УсетворчежиттянародноїартисткиУкраїниНаталіЗавгородньої(цезванняїйбулоприсвоєноминулоївесни) пройшловОдесі, вакадемічномутеатрімузичноїкомедіїім. М. Водяного. СюдиМиколаіНаталяЗавгородні, молодіакториіподружжя, змаленькимсиномГришею, приїхализМоскви, післязакінченняДІТМ. Тут народився син Іван, тут були радощі й прикрощі, розчарування і успіхи...
«У мене була одна доріжка»
– Наталю Іванівно, для початку традиційне запитання – яким був Ваш шлях у театр?
– У нашому невеликому містечку Алатирь, це Середнє Поволжя, Чувашія, було дев'ять шкіл і в кожній обов'язково – художня самодіяльність. Я співала в хорі. Тоді провадилися нескінченні огляди, і я жила від одного огляду до другого. Мені це дуже подобалося. Ну, а вдома у нас батько співав... Закінчила музичне училище в Чебоксарах, потім вступила до ДІТМ на відділення музичного театру. У мене була одна доріжка...
– Чим пам'ятні для Вас роки навчання?
– Насамперед, назавжди запам'ятався наш педагог – Лев Дмитрович Михайлов. Він був головним режисером театру імені Станіславського і Немировича-Данченка, відзначався своєрідним, дуже потужним режисерським талантом. На той період він вийшов на вершину своєї слави. Його запрошували ставити виставу до Японії – це у радянський-то час! Оригінальний, самобутній, дуже розумний чоловік, він був для нас подарунком. Лев Дмитрович став нашим учителем не тільки за фахом – але і в житті. Нас із Миколою він дуже любив. Він би залишив нас у своєму театрі, але... у нас не було московської прописки. На жаль, в 1980 році Лев Дмитрович помер. А ми опинилися в Одесі, у театрі музичної комедії, куди нас запросив Михайло Григорович Водяний.
– Ви їхали сюди, зрозуміло, з певними сподіваннями. Наскільки вони виправдалися?
– Чекали, насамперед, роботи. Крім того, як молода родина, ми повинні були будувати тут самостійно своє життя. Через рік нам дали квартиру – з'явилася власна оселя, що дуже важливо. Сподівання наші, справдилися, у принципі. Хоча, звичайно, могло бути не те що краще, але цікавіше. За той період, що я тут працюю, усього кілька років у театрі був режисер. А ми ж звикли в Москві до режисера, – який п'ять років нас плекав! А приїхали сюди – режисера немає.
– Ви вважаєте, що театру необхідний постійний режисер?
– Не я вважаю... Практика показала, що без певного режисерського напряму театр існувати не може – у противному разі він просто перебивається.
Класична героїня
– У цьому розумінні, мабуть, Вам було непросто...
– Так... Рятувало те, що класика припускає все-таки музичну режисуру, музичну драматургію. І є загальновизнані зразки, як співати класику, як поводитися. Тим більше, ми навчалися у професіоналів, на щастя, було, у кого навчатися, – маю на увазі Маргариту Дьоміну, Євгенію Дембську, Ідалію Іванову, Людмилу Сатосову, Галину Жадушкіну. Я всіх ціную, все те покоління...
– Якими були Ваші перші ролі в Одесі?
– Найперша – у виставі «Кавказька племінниця». А перша класична – Сафі в опереті «Циганський барон». Я тривалий час виконувала її одна. Взагалі, виходило, що роками я співала класику в одному складі.
– Хіба це погано? Хіба Ви в цьому разі – не «цариця ролі»?
– Ні, це жахливо – таке навантаження на голос...
– Про які ролі Ви мріяли – і що збулося?
– Я хотіла зіграти Марицю, Розалінду в «Летучей мыши» – і зіграла. Сильву не вдалося: мене переконали, що це низька партія для мого голосу і може нашкодити мені на якомусь етапі. Хотілося б зіграти в «Фіалці Монмартра» головну героїню. Багато є класичних оперет, у яких можна було б працювати, якби не була віддана перевага мюзиклам.
– Ви вважаєте, що в репертуарі театру оперети не повинно бути вистав в іншому жанрі?
– Чому ж, можуть бути, адже треба залучати до театру молодь, якій ближчі, припустимо, мюзикли. Але необхідно дотримуватися балансу, не забувати, що в Одесі люблять і класичну оперету. От поставили «Летучую мышь», сподіваюся, звідси почнеться повернення до класики.
– А зі своїм чоловіком, Миколою Завгороднім, Ви грали разом?
– Нечасто, тому що він – характерний актор, а я – героїня. Мене взяли як класичну героїню – так класичною героїнею я і проспівала все своє життя. Класичні партії – досить важка і не така вже різноманітна праця. І не так багато класики йде на сцені... А зустрілися ми все-таки у виставах «Скрипач на крыше» – у ролях Цейтл і Мотла, і «Целуй меня, Кэт» – зіграли Петруччо і Катарину.
– Як Ви оцінюєте роботу один одного? Якщо є за що критикувати, говорите правду чи шкода стає?
