УкраїнськеселовминуломуХХстоліттікількаразівпереживалокатаклізми, починаючизістолипінськихреформіреволюцій1905 – 1917-хроків, сталінськоїколективізації30-хроків, післявоєнноїруїни, хрущовськоїреформи60-хроків. Остання реформа аграрного сектору економіки 90-х років переслідувала досить добру мету – перейти від колгоспного до ринкового виробництва, надавши селянам право на одержання земельних наділів, на яких вони б трудилися вільно собі на втіху, постачаючи решті населення країни недорогі якісні вітчизняні продукти. На жаль, поки що все йде не зовсім так, як гадалося. Чому? На це запитання намагаються дати відповідь і політики, і вчені, і практики.
– На мій погляд, основна ідея останньої реформи, що, мовляв, приватний сектор зробить свою справу, тобто, забезпечить країну всім необхідним, була помилковою, – поділився якось своїми думками зі мною керівник одного з великих сільськогосподарських підприємств. – Ми намагалися утримати на плаву таку махину, яким було наше господарство, власними силами. Але не змогли. І це не наша провина.
Так, свого часу і громадський колгоспний сектор не міг, на жаль, забезпечити країну всім необхідним. Прилавки продовольчих крамниць не завжди були заповнені продуктами харчування, а зерно доводилося закуповувати за кордоном.
– І от їдеш полями і думаєш іноді, який нам дано щедрий Божий дарунок – земля! – далі говорить мій співрозмовник. – Але як вона мучиться і ми – разом з нею. Такі навколо бідненькі села, все занепале, розвалене. Так, за кріпосного права селяни були безправні й бідні. При радянській владі теж не все було добре. Але й сьогодні я не бачу поки що ніякого просвітку.
– У порівнянні з минулими часами, сьогодні у нас є багато відмінностей, – ніби продовжує ту давню розмову начальник управління агропромислового розвитку Фрунзівської райдержадміністрації Віктор Петрович Конніков. – Люди хочуть працювати, домагатися результату і бачити світлу дорогу попереду. Але вони безсилі перед тими перешкодами і проблемами, які виникають перед ними.
Візьмемо, наприклад, невеликі сільгосппідприємства, у яких налічується 40 – 50 гектарів ріллі, а їх у районі чимало. Працюють вони, як правило, із залученням обмеженої кількості найманих робітників, нерідко основна частка праці припадає на засновників цих підприємств, їхніх родичів і навіть дітей. Тобто, все робиться для того, щоб скоротити видатки. Але ось вони виростили врожай, притому непоганий. Починають збирання, але зберігати немає де. Доводиться продавати вирощене своєю працею за тією ціною, яку диктують перекупники...
Пригадується, як на початку позаминулого літа з одним хазяйновитим фермером району ми об'їжджали його поля. Він не міг натішитися справі рук своїх. «Яка гарна пшеничка вдалася!» – повторював він, милуючись важкими колосками. Виходить, буде відмінний урожай, не даремно він працював цілий рік. Але восени того ж року зустрів його в досить розстроєних почуттях: урожай, справді, вдався, та продати його довелося за викидною ціною. І фермер був дуже засмучений, тому що був не в змозі розрахуватися за борговими зобов'язаннями.
І це, як кажуть, звичайне явище: ті, хто взяв кредит під майбутній урожай, не могли його погасити. І ніхто не запитує, є в них можливості для цього чи ні. Тому такі підприємства поставлені у дуже складні умови. І як би не хотіли їхні керівники, як би не намагалися, вони не можуть цю проблему подолати самостійно.
– Але не краще становище і у великих господарств, – далі говорить Віктор Петрович. – У нас, Ви знаєте, є ТОВ «Правда», де головою Станіслав Миколайович Нікон. Він відмінний керівник, має великий досвід роботи. Його найбільшою заслугою я вважаю збереження структури господарства в комплексі, включаючи тваринництво, зокрема дійне стадо. Але, знову-таки, враховуючи ситуацію із ціною на молоко, що склалася, а, головне, з несумлінністю переробників, підприємство змушене займатися відгодівлею великої рогатої худоби на м'ясо. Тому що одні переробники взяли продукцію – не розрахувалися, другі – також. Їх зараз удень із вогнем не відшукаєш. А в результаті господарство залишилося ні з чим. Але платити заробітну плату треба, за електроенергію платити треба, погашати кредити треба і так далі. І ніхто тебе не запитує, де ти на це візьмеш кошти.
Або другий приклад. Агрофірма «Апекс» позаторік закупила племінних свиней, серйозно вирішивши зайнятися виробництвом м'яса. І сьогодні в них є що запропонувати для реалізації, та тільки нікому. Вірніше є, але ті ж заготівельники нахабно говорять, якщо хочете, візьмемо у вас свиней по 12-13 гривень за кілограм живої ваги, якщо ви проти, розв’язуйте свої проблеми самі. Але собівартість свинини зараз набагато вища, ніж пропонована перекупниками ціна за неї. Як вийти із ситуації, що склалася? Як надалі функціонувати і розвиватися підприємству?
