З почутого на Ізмаїльському центральному ринку:

– Першотравневський рис є?

– Ні, лише кілійський. А що, першотравневці вирощують рис?

…Порівняно у недавні часи Ізмаїльський район вважався, як і Кілійський, базовим за рисосіянням. Ще у 1972 році було здано в експлуатацію Кислицьку рисову зрошувальну систему загальною площею 2810 гектарів. Щорічні посіви рису у вісімдесяті роки становили 1300 – 1400 гектарів. Спеціалізувалися на вирощуванні цієї культури і мали чималі прибутки в колгоспі імені Жовтневої революції (згодом – КСП «Катлабух», СК «Промінь»).

Однак до кінця вісімдесятих посіви рису починають скорочуватися. У 2000 – 2003 роках його не вирощували взагалі.

У 1992-93 роках було проведено комплексну реконструкцію системи на площі 1355 гектарів, внутрішньогосподарську зрошувальну мережу передали до комунальної власності Кислицької і Комишівської сільських рад. Зрештою, після багатьох судів першотравневське спеціалізоване господарство втратило рисову систему. У підсумку на загальній популістській хвилі так званого реформування аграрно-промислового комплексу, а по суті, його розвалу, землі КРЗСу були розпайовані. І це призвело до їх нецільового використання. Одне тішить людей – Ізмаїльське управління водного господарства зуміло зберегти інженерні мережі рисової системи.

Звичайно, розпаювання рисових чеків (сьогодні вже визнано, що це було справжнім варварством) створило максимум труднощів для відродження рисосіяння. Дійшло до курйозного: пішли скарги від деяких аграріїв у зв'язку із затопленням їхніх ділянок, на яких вони вирощували зернові або соняшник, тому що по сусідству вирощували рис. На жаль, не завжди сприймаються пояснення, що КРЗС – це цільна система, призначена саме для вирощування рису. І якщо поруч чеки використовуються за призначенням, то, зрозуміло, до сусідніх буде також просочуватися вода.

Сьогодні аграрії Ізмаїльського району бачать, як розгорнулися кілійські рисівники. Вони із самого початку реформ не втратили наявних позицій у вирощуванні цієї культури, як і раніше віддаючи їй пріоритет і здобувши надійне місце на ринку. З 2004-го стали робити перші кроки щодо відродження рисосіяння і в Ізмаїльському районі. Але кроки ці, чесно кажучи, занадто боязкі. Що таке для потужного КРЗСу 50 – 100 гектарів? До того ж використання системи фрагментарно аж ніяк не рятує, а скоріше погіршує становище, і може призвести до значного засолення площ, виходу їх з ладу. Представникам агропідприємств, пайовикам, чиї землі перебувають тут, настав час серйозно замислитися над тим, що їх чекає в найближчому майбутньому, якщо належні висновки так і не будуть зроблені, якщо від землі будуть лише брати, нічого не віддаючи натомість і, як і раніше, використовувати її не за призначенням.

Про це і йшла мова на нещодавній нараді в Ізмаїльському управлінні водного господарства з водокористувачами, які займаються рисівництвом.

– Сьогодні всім нам необхідно визнати помилковість попередніх рішень, що нав’язувалися зверху, – сказав голова Ізмаїльської райдержадміністрації Сергій Ніколаєв. (Додамо до місця, що Сергій Афанасійович не один рік очолював основний рисосіючий колгосп імені Жовтневої революції і був серед тих, хто протистояв аграрному дерибану, але, його не зрозуміли односільчани, років 10 тому його зняли з посади керівника господарства – на той час вважалося модним «знімати» корифеїв-керівників. А потім самі ж мешканці, і не тільки цього села, пошкодували про це, та було вже пізно, і сьогодні ми маємо те, що маємо). – Вийшло так, що, маючи однакові з кілійцями стартові можливості, наш район не зумів утримати на плаву таку важливу для наших місць галузь. Тепер пізно розбиратися, хто правий, а хто винен. Час, як кажуть, братися до діла і починати відродження рисівництва, як би це не було складно. Справа не тільки в багаторазово доведених сусідами перевагах цієї культури, яка завжди буде затребувана на ринку. Справа ще й у тому, що використання чеків не за призначенням зрештою призведе (і вже призводить) до засолення ґрунту, втрати ним своїх родючих якостей.

…Ці висновки були підтверджені представником Одеської гідрогеомеліоративної експедиції Олегом Медведєвим, який на підтверджених дослідженнями даних, викладених у вигляді діаграм, наочно показав: процес ерозії ґрунту найближчим часом може стати незворотним. У підсумку природа візьме своє, і ці споконвіку плавневі землі прийдуть у свій початковий «первісний» стан, непридатний для вирощування сільгоспкультур.

Хоча прибули на нараду водокористувачі, які займаються або готові займатися вирощуванням цієї культури самі, без додаткових умовлянь, але й у них сьогодні виникає чимало запитань, пов'язаних з тим, що перші кроки щодо підготовки ґрунту, перепланування чеків можуть виявитися для них витратними і не дозволять розгорнутися з виробництвом. А ще є інтереси пайовиків, які, на жаль, найчастіше проявляють консерватизм із остраху, що при відсутності достатньої державної підтримки орендарі, як кажуть, ще більше наламають дров. Про це говорили представники фермерських господарств із сіл Кислиці і Комишівки Петро Чебан, Марія Паришкура, Сєва Бужор… За їхніми словами, саме відсутність належної державної підтримки, як і відсутність власного стартового капіталу, не дає їм можливості проявити себе у такій, взагалі-то, вигідній справі і досягти позитивних результатів.

У відповідь на це учасники наради – начальник ІУВГ Афанасій Жечков, начальник облводгоспу Михайло Мойсеєнко, а також начальник управління експлуатації водогосподарських систем Держводгоспу Віталій Шеремета (Київ) – говорили про те, що в обов'язковому порядку в межах наявних можливостей підтримають аграріїв. Оскільки іншого не дано: держава не може вічно витрачати чималі кошти на підтримку інженерних систем КРЗСу у «сплячому» стані, вони повинні ефективно використовуватися.

На нараді йшла також мова про те, що району за підтримки водного господарства цілком під силу протягом двох-трьох років довести площі під рисом мінімум до 500 гектарів. Для цього необхідна велика роз'яснювальна робота серед пайовиків і орендарів. Не обійтися і без створення об'єднань, асоціацій, які візьмуть на себе багато організаційних питань. Причому мова зовсім не йде про повернення до колективних господарств у їхньому попередньому вигляді (хоча у цьому випадку можна і так говорити: поживемо – побачимо, що краще). Так, тут вистачає ще скепсису. Але ж саме життя розставляє все по своїх місцях. Треба сіяти рис. Іншого шляху немає. І з цим потроху селяни починають погоджуватися.