Не грає у парку духовий оркестр
Так вийшло: не стало Георгія Валентиновича Єфимова – керівника духового оркестру в Арцизі. Не стало і самого оркестру. Були спроби продовжити його – оркестру – життя. Бралися за це спочатку наступні керівники, музиканти-духовики Валерій Пирожков, Іван Перонков, Степан Ніков. Та, на жаль, не вдалося. То гонорар не влаштовував. То виникали проблеми з оплатою за амортизацію власних інструментів. А то і зовсім інтерес до духової музики згасав через відсутність приміщення для репетицій.
– То потрібен місту духовийй оркестр чи ні?! – запитує музикант Микола Олександрович Думбрава.
Звичайно ж, потрібен. Але його утримання потребує фінансів. За що депутатам Арцизької міськради потрібно було б проголосувати, не гаючи часу.
А поки що уже створено творчий колектив з п’яти музикантів. А проходять репетиції… вдома у Миколи Думбрави. З надією на краще. Тобто – на розуміння і підтримку депутатів міськради. Тим більше, що і грошей великих ніколи не вимагали. Мінімальну ставку – керівникові оркестру, 0,2, 0,3 ставки – його музикантам. У гіршому разі – хоча б талони на проїзд із сіл до Арциза. Ну, і вирішити питання з приміщенням для репетицій. Свої інструменти у духовиків є. Пізніше вже кілька тисяч гривень потрібно буде для придбання деяких до повного набору.
А у тому, що духовий оркестр місту і району потрібен, переконані всі мешканці. Адже це не синтетична електронна, а жива музика.
– Зараз – кінець року, затверджуються нові бюджети. Саме час – планувати нове нормальне життя, – хвилюючись говорить справжній патріот свого району Микола Думбрава.
У нього є цікавий план щодо створення громадської організаці. Її мета – захист національних традицій району, фольклорного ансамблю «Лаутаре».
А мені згадується, як років 15 – 20 тому у Будинку піонерів та районному Будинку культури музиканти Володимир Кваша та Степан Ніков керували духовим оркестром. Це був цікавий час. Тоді з півсотні школярів-старшокласників з величезним бажанням опановували основи духової музики. У ті роки вона звучала на всіх великих і малих міських та районних заходах. Духовий оркестр жив, творив. І потрібен був усім.
Володимир КОВАЛЬ, м. Арциз
Конкурсна політика на шкоду музиці і слухачам
(До підсумківIVМіжнародного конкурсу піаністів пам'яті Еміля Гілельса)
Ця політика породжена нашою епохою, у якій зовнішнє, помітне, розраховане на ефект, суто матеріальне – дедалі більше витісняє внутрішнє, заповітне, духовне. Ґетевський Фауст так інтерпретує відомі біблійні рядки: спочатку була Справа! Бо якщо сказати, що спочатку було Слово, то доведеться сказати, що справі передує якийсь задум, якийсь сенс, що справа – вторинна! Ні, у нас справа – первинна, а сенси – Бог з ними… Кому зараз потрібні сенси? Уже років сто тому у мистецтві стало важливим не «що», а «як» – не що сказати, а як сказати. Це «як» одразу впадає в око, його легше оцінити. Молодий музикант, який бере участь у конкурсі, повинен звернути на себе увагу: дивіться, як граю! Як я володію технікою, яка якість звуку, словом, який я класний професіонал! Здається, що змагаються навіть не самі музиканти, а їхні педагоги (які теж були присутні в залі на заключному концерті конкурсу): дивіться, як ми їх навчили, як вони блискуче володіють тими або іншими професійними прийомами! Слово «блискуче» тут доречне – все блискуче впадає в око. Але відомо, що не все те золото, що виблискує. І тут я мимоволі себе запитую: що перед нами – змагання професіоналів, які демонструють, як вони володіють справою, чи змагання музикантів, здатних не «демонструвати», а жити в музиці, жити музикою, поринати у глибини її сенсу? Запитання майже риторичне.
