При створенні мережі загальнодоступних бібліотек у Росії прообразом послужила Одеська міська публічна бібліотека...
У 1827 році, після шести років видання франкомовних бюлетенів, що не мали відгуку в одеситів, група освічених діячів, що згрупувалися навколо Новоросійського генерал-губернатора графа М.С. Воронцова (князь – із 1845 року) почали видавати першу російськомовну газету "Одесский вестник". Лідером цієї групи був Олексій Іраклійович Лєвшин, який у 1831 р. став градоначальником Одеси. До цієї групи входили барон Ф.І. Брунов, археологи Бларамберг та Стемпковський, поет Туманський, який дружив із О.С. Пушкіним та ін. Газета швидко здобула симпатії городян, її тираж перевищив 2000 примірників, вона почала приносити помітний прибуток, який за два роки видання склав 30 000 рублів. Показово, що керівники газети не бажали користуватися цими грошима, вважаючи їх надбанням суспільства.
У них виникає думка використати їх на створення в місті безкоштовної загальнодоступної бібліотеки. "Приобретенные литературными трудами, могут ли деньги сии лучше быть употреблены, как на распространение просвещения? Употребление таковое будет возвращением долга в тот источник, из коего он нравственно заимствован", – так пише О.І. Лєвшин у доповідній записці генерал – губернаторові графові М.С. Воронцову у лютому 1829 року. І далі: "…позвольте употребить теперь же 15000 рублей на покупку книг, кои составят основание (fonds) здешней городской библиотеки". Розмірковуючи про подальше поповнення бібліотеки, Левшин пропонує: "...можно прибегнуть к добровольным пожертвованиям. <…>И я буду покорнейше просить Общество городское принять от меня приношение, состоящее из собрания сочинений древних историков и географов, писавших о здешнем крае, и некоторых других книг". Ідея О.І. Лєвшина була цілком схвалена М.С. Воронцовим, який 11 березня 1829 р. вже від свого імені надіслав міністрові внутрішніх справ А.А. Закревському відповідне подання.
13 вересня 1829 р. із Петергофа надійшов імператорський указ: "Господину Новороссийскому и Бессарабскому Генерал губернатору. По представлению вашему об учреждении в Одессе Городской Публичной Библиотеки. Я дозволяю употребить из доходов города Одессы ежегодно: на содержание сей библиотеки и пополнение оной вновь выходящими книгами, картами и прочее по две тысячи рублей и на жалованье библиотекарю оной по тысячи пяти сот рублей. Николай".
Саме такі цифри витрат були названі О.І. Лєвшиним у його записці. Знаючи про сприятливе проходження одеської ініціативи, "Одесский вестник" і в червні, і в липні 1829 р. повідомляв про майбутню радісну подію та пропонував жертвувати для публічної бібліотеки книги. Приклад був поданий самим генерал-губернатором, палким бібліоманом, який купував книги та створював бібліотеки скрізь, де він жив і працював. З однієї зі своїх бібліотек М.С. Воронцов виділив шістсот томів, серед яких були розкішні видання французьких класиків, енциклопедії Дідро і Д'аламбера та ін.
До відкриття бібліотеки в ній було 5000 книг. З них тільки тисяча – російською мовою і закуплені вони були у Санкт-Петербурзі. Про це придбання "Одесский вестник" повідомляв: "...между сими последними находятся все сочинения отечественных классиков… Такое приобретение тем более имеет цену для Одессы, что до сих пор в нашем городе не было ни одного примечательного собрания русских книг ни в публичных заведениях, ни между частными лицами. В заключение скажем, что комнаты, где помещена публичная библиотека, весьма хороши, красиво убраны и заслуживают общее одобрение всех посетителей".
Кімнати ці перебували у приміщенні "присутніх місць" (казенних установ) у самому центрі міста, на Приморському бульварі, за спиною пам'ятника дюку де Ришельє.
Дарунки одеситів і в майбутньому відігравали величезну, а в перші десятиріччя – головну роль у поповненні бібліотечних фондів. Ось лише один приклад: з 1856 по 1870 рр., як дарунки, надійшло 19054 книжки і лише 2865 було закуплено.
