Хоро поволі розходилося... За традицією останніми полишали його бабусі, перемиваючи кісточки усіх, згадуючи «солоні» історії з життя батьків та матерів сьогоднішніх женихів і наречених. Йшли вони з мегдана1, бажаючи одна одній здоров’я, зі сподіванням на наступну зустріч. Йшли повільно, одні горблячись, другі накульгуючи. Але при тому – усі вони святково одягнуті: в довгих чорних платтях і чорних хустках, гаптованих традиційним скромним орнаментом. На ногах – терлиці2. Їх плетуть з різноколірного ганчір’я. Але переважають червоний і чорний кольори.
Розходилися старенькі по домівках, жалілися одна одній, що болять ноги і ниють суглоби. А вже за вечерею смакують: кого покартають незлобиво за невміння триматися з кавалером, а кого й похвалять. Вони ж бо тепер на хоро займають місця своїх бабусь. Настав їхній час судити про життя-буття. Надто за тиждень накопичується потреба у спілкуванні. А очікуваним місцем зустрічей, а потому спогадів про далеку юність та роздумів про день насущний став для них мегдан, що живе своїми неписаними законами. І кожен з дитинства до глибокої старості шанує ті закони. Сільське буття немислиме без мегдана…
Не дуже поспішають додому бабусі, які дорогою мають повернути до мосту, щоби забрати з собою дідів, котрі також вдосталь натеревенились. Старі любили кучкуватися біля мосту. Адже тут можна здибати візок із сусіднього села і ті, хто на ньому їдуть, повідають якусь новину. Тут, зазвичай, керував найстарший за віком. Він міг втрутитися у розмову, надати їй іншого забарвлення, або взагалі перейти на другу тему. Одне слово, своєрідний тамада, чого не скажеш про хоро… Там усі старенькі рівні, незважаючи на вік.
А їхні чоловіки, вдаючись до спогадів, часто лічили свої роки. Все ніяк не могли визначитися, хто з них старший, а хто молодший. Вони, не цураючись віку, називали його… Щоправда, день і місяць народження не завжди пам’ятали. Матері ще в дитинстві розповідали їм, що побачили вони світ у день Різдва Христового, або за день до Великодня, або, коли святкували Трифона Зарізана3. Від релігійних і народних свят, пори року і йшов, зазвичай, відлік життя тих, хто збирався побіля мосту. Чого гріха таїти, день народження не завжди співпадав з датами, котрі називали діди. Зате рік появи на світ вони згадували безпомилково.
Не випадково біля мосту заходила мова про те, хто старший. «Що старіший, то більше шани» – думав кожен про себе. А от жінкам їхнім на хоро було не до віку. Вони рідко зачіпали цю тему. Здебільшого тоді, коли подруги додавали одній з них рочок-другий. Не те, щоб молодилися. Просто задля справедливості не хотіли ні збільшення, ні зменшення віку. Кожна вголос промовляла: «Від років не втечеш». А що думала про себе – про те ніхто не відав. Часто хизувалися одна перед одною, розповідаючи про своїх коханих. На хоро, спостерігаючи за онуками, молодшали. І почувалися Жінками. Можливо, і хотіли б приховати свій солідний вік. Та боялися бути схожими на Тінку, якої давно вже нема на цьому світі. Зате легенда про неї передається з покоління в покоління. Не одне з них, зрісши на мегдані, вже спокійно спочивало поміж розлогих акацій старого сільського цвинтаря. А от Тінка, якій сьогодні сягнуло б за сто двадцять, залишилася жити в пам’яті сільчан.
Жодне хоро без неї не обходилося. Вона першою з’являлася на мегдані, і останньою його полишала.
Проводжали Тінку парубки і дівчата не лише з її махали4, а і з інших теж. Одні, аби виконати свій сусідський обов’язок, другі – аби довше побути поруч з коханою дівчиною, треті – щоби ще раз почути з вуст лелі бувальщини з її життя. Скажімо про пса, що п’ять років чекав у селі на своїх господарів, які втекли від бусурманів. Розповідали всіляк. То пес зустрів людей одразу за селом, плачучи, мов дитина, то біля хвіртки зруйнованого будинку, то на безлюдному мегдані. Місце довгоочікуваної зустрічі Тінка змінювала в залежності від того, де, за її оповіддю, господарі лишили пса.
Що й казати, більшої майстрині вигадувати миттю бувальщини, ніж Тінка, у селі не було. Головне, що вона сама вірила в ці розповіді. А молодь при тому тішилася, інколи – жартувала, інколи – слухала, затамувавши подих. Тінка ж робила вигляд, що все те її не обходить. Зате, коли було вигідно, вміла розмову перетворити на жарт або майстерно перейти на іншу тему. До цього часу селом ходить легенда про те, як вона викручувалася, коли її дорікали віком.
– Я остання дитина в сім’ї… мати пережила мого батька на двадцять літ… Дожила до п’ятдесяти. Народила мене… (Тут вона зрозуміла: щось не так).
– А скільки, лелю Тінко, минуло відтоді, як поховали вашу маму? – поцікавився сусіда по городу.
– Недавно, недавно, – впевнено відповіла вона. Зупинившись, почала розповідати, як багато люду прийшло попрощатися з її мамою. Чи було так справді – знають лише її ровесники. Але перевела розмову на поховання лише для того, щоб відволікти від неприємного для неї запитання.
– То скільки літ вам стукне наступного року, лелю Тінко? – запитує наймолодша серед дівчат.
– І коли вас прийти привітати? – додав хлопець, що зустрічався з дівчиною.
Всі затихли, очікуючи на відповідь. При цьому всі переглядалися, одне на одного, підморгуючи. От, мовляв, і притисли. Тінка теж витримала паузу. А потім, ніби нічого й не трапилося, спокійно відповіла:
– Мені? Мине шістдесят.
– Лелю Тінко, а хіба торік вам не минуло шістдесят п’ять? – докинув хтось із натовпу.
– Вісімдесят п’ять…Ну й пам’ять же в тебе! – віджартувалася Тінка.
Хоча була недалекою від істини.
Найметкіший серед інших Іван миттєво підрахував, що мама народила Тінку п’ятнадцятирічною.
– П’ятнадцятирічною, п’ятнадцятирічною, – перешіптувалася молодь.
Але скільки їй сьогодні, так ніхто і не дізнався…
Так і пішла Тінка з життя. Без віку. Коли ховали, документа про її народження удома не знайшли. Кажуть, що перед смертю спалила. А церковна книга згоріла разом з церквою. Зате ховали всім селом. Жила вона одиначкою. На мегдані завжди почувалася молодою. А на цвинтарі, де часто відвідувала могили родичів, готувалася подумки до них переселитися…
Її могилки давно не стало. А пам’ять про себе лишила в селі. Немає такого дня, щоб хтось не згадав Тінку.
– Ти мені лелю Тінку нагадуєш, – може сердито дорікнути дружині ревнивий чоловік, коли та починає чепуритися.
Або, коли когось ловлять на брехні, то обов’язково зауважать:
– Щоб леля Тінка була не самотньою…
І понині називають її в селі не бабою, а лелею. І ті, хто ледве навчився говорити, і дідусі та бабусі, яким вже неспромога дійти до мегдану, а чи мосту…
Іван НЄНОВ
Переклад з болгарської
*Леля – тітонька.
1Мегдан – майдан.
2Терлиці – в’язані капці.
3День Трифона Зарізана – свято виноградної лози.
4Махала – сільський куток.
