Заслужена артистка України Ірина Черкаська прийшла до нас у редакцію незабаром після свого бенефісу на запрошення головного редактора Івана Георгійовича Нєнова – давнього шанувальника творчості акторки, доброго знайомого і колишнього сусіда. У редакції для Ірини Микитівни уже був приготований букет червоних троянд.
МАЛЕНЬКИЙ ПАРИЖ
– Ірино Микитівно, дозвольте цими трояндами висловити свої найтепліші почуття до Вас – чудової людини, дивовижної акторки. А чи пам’ятаєте Ви перший букет, подарований Вам як акторці? Коли це було?
– Я навчалася у дев'ятому чи десятому класі. На огляді шкільної самодіяльності ми показували фрагмент із «Бориса Годунова», і у мене була роль Марини Мнішек. Ось тоді я одержала перший приз і свій перший букет.
– Як вийшло, що Ви вирішили вступати до театрального інституту, а не до якогось навчального закладу, де готують, наприклад, кулінарів?
– Це було настільки природно, настільки саме по собі, що навіть жодного питання не виникало, куди йти. Адже я увесь час, скільки себе пам'ятаю, жила в театральному світі, у школі грала в художній самодіяльності. Вступила з першого разу, хоча конкурс до нашого театрального інституту імені Карпенка-Карого був, звичайно, великий. Спочатку нашим педагогом був Михайло Верхацький, потім нас передали Мар'янові Крушельницькому.
– Мабуть, саме він зіграв велику роль у Вашому становленні як акторки?
– Він був для нас кумиром. Богом. Уже сама думка, що ти поруч із Мар'яном Крушельницьким, надихала, хотілося працювати і прагнути до вершин.
– Яким чином після закінчення столичного вузу Ви опинилися в Одесі? Чи не хотілося залишитися в Києві, чи навіть вирушити підкорювати Москву?
– Коли я закінчила інститут, мені хотілося романтики – поїхати дуже далеко. Який Київ, яка Москва: мене цікавив Далекий Схід! Але режисер Олексій Львович Грипич сказав мені: «Ірино, хочу запропонувати Вам поїхати до Одеси. Одеса – це маленький Париж». Слово «Париж» зіграло свою роль, і я поїхала. А коли приїхала, виявилося, що цей Париж був далеко не Парижем. Але у Одеси був такий внутрішній колорит, тут були такі люди – з гумором, добрі, гарні, що без неї я вже не могла себе уявити. І якби мені запропонували повернутися до Києва, поїхати навіть до Парижа, я залишилася б в Одесі.
– Але у Вас була можливість поїхати до Парижа... Знаю, що був один курйозний випадок...
– Так... Одного разу мене зупинили на вулиці й запропонували взяти участь у якійсь акції. Так умовляли, що я погодилася. Через якийсь час мені зателефонували і сказали, що я виграла поїздку до Парижа і попросили прийти за такою-то адресою. Я пішла, але виявилося, що треба було приходити із чоловіком. Що робити? І я зважилася... Вийшовши на вулицю, звернулася до перехожого: «Скажіть, будь ласка, Ви не могли б приділити мені півгодини?». Він від мене кинувся тікати. Другий – теж. А потім я помітила, що з розташованого поруч бару виходять відвідувачі... не зовсім тверезі. Я подумала, що ми зможемо домовитися. І справді, один з них погодився приділити мені півгодини. І мене з ним пропустили – як чоловіка і дружину. Звичайно, історія з поїздкою до Франції виявилася звичайнісіньким обдурюванням... А коли ми вийшли, мій супутник запитує: «Ну, куди підемо?». Отут уже я від нього кинулася тікати...
СПРАВЖНЯ АРТИСТКА
– Пам’ятаєте, я запитав про кулінарне училище? Ви так добре готуєте, що всі наші сусіди говорили: «Іра готує серцем. Віддає всю душу».
– Ну, це прийшло пізніше...
– Як шанувальник Вашого таланту, я протягом багатьох років спостерігаю, що точно так само Ви віддаєте всю душу своїм героїням. Але хотілося б запитати ось про що. Ви прийшли до театру як лірико-драматична акторка, а потім змінили амплуа: стали грати характерні ролі. Як дався Вам цей перехід?
– Важко. Важко тому, що я й по суті своїй лірико-драматична «героїня». Я гадала, що буду грати Прісю у виставі «Шельменко-денщик», а Матвій Абрамович Ошеровський запропонував мені роль Аграфени Степанівни – це й була моя перша характерна роль.
– І як Ви до цього поставилися?
– Пручалася: як я, така молода, гратиму дорослу жінку, з Петербурга?.. А коли Матвій Абрамович нагородив мою героїню гомеричним реготом, взагалі вирішила, що це чорт зна що, а не образ. Він у мене виходив дуже неприродним спочатку, і я хотіла, щоб мені дали іншу роль. Але Матвій Абрамович наполіг.
