що виконуються. Зрозуміло, у цьому безперечна заслуга і маестро Шаврука. Усе це особливо необхідно при виконанні сучасної музики, досить складної для сприйняття. Потрібно сказати, що оркестр та його художній керівник охоче беруться за виконання сучасної музики, незважаючи на труднощі, що стоять перед ними. І коли виявляється, що бар’єр, який стоїть між цією музикою та слухачем, переборний, що вона таїть у собі і глибокий зміст, і особливу красу, – ми сповнюємося щирою вдячністю до музикантів.
Програма концерту була складена так, що ми ніби зробили подорож із XVІІ сторіччя у XXІ. Спочатку виконувалася соната для струнних Дитриха Букстехуде, знаменитого органіста, у якого брав уроки великий Бах. Разючої краси мелодизм, і та ж неквапливість і величавість ходи, які так характерні для сторіччя, у якому людина вимірюється ще не побутовими та соціальними, а духовними мірками. А потім ми потрапляємо до світу музики ультрасучасної, із усіма новаціями музичної мови. Це оркестрова сюїта Фараджа Караєва, до речі сказати, сина знаменитого азербайджанського композитора Кара Караєва, присвячена пам’яті Альбана Берга. Альбан Берг – учень А. Шенберга, творця додекафонії, тобто, власне кажучи, нової музичної мови. Фарадж Караєв створює відповідну дуже складну форму, у якій головним є обігрування двох звуків, що позначають ініціали композитора. Більше того, у кожній частині сюїти домінує певна нота, до якої ніби стягуються усі інші. Ведуча концерту довго пояснювала складну архітектоніку твору, але хіба усе відразу згадаєш? Так, крім того, схоже, що слухач повинен бути професійним музикантом, щоб на слух збагнути усі родзинки композиції. А, можливо, йому треба й попередньо ознайомитися із партитурою. Інакше кажучи, я думав, що мені пропонується черговий музичний «ребус», якими грішать сучасні композитори, ремствуючи потім, що публіка їх не розуміє. Але форма твору була гранично лаконічна, кожен звук інтонувався виразно і ніби знаходив самоцінність, тріпотів у повітрі, наповнювався міццю і загасав. Можна було дивуватися винахідливістю музичної мови, досить свіжим звуковим ефектам. А ще – акварельною прозорістю барв. Коли слухаєш цю музику досить довго – не просто слухаєш, а вслухаєшся, вона свого роду медитативно впливає. Інші її фрагменти мали якусь похмуру виразність. Словом, незважаючи на явно присутній «інтелектуалізм», конструктивні засади все ж таки не придушили емоційні.
А музика українського композитора Ганни Гаврилець – і зовсім виявилася теплою, живою. Ліричні засади тут теж не спотворені і не пригнічені конструктивними хитрощами. Її «Хорал» – це пісня, у якій є і сила, і тиха ніжність. Між сучасним композитором і слухачем зникають бар’єри, – але відбувається це саме завдяки звертанню автора до традиційного мелосу.
Твір же Михайла Броннера, який викликав ще більш потужний емоційний відгук у слухачів, – випадок складніший. Музику видатного композитора, який працює в Москві, слухаю не вперше. Дякувати за це потрібно нашому чудовому одеському квартету «Гармонії світу», який неодноразово був першим виконавцем нових творів композитора. Творчість Михайла Броннера відрізняється тим, що автор, дуже досконало володіючи усіма виразними сучасними способами музичної мови, не ставить перед собою винятково формальних завдань, які дозволяють продемонструвати своє вміння. Його твори глибоко змістовні. Броннер – музикант-філософ. Його хвилюють серйозність, драматизм, прихований трагізм буття. Він (як, втім, і автор цих рядків) – не приймає домінуючу в сучасній культурі установку на розважальність, на полегшене, по суті, споживче сприйняття життя.
Його твір для альта і струнного оркестру називався «Трансформація душі». Усе життя людини – від народження до смерті. Енергійний рух, стрімкі ковзання звуків. Що це – захоплення життям, любов? І раптом думка: як швидко життя проминає! І якісь тривожні звуки – ніби то вторгнення біди. А можливо, це не біда, а те саме наше звичне доросле життя з його крайнім напруженням, що доводить до отупіння? І альт співає, і пісня душі людської намагається встояти, але в усьому цьому відчувається вже якийсь надрив. І здається, що сил у людини не вистачить. Скажена гонитва життя. Усе це передано так, що я мимоволі згадую Шостаковича. І Шнітке. Ось у чому справа: Броннер – не шалений авангардист, захоплений пошуком нових виразних засобів, він із вдячністю пам’ятає та успадковує те, що до нього знайшли інші. І у той же час – який він винахідливий в описі «механіки страждання», наростаючої агонії! Ось розсипаються, як горошинки, окремі ноти – піццикато альта, і навіть просто глухий удар по інструментові. І якийсь шерех – вже вражає! А у фіналі – чорний вітер, що дме «звідти», із небуття.
Слухачі кричали «Браво!», вони влаштували справжню овацію. Рідкісний випадок, коли твір сучасного автора, написаний аж ніяк не простою музичною мовою – так емоційно захоплює. Це – перемога, з якою можна привітати Михайла Броннера. А заразом і Ію Комарову, яка виконувала партію альта.
А «на закуску» нам зіграли твір сучасного литовського композитора Арвідаса Мальціса, який, після тільки-но почутого, здався мені надмірно легким, бездумно розважальним. Як говорив класик, «мило, талановито, але все одно – моркв’яна кава».
Я вдячний оркестру та його художньому керівникові Ігореві Шавруку – наприкінці сезону вони репрезентували нам панораму сучасної музики і з’ясувалося, що в ній є не лише «моркв’яна кава», але й не сурогатні, натуральні продукти. Будемо чекати нових зустрічей у новому сезоні. Нової музики. Нових відкриттів.