А якщо дивитися на перспективу, то й всієї тваринницької галузі. Кому потрібна буде її продукція, тим більше, якщо імпортери постачать на український ринок м'ясо і молочні продукти з Аргентини, Бразилії або навіть Австралії і Нової Зеландії, ціна яких нижча за українську, тому що товаровиробників цих країн держава сповна дотує і заохочує експорт їхньої продукції? Таке, втім, траплялося вже не один раз. Притому робилося це нібито із доброю метою – наситити вітчизняний продовольчий ринок.
До речі, говорячи про тваринництво, насамперед його молочну галузь, слід згадати, що колись чи не в кожному районі працювали свої молокозаводи, які випускали різноманітну молочну продукцію відмінної якості. Був такий завод і у Фрунзівці. Але він теж наказав довго жити. Але ж ці, нехай і невеликі, малопотужні підприємства були запорукою збереження і розвитку молочного тваринництва. Як стверджує В. П. Конніков, на сьогодні є спроби відновити роботу молокозаводу. Але наскільки зараз це буде економічно доцільно, якщо в районі немає достатньої кількості великої рогатої худоби, а, отже, і молока?
Результати такого недбайливого ставлення до аграрного сектора економіки кожен з нас відчуває на собі щодня. Ціни на продукти харчування у порівнянні з так званими «соціальними стандартами», які сьогодні існують, виросли непомірно. Буквально перед Новим роком самому довелося купувати новозеландське вершкове масло, сплативши за стограмове впакування 10 гривень 75 копійок. І я чудово розумів, що краще було б таку ціну дати за українське вершкове масло, підтримавши тим самим вітчизняного виробника. Але в крамниці такого, на жаль, не виявилося.
– І що дуже вражає, у нас якось все йде одне за другим, – говорив мені керівник ТОВ «Правда» Станіслав Миколайович Нікон. – Ось позаторік трапилося ще одне лихо, цього разу із цукровим буряком. У цілому ми виростили непоганий урожай коренеплодів. Але восени були поставлені перед фактом: вивозити їх нікуди! Жоден цукровий завод в області не працює. А найближчий розташований у Вінницькій області, на відстані трьохсот кілометрів від нас. Кажуть, у нас надлишок цукру. У цей же час я одержав інформацію, що з Білорусі до України завезли 60 тисяч тонн цукру. І мені дуже важко зрозуміти цю ситуацію: м'яса свого нам не треба, молока теж, тепер уже і цукор не потрібний...
Продовжуючи тему цукру, скажемо, що цього року Білорусь планує експортувати до України вже не 60, а 100 тисяч тонн цього продукту. Однак селянин залежить не лише від непередбачуваності ринку, але й від примх погоди. Минулого літа, наприклад, кілька господарств району серйозно постраждали від урагану, зазнали значних збитків. (Лише у ТОВ «Правда» збитки від стихійного лиха обчислюються сумою близько 2 мільйонів гривень.) Але ніхто не прийшов їм на допомогу, не компенсував втрачене, як це відбувається у так званих цивілізованих державах. Та й не збирався навіть це робити.
На щастя, за підсумками минулого року агропромисловий сектор Фрунзівського району вийшов, як кажуть, з бою із честю. У господарств немає боргів ні щодо кредитів, ні щодо заробітної платні. Сповна розрахувалися вони і з державою, і з орендодавцями. Але чи залишилося у них досить коштів на розширення виробництва, матеріально-технічне переозброєння – питання!
– Вся ця нестабільність призводить до того, що неможливо сьогодні вибудувати плани на перспективу, навіть найближчу, – журиться Віктор Петрович Конніков. – Тому що ми не знаємо, навіть приблизно, яка буде ціна на паливно-мастильні матеріали, добрива, засоби захисту рослин, на те ж зерно, іншу сільгосппродукцію. До нас в управління приходять керівники господарств, запитують, що робити далі, хоча б з тими ж ремонтними свиноматками – зберігати їх чи забивати? Конкретно ж ми нічим їх порадувати не можемо. Однак люди налаштовані працювати і далі, така доля хлібороба. І, звичайно ж, всі ми сподіваємося, що політика держави до сільгоспвиробника неодмінно зміниться на краще. І, насамперед, у плані його захисту...
Але кажучи про проблеми сільського господарства, не можна забувати, що це одна з перспективних сфер економіки. За даними фахівців, Україна займає 40 відсотків світового ринку рослинної олії. Не набагато гірші справи і з зерном: за попередніми даними Міністерства агропромислового розвитку на кінець січня 2009 року його було продано за кордон 12,2 мільйона тонн. Уже цього року планується відправити на експорт зерно приблизно у таких же обсягах. Таким чином, на думку експертів, близько третини всіх валютних доходів держави надходить від сільського господарства.
Чи не час поділитися цими коштами і з тими, хто виробляє цю продукцію?