– І можна сказати, що із цієї миті почалося нове життя в театрі акторки Черкаської – уже в характерних ролях. Ви не шкодуєте про це?
– У жодному разі! Тому що це набагато цікавіше, хоча й складніше. Адже мені необхідно було перебороти себе. Потім я цю роль дуже полюбила...
– Як Вам вдалося так зіграти циганку Мавру у виставі «У неділю рано зілля копала», що глядачі говорили: «Таке враження, що грала справжня циганка»?
– Бо я не за народженням, а за своїми внутрішніми якостями – циганка. Є фото, де я сиджу поруч із Миколою Сліченком, і всі вважають, що це теж циганка з табору.
– Добре пам'ятаю вашу Інну у виставі «Мурлін Мурло»...
– Це улюблена роль. Мій крик душі...
– А чому?
– Там душа навиворіт. Я цю роль не грала… Її неможливо грати. Я настільки розуміла її, відчувала... так віддалася цій ролі. Кажуть, що треба віддаватися ролі, – але не до такої ж міри! Коли я падала на коліна, хапала свого партнера (це був Ігор Геращенко) за ноги і кричала: «Забери мене із собою!», Ігор говорив мені потім: «Іро, не треба так сильно, ти розумієш, мені ж хочеться обійняти тебе, взяти і відвезти звідси». А за п'єсою він мене ногою відштовхує.
– Це правда, що й вдома Ви перевтілювалися іноді у Інну?
– Бували такі ситуації, коли діти говорили мені: «Не треба грати!». Я кажу: «Я не граю». Але це для них помітно, що я в образі, а для мене – ні.
– За вдачею Ви людина сімейна, компанійська, не розпещена життям. А у виставі «Любов по-французькому» Вам довелося зіграти розпещену стару діву – зовсім інший образ. Як вдалося створити його?
– По-перше, це робота режисера – Ігоря Равицького, – який, до речі, і «Мурлін Мурло» поставив. Він, звичайно, забирав все непотрібне, змушував мене грати помірніше, пом'якшував мій неприборканий темперамент. Там треба було грати дуже спокійно.
– Це суперечить Вашій вдачі?
– Суперечить. Я взагалі дивувалася, чому повинна грати цю роль. Я була без прикрас, в окулярах – така сіра миша у сірій сукні. Інша річ, що потім я додала деякі деталі, загалом, прикрасила себе трохи – вона ж все-таки француженка, хоча й стара діва.
– За сорок сім років роботи в Одеському українському театрі Ви зіграли близько двохсот ролей – і головних, і епізодичних. Професіоналізм – професіоналізмом, але, все-таки, як Вам вдається так перевтілюватися?
– Насамперед, допомагає режисер. У нього свій задум і своє бачення образу в загальній концепції вистави. І як би я не фантазувала, як би не хотіла зіграти, я не можу це зробити без згоди режисера, тому що буду вибиватися із загального ансамблю. Тому чітко дотримуюся режисерського трактування. Звичайно, якщо це трактування не відповідає моєму «я», мені доводиться щось переборювати. Це непросто, я починаю шукати підхід до ролі. Наприклад, коли йду по вулиці, шукаю такі типи людей, які підходять для створення даного образу. Люблю сідати в трамваї праворуч біля вікна і спостерігати за людьми. Одного разу я опинилася на одному вечорі разом з матінкою Серафимою. А оскільки в одній з вистав грала черницю, почала спостерігати, які в неї жести, рухи, як вона тримається. І дещо взяла для своєї ролі.
– Коли Ви падали на коліна і кричали: «Забери мене!», Ви теж десь таке бачили?
– Так, бачила одного разу п'яну жінку. Мені було її дуже шкода... Вона впала і кричала: «Люди, допоможіть!». Але для себе я вирішила, що не буду так вже акцентувати...
– Ви людина спостережлива... А змогли б Ви зіграти того таксиста, який повірив, що Ви справді акторка? Розкажіть про цей випадок.