– Мені не шкода, я критикую, якщо треба, висловлюю свою думку. А от у нього немає такого – коли запитую про себе, відповідь одна: «Дуже добре». Що б я не робила, – все добре.
– А Вам би хотілися критики?
– Хотілося б. Але я вже навіть і не запитую...
«Історія хвороби»
– Наталю Іванівно, як у Вас проходить робота над роллю? Ви думаєте про неї постійно чи коли вже треба йти на репетицію?
– Для мене є таке поняття – «захворіти роллю». Це просто стан такий…хворобливий. Цей процес зовсім захоплює, постійно над цим б'єшся... А зараз особливо складно. Справа в тому, що режисер Володимир Подгородинський запропонував мені не класичні, а комічні, характерні ролі. І завдяки Володимирові Івановичу цей перехід мені вдається, я зіграла вже у двох його виставах – «Жирофле-Жирофля» і «Первая любовь Дон Жуана. А якби цього не сталося, що ж тоді грати? Класичних оперет, на жаль, замало.
– Виходить, тепер Вам доводиться чогось навчатися?
– Так. Я одержую нову роль – і я ніхто, і кличуть мене ніяк. Весь багаж десь там залишаєш і починаєш ніби з чистого аркуша. І кінцевий підсумок – треба вийти на сцену і вкласти серце в образ. Нікому не цікаві, і мені теж не цікаві, технарі, які добре говорять текст, добре рухаються, – але серця на сцені немає. Інша річ, коли справжнє, живе – нехай це й не завжди виходить, а в якісь миті. А шлях до них – непростий. Внутрішня робота – величезна. І треба, щоб ніхто не заважав, щоб усі допомагали, і костюми були гарні, і розводка, і балет, і хор працювали на те, щоб актор розкрився. Не може людина розкритися, якщо немає духовної, моральної підтримки, доброзичливої атмосфери.
– Ви «входите у роль» за кілька митей до виходу чи все починається вже на сцені?
– Починається заздалегідь, звичайно. Можливо, у когось інакше, але однаково всередині готуєшся. І навіть якщо ти не на сцені, не можна повністю вийти з образу – відключитися, потім увімкнутися, знову відключитися. Принаймні, я так не вмію. Можна, звичайно, і анекдоти за лаштунками розповідати, потім вийти і зіграти, але що це буде за гра? Так, знайомі скажуть, що добре. Але в глибині душі людина розуміє: щось не так. Можливо, деякі актори і прагнуть до влади – реальної, конкретної влади, тому що їм не все вдається на сцені.
Навіщо інша влада???
– Але відомі приклади, коли до влади йшли справді видатні актори...
– Так, – наприклад, Богдан Ступка – я його просто обожнюю. Людина, яка справді серцем працює. І раптом дізнаюся, що він міністром культури став. Я думаю: «Жах, навіщо це йому, він-то має владу над душами людей, навіщо йому інша влада?». Адже це несумісно! Або ти душею людини володієш, або володієш його долею – це різні речі.
– Навіщо ж тоді Богданові Ступці це знадобилося?
– Це було помилкою, і він її виправив. Йому самому було важко. Акторам влада в жодному вигляді не потрібна. Треба прагнути до іншої влади – над душами, у якомусь розумінні. У пробудженні душі наше завдання, вірно? «И чувства добрые я лирой пробуждал». А ми «почуття добрі» повинні будити своєю творчістю. Ось це єдина влада – навіть не над душею, ні, а над пробудженням цієї душі. Тому такі дорогоцінні миті, коли розумієш: щось відгукнулося. Особливо, для характерної ролі важливо, як глядачі реагують. Коли відіграєш смішну роль, а ніхто не сміється, і люди раптом замислилися – це цікаво. Я взагалі не розумію акторів, які змінюють ось цю владу над пробудженням душі на владу над долями. Це означає, що вони не вірять у свій талант.
– У тому, що актори, взагалі – творчі люди, ідуть у владу, є, можливо, свій плюс – це «наші люди». Прийти до чиновника зі своїм проханням – одне, а якщо прийти до актора – він повинен зрозуміти. Таке міфічне, можливо, уявлення...
– Якщо актор, який прагне влади, туди потрапляє, до нього краще не йти. Вже краще – до чиновника...
Нехай усе ще буде!
– Наталю Іванівно, чого Ви чекаєте в театрі зараз? Яку роль хотіли б зіграти?
– На режисера чекаю. Стільки років вже чекаю...
– «Свого» режисера? Щоб він допоміг Вам розкритися?
– Ні, щоб допоміг розкритися, – не треба, я і сама можу собі допомогти – досвід є, ось щоб підказав у потрібну мить, спрямував – так. А зіграти хотілося б характерну роль, наприклад, Хануму. Але навіть надії немає... Ну що ж, що відбулося – те відбулося. Краще менше ролей, та кращих. Я намагалася виходити до глядача чесно.
– Як Ви почуваєтеся «у ролі» народної артистки?
– Добре почуваюся. До мене багато хто підходив, вітали, говорили, що щиро раді. Ось так люди сприйняли – спасибі ім. Можливо, тепер, «користуючись» цим званням, я зможу комусь допомогти, когось захистити – мене послухають.