Конкурсна система – річ сувора. Вона відбирає певний тип виконавця – свого роду спортсмена, налаштованого на перемогу. Потрібна наполегливість, навіть деяка агресивність, словом, якісь «борцівські якості», без яких важко перемогти в конкурентній боротьбі. Попит – на енергетику, «силу», психічну витривалість, словом, на чоловічі якості. Але ж потрібні і зазвичай властиві видатному музикантові «жіночі» якості, потрібна не лише сила, але й «слабкість»: м'якість і вразливість душі, деяка навіть споглядальність, спроможність приймати щось у себе, вслухатися у кожен звук, глибоко входити у світ твору та його автора. За моїми спостереженнями, людина, яка володіє такими якостями – у наявних сьогодні умовах неконкурентоспроможна.
Завершився IV міжнародний конкурс піаністів пам'яті Еміля Гілельса, що відбувався в Одесі. Відомо, як важко сьогодні організувати захід такого масштабу, – і тому при врученні нагород переможцям промовлялися урочисті й вдячні промови, які дозволяли вкотре висловити наш одеський патріотизм. І справді – серед лауреатів першої премії була і одеситка, студентка нашої музичної академії Діана Гульцова. Взагалі лауреатів першої премії було четверо: це ще і Лю Тіан (Китай), Катерина Куликова (Україна), Кристофер Фальцоне (США). А ось гран-прі – чергового разу не присуджувалося. Не було з кого вибирати, не було виконавця такого рівня і масштабу? Але ж це сумно.
Я цього разу відвідав лише заключний концерт. Отже, можу судити лише про те, як на ньому грали лауреати. Можливо, що хтось із них дасть згодом в Одесі сольний концерт (як це зробив у ці ж дні володар першої премії минулого конкурсу Павло Колесников) – і моя думка досить радикально зміниться. Але не приховаю: під час заключного концерту переважальним настроєм була для мене не радість зустрічі з талановитими музикантами, а... нудьга! Розумію, що такого роду заявою музичний критик ставить себе під удар. Але спробую пояснити, що я маю на увазі. Кожен з учасників виконував якийсь «концертний номер», у якому прагнув продемонструвати свою віртуозність. І було враження, що всі грають ніби ту саму музику, той самий твір – і вже не важливо, хто є його автором. Головне в ньому – те, що це технічно дуже складний етюд, і що технічні труднощі переборювалися, граючи. А я мимоволі згадував чеховського героя, який слухав такий же етюд у виконанні дівчини, у яку був закоханий, і з тугою думав: сиплеться каміння, сиплеться каміння... Ні, ми, звичайно, люди куди більш освічені, і аплодували бурхливо. Але ж, по суті, наївний чеховський герой правий: демонстрація технічних умінь – річ зовсім безглузда!
«Ремесленник, я знаю ремесло» – колись не без гордості заявила Марина Цвєтаєва. Вона могла собі дозволити так сказати – бо в її віршах з надлишком було присутнє «живе диво», там ночувало «і божество, і натхнення». Тут же – диво було в явному дефіциті!
І повинен сказати, що найбільше мені сподобалися не лауреати перших премій, а Герман Уколов, який одержав усього лише другу премію (до речі, здобув і найбільшу симпатію слухачів), а ще більше – Поліна Тончук, відзначена за краще виконання твору українського композитора.
А справді грандіозне творче враження я одержав на сольному концерті Павла Колесникова, переможця минулого конкурсу. Тендітний, одухотворений юнак, здатний на справжнє занурення у музику, глибоке життя в ній. Але чи цілком затребуваний такий дивовижний талант сучасним суспільством? З подивом довідався, що цей чудовий виконавець не пройшов навіть у другий тур нещодавнього чергового конкурсу імені Чайковського. Випадково почув, як відомий музикант сказав із цього приводу Павлові: «Це не ти винен – це вони винні»!
О, ці «вони»! Деяких з них і я, на жаль, знаю. Сумний жарт дотепника про людину із пташиним прізвищем, яка, на жаль, не літає. Через незгоду з такими людьми, з помилковими принципами навчання – нещодавно змушений був піти з академії імені Нежданової професор Юрій Дикий. Між іншим, учень Людмили Гінзбург, з якою мені випало щастя дружити. Нагромадився величезний комплекс проблем, які ми не розв’язуємо. Схоже, що й музиці навчаємо не так, як потрібно, і конкурсна система зжила себе. Приємно святкувати чергові перемоги. От тільки – чи завжди при цьому виграє музика?
Ілля РЕЙДЕРМАН