– Я поїхала на «Привоз», як завжди в чорному пальті і чорній шапочці (чорна шапочка – це мій атрибут). З якоїсь причини проїзд по звичайній дорозі тоді був закритий. Усе купила, взяла таксі на стоянці біля «Привозу», назвала адресу. Ми поїхали, і я кажу водієві: «Там закрито, повертайте відразу ліворуч». Він відповідає (одесит!): «Шо ви мене вчите? Я все життя працюю в таксі!». Я кажу: «Я вас не вчу. Я просто їхала сюди і знаю, що там проїзд закритий». Він все-таки повертає ліворуч. Отут і міліціонер з'явився, віддав честь, говорить: «Ваші права?». Водій дістає документи, виходить. Ну, думаю, треба виручати. Я підняла комір свого чорного пальта, опустила шапочку на очі, вийшла з машини й говорю плаксивим голосом: «Товаришу міліціонер, у мене таке горе, будь ласка, відпустіть нас...». Міліціонер, молодий хлопець, говорить: «Ви розумієте, він порушив...». «Я розумію, але, будь ласка, відпустіть... Таке горе в мене, таке горе...». «Ну добре, на перший раз, оскільки у жінки горе, я відпущу вас». Ми сіли, водій посміхається і говорить: «Ну, Ви артистка!». А я йому: «Так я і є артистка». «Ні, Ви – справжня артистка!». «Я і є справжня артистка, працюю в театрі. Запрошую Вас на виставу. Моє прізвище Черкаська. Чесно кажу, приходьте, я залишу квитки на Ваше ім'я». Я, звичайно, не сподівалася, що він прийде. А він прийшов – у чорному костюмі, із дружиною, із квітами, і коли закінчилася вистава – я на все життя це запам'ятала – піднімається на сцену, дає мені квіти і говорить: «Ви таки так справжня артистка!». У мене ніби грудка в горлі застрягла, я говорю: «Дякую!». І потім завжди, коли я йшла мимо «Привозу», він говорив: «От іде моя артистка!». Всі водії мене знали. І зараз, коли я зустрічаю його, він знімає кепку і вітає: «Здрастуйте! Ви – справжня артистка!».
«КРИЛА Є»
– Ваш ювілейний вечір ще раз показав, що у Вас чимало шанувальників. Це дає підстави говорити про те, що творче життя вдалося, – незважаючи на те, що Вам довелося нелегко – виховувати двох дітей, чоловік був дуже зайнятий на відповідальній роботі. Діти, однак, не пішли стежкою мами й тата – адже в нього теж акторська освіта, і ви разом починали грати в театрі.
– Великий американський педагог Бенджамін Спок сказав, що якщо ваша дочка не мріє стати лікарем або акторкою, треба терміново звертатися до лікаря. Моя дочка Марина не стала акторкою, хоча в неї теж є артистичні дані, але стала лікарем. Син Андрій закінчив історичний факультет, захистив дисертацію. Але й він не позбавлений акторських здібностей, – настільки точно, коли щось розповідає, він зображує в особах людей. Ось такі вони вибрали професії... Ви не думайте, що акторам легко квіти дістаються. Є ж і терени... Діти ж і закулісну частину знали. Але я не думаю, що це мало вирішальне значення, просто інші уподобання узяли гору. Зараз, на жаль, дочка з онуком виїхали з країни – і це мій біль.
– Ірино Микитівно, Вам же траплялося і у кіно грати, більше, щоправда, в епізодах. Чому ж не вийшло чогось більшого?
– Як зазвичай буває в таких випадках: вчасно не побачили, не запросили. А коли щось запропонували, у мене не було можливості: маленькі діти, – а треба було полишати родину та їхати на зйомки. Цього я не могла собі дозволити. Потім уже Одеська кіностудія почала розвалюватися. А по-справжньому мене відкрила Кіра Муратова. Я знялася і у її останньому за часом фільмі «Мелодія для шарманки».
– Де Вам легше – у кіно чи в театрі?
– У театрі. Я відчуваю глядачів, вони зі мною разом, мені хочеться передати їм свою душу, своє серце. А у кіно, де тільки «Мотор! Камера!», мені здається, передати якісь нюанси душі набагато складніше.
– Чи є ролі, які Ви б ще хотіли зіграти, про які мрієте?
– Я дуже хотіла зіграти у виставі за п'єсою «Трамвай бажань», – тому що цей темперамент, цей нерв – це моє. Але поїзд відійшов – за віком я цю роль не наздожену...
– Якщо продовжити цю аналогію, не з усіма ж незіграними ролями «поїзд відійшов»?..
– Так, є ще «мої ролі», – щось відійшло, а щось ще є. Дуже багато бажань і потенціал є: я відчуваю, що могла б зіграти те, що відповідає моєму віку і моєму амплуа... Поїзд із моїми ролями ще не відійшов...
– Чи можна сказати, що для актора немає віку як такого?
– Так, віку немає, звичайно, ні, – є тільки стан душі.
– Хочу побажати Вам, Ірино Микитівно, завжди залишатися жінкою поза віком, і щоб на вистави з Вашою участю приходило багато глядачів, щоб завжди оточували шанувальники і шанувальниці, були квіти і оплески, тому що все це зігріває душу актора і надихає в його нелегкому житті!
– Спасибі, Іване Георгійовичу! Бажання у мене є, крила є, рух уперед є. Я читала на ювілеї вірші і хочу знову їх повторити: «Потому что вся ее отвага, устремленный в будущее взгляд, – шаг к победе, может быть, полшага, – но вперед, вперед, а не назад!».