Але восени 1829 року відкрити бібліотеку не вдалося: у місті лютувала чергова епідемія чуми, і всі установи були закриті на карантин. Довгоочікуване відкриття відбулося лише 15 квітня 1830 року. "Одесский вестник", який увесь час висвітлював цю значиму для міста подію, ще до відкриття опублікував статут бібліотеки.
Гадаємо, що й зараз, через сто вісімдесят років, дуже цікаво подивитися, за якими правилами почала працювати перша провінційна публічна бібліотека Росії. Заглянемо до цього вартого уваги статуту.
"Всякий порядочно одетый человек имеет право входить в библиотеку без всякой платы и читать в оной книги в назначенные часы, не вписывая и даже не объявляя своего имени. Желающие делать выписки найдут в библиотеке перья и чернила, но всякий должен приносить свою бумагу. Молчание и благопристойность суть необходимые условия, на коих позволяется посещать библиотеку и оставаться в ней для чтения книг. Всякий может входить в библиотеку и оставаться в оной с шляпой на голове и зимой в шинели или другой теплой одежде; но никто не будет впущен с собакою, трубкою или сигарою".
Накидаючи штрихи портрета першої "публічки", варто сказати і про її першого бібліотекаря, хоча тут Одесі не пощастило. Ним був призначений якийсь А.Ф. Спада. Професор М.Г. Попруженко писав, що свою посаду він виконував "в высшей степени небрежно, неаккуратно и неусердно". Бачачи нездатність Спади вирішувати головну проблему бібліотеки – поповнення її фондів, О.І. Лєвшин, який став градоначальником, губернатор краю М.С. Воронцов та інші керівні чиновники самі ініціювали кроки, що сприяли її розв’язанню.
О.І. Лєвшин виписував книжки від петербурзьких книгопродавців. Так, у червні 1833 року він передав до бібліотеки цілий транспорт виписаних ним книжок. У 1834 р. він зробив дуже важливе розпорядження про те, щоб міська друкарня передавала до бібліотеки по два примірники будь-якої книжки, які в ній друкувалися. Цим було покладено початок чудовій ідеї про обов'язковий примірник для бібліотеки, що зіграла (і продовжує відігравати до сьогоднішнього дня) величезну роль у життєдіяльності бібліотеки.
Через неповні двадцять років роботи бібліотеки "Новороссийский календарь" за 1849 р. помістив перший аналітичний підсумок її діяльності, написаний бібліотекарем професором М.М. Мурзакевичем. Підсумки обнадіювали: від початку роботи її фонд подвоївся, відвідувачів у 1843 р. було 400, а в 1848-му – 2639.
Бібліотека поступово перетворювалася в ту установу, про яку мріяли усі її творці – у науковий і, як ми додали б зараз, інформаційний центр не лише для Одеси, але й для усього Північного Причорномор'я: для роботи і за довідками сюди приїжджали і з інших міст.
У наступні десятиріччя доля бібліотеки склалася успішніше, ніж у перше: їй пощастило і з директорами, якими ставали професори Новоросійського університету або відомих літераторів, їй пощастило і з приміщеннями: місто двічі (у 1883 та 1907 р.) розміщувало бібліотеку у книжкових палацах, спеціально для неї споруджених. У стрімко зростаючому місті стрімко зростала і міська публічна бібліотека.
За сто вісімдесят років її фонди зросли із п'яти тисяч примірників до п'яти мільйонів. Не маючи формального статусу національної, вона давно вже фактично є національною книжковою скарбницею країни, потужним культурно-просвітнім та інформаційним центром.
"Одеські вісті" вже писали (21 липня ц.р., стаття "Про меценатів. І не тільки") про нестерпне становище, яке створило Міністерство культури і туризму України, не виділивши кошти для передплати наукових видань на друге півріччя. У наукових колекціях, що збираються десятиріччями, утвориться прогалина, яку пізніше не заповнили.
Гадаємо, що і влада, і політики, зайняті власними справами, ліквідують наслідки удару, завданого славетній бібліотеці напередодні її 180-річного ювілею. Піклуватися про науку та культуру потрібно не красивими словами, а справами.
