Микола Палієнко. «П’ять колосків з голоду». Поезії.

Одеса, «Друкарський дім», 2009 рік

Витоки поетичного осмислення побаченого і почутого в житті сягають малої батьківщини нині відомого одеського поета, лауреата премії імені Павла Тичини – села Семенівки на Миколаївщині. Воно розлого розкинулося над гранітними раменами Південного Бугу, як одне з давніх козацьких поселень. Саме тут дитяча пам’ять закарбувала, як «Батько з поля привів борозну, щонайпершу, мов колос вилиту», як «…зорі падали у бункер, щоб вищими були хліби…», як «Напливли метелики до хати, з яблуні сідали на вікно…», як «жайворят літать навчає мати…», як «Сплітають сіті сизі баштани, дощами й сонцем миті і пригріті…»

Семенівка, що несе свій родовід від життєлюба – козака Семена, знає ціну хлібу і вміє його вирощувати, повідала поетові вустами батька й матері, бабусів і дідусів, інших працелюбних простих жителів чимало світлого і трагічного зі своєї історії, що й сприяло формуванню творчої концепції Миколи Палієнка, сконцентрованої в останній збірці поета «П’ять колосків з голоду», котру у передмові відомий політичний діяч, Герой України Левко Лук’яненко назвав своєчасною, образною, хвилюючою.

– Особливо такі книжки потрібні для нашої молоді, – відзначає він, – для людей, яким відроджувати багатющі традиції рідного народу, плекати материнську мову, навідліг давати відсіч всіляким пройдисвітам, що фальсифікують історію. Молоді разом з усім народом будувати незалежну державу, хоч нині нам важко іти по вибраній дорозі до шевченківських заповітів.

П’ять колосків – символічних і водночас реальних – стали зловісною ознакою сільської України початку тридцятих років минулого століття. Вони, зібрані і пригорнуті на грудях зі зжатого вже поля, могли стати рятівниками від голодної смерті. Але частіше ставали зашморгом, накинутим на шию збирачів, арканом, на котрому тягли людей до Сибіру на лісоповали, або кидали за грати. Тим часом:

Діти ждали від батька не меду,

Тільки б знати: чи тато вцілів,

Коли хліба не шле від ведмедів,

Як, бувало, носив від зайців.

(Вірш-оповідання «Будьонівський хутірець»)

В основу іншого твору, що має назву «Тюремний жіночий монолог», покладено реальний факт: у селі Козирка Одеської області (нині Миколаївщина) хвора мати послала одинадцятирічного синочка назбирати колосків на ще не зораному колгоспному полі, за що й була позбавлена волі на два з половиною роки.

А що в селі з моїм синочком,

люди!?

За нього відробила б трудодні.

Лиш відпустіть у поле, а не руди

Мені довбать в нерідній стороні.

Вустами згорьованої матері автор гірко узагальнює:

Нема кому ні сіять, ні орати,

Батьків судили, діти ще малі.

Оселиться народ наш

в інтернатах

На українській чорнозем –

землі.

З цією ж думкою перегукуються рядки вірша «Сирітський хліб»:

Що ж це діється, рідна родино?

Чи ж відпустить Всевишній

гріхи?

Україно, не стань дитбудинком,

Хліб сирітський занадто

гіркий.

Миколі Палієнкові добре відомий солодкий смак найгіркішого хліба, оскільки його пам’ять постійно висполохує голодний і холодний 1947-й. Та й наступні повоєнні роки були не набагато ситнішими. Власне, аби допомогти сім’ї у ті нелегкі часи всенькі шкільні канікули працював з дядьками та тітками у полі і на колгоспному гармані. Саме оте «важке й круте найвище ремесло – засіяти, заколосить планету» назавжди здружило його, як творчу особистість, з Хліборобами і Хлібодарами: рядовими механізаторами, керівниками середньої і вищої ланки сільськогосподарського виробництва, відомими одеськими вченими-аграріями. Героями його попередніх збірок «Щедриця», «Тяжіння поля», «Заповідаю долю» та інших були люди не видумані (такі собі узагальнені образи), а цілком реальні особистості. Знані (зокрема, завдяки і його перу журналіста та поета), вельми шановані в наших краях непересічні особистості, для яких він завжди був бажаним гостем. Це, наприклад, селекціонери Прокіп Гаркавий, Федір Кириченко, Донат Долгушин; комбайнери Яків Вамич, Петро Дрібнохід, Антон Мардар, Антон Жеков; голови колгоспів Макар Посмітний, Марія Шолар, Євген Дунський, Василь Тур та багато інших. Їм він присвятив чимало своїх віршів, поем, балад, а також радіо- і газетних репортажів, інтерв’ю, нарисів, бесід.

Низько вклоняючись Хліборобам, Сіятелям і Орачам рідної землі, промовляючи до пам’яті людської сторінками «П’яти колосків з голоду», поет стверджує:

А народ народжувавсь –

і в смерті,

За зірки чіплялось немовля…

Горбилась рядами метр

за метром

Доокіл пригнічена земля.

Все ж приймала на спочинок

мертвих,

Ніч сплітала зоряні вінки.

Як народ не вмер у тридцять

третім,

Йому жить замало і віків.