«Вічна гонитва по колу ідей і новацій, винаходів, відкриттів, експериментів відкриє нам сутність руху, але не спокою. О, життя, розтрачене в існуванні... О, мудросте, втрачена у знанні... О, знання, загублене в інформації...»
Томас Еліот.
У келії духовності
Взимку сільські пенсіонери з метою економії опалюють лише одну маленьку кімнатку, де сплять і дивляться телевізор. У такій селянській «келії», де стіни прикрашені домотканими з орнаментом килимами, вишивкою і фотографіями дорогоцінних онуків, мої тітоньки Ганна Хомівна Ісаєва і Олена Хомівна Гаврилова, а разом з ними далекі родичі й сусідки відзначали Різдво. Хліб, недорога ковбаса, оселедець, картопля – ось взагалі-то й усе, що було на столі жителів Муравлівки. Але атмосфера! Атмосфера щасливого спокою, повноти життя, розуміння головних цінностей у ньому.
Незабаром тітка Анюта, яка відзначила торік 80-річний ювілей, заспівала. Слухаючи старообрядницьку пісню, присвячену Різдву Христовому, що нагадує за стилем виконання билину, я думала про те, що на тітці Анюті обривається величезний культурний прошарок. Вона – остання, хто пам'ятає пісні наших пращурів.
– Пам'ятаю, узимку мама плете панчохи, а ми, діти, мостимося на лежанці поруч із тіткою, – стала згадувати тітка Олена. – Мама з тіткою затягують церковну пісню, а ми підспівуємо. Тільки я була маленька і нічогісінько не запам'ятала.
Так, у репертуарі тітки Олени – уже пісні радянських часів. А що говорити про нас, наступні покоління, які взагалі живуть на іншій планеті, ім'я якої інтернет?..
Закінчивши співати вірші про народження Боголюдини, тітка Анюта похвалилася:
– Нещодавно була у мене студентка, записувала старі пісні.
У мене трохи відлягло від серця: добре, що є люди, які ходять до старожилів, випитують, вивідують, ретельно записують.
Повернути свята у села
Наступного дня з головою Ренійського районного молдавського національно-культурного товариства «Ізвор» Олегом Костянтиновичем Бурлею ми їхали на фестиваль зимових обрядів «Florile dalbe», що в перекладі з молдавської – біле кипіння, або біла квітка.
У просторому Орлівському сільському будинку культури було натоплено – так, багато довелося побігати директорові Дмитрові Дмитровичу Калуяну, щоб забезпечити самодіяльним артистам умови для роботи. Оригінально оформлена сцена із засніженими деревами, ранковою зіркою над колискою дитини, імпровізована селянська кімната – усе говорило про те, що в цьому Будинку культури працює творчий колектив.
У роздягальнях панувало пожвавлення. Ось приїхали артисти Котловинського будинку культури. Щороку на районний фестиваль зимових обрядів вони привозять щось нове.
– Сьогодні ми продемонструємо звичай, давно забутий, – розповідає директорка Будинку культури Галина Іванівна Булгар. – Це – так званий День півня, що відзначається 20 січня, у день святого Єфтимія, заступника дітей. Цього дня у деяких болгарських і гагаузьких селах дотепер прийнято різати півня – за здоров'я хлопчиків. Птицю варять обов'язково цілком. Мами печуть дріжджові хлібці, які роздають найближчим сусідам.
– Ми обійшли всіх старожилів – у нашому гагаузькому селі вже ніхто не пам'ятає про таке свято, – додає художній керівник Котловинського будинку культури Ніна Іванівна Дейнека. – Можливо, воно просто забуте, втрачене. Але в селі Кирсовому, що на території Республіки Молдова, День півня зберігся, про що ми довідалися із книжки одного дослідника. Сьогодні ми докладно відтворимо це свято і, можливо, воно повернеться у наші села.
Можна було і партквиток втратити
Фестиваль «Florile dalbe» вперше пройшов у Ренійському районі в 1989 році, коли повіяли вітри перебудови, але ще стояла біля керма Компартія. Ідея належала художньому керівнику районного Будинку культури Марії Георгіївні Катаной. Звичайно, потрібно віддати належне і начальнику відділу культури Євгенії Петрівні Мозер, яка, як справжній цінитель народної творчості, підтримала ідею.
У ті роки вивченням зимових обрядів ще ніхто на Одещині всерйоз не займався. Зараз це здасться смішним, але тоді перед начальником відділу культури постала серйозна проблема: як видати розпорядження про виділення на організацію фестивалю грошей? Фестивалю, на якому будуть репрезентовані традиції, пов'язані зі святом Різдва Христового? За таке можна було і партквиток втратити!
Пам'ятаю, і я, тоді юний журналіст, теж мала клопіт: як описати в газеті – органі райкому партії – виступи фольклорних колективів, які розповідали про Діву Марію, народження Ісуса Христа, про злодіяння царя Ірода?..
– На перший фестиваль жителі гагаузької Котловини привезли колядки румунською мовою – до якої міри було забуте своє, рідне! – згадує Марія Георгіївна Катаной. – Але вже на наступних фестивалях самодіяльні артисти із цього села репрезентували свій, гагаузький, фольклор, для чого моїм колегам довелося обійти чимало старожилів.
Те, що культпрацівники Ренійського району стали на правильний шлях, незабаром, в 1991 році, підтвердив міжнародний фестиваль зимових обрядів у місті Ясси (Румунія). Україну репрезентував фольклорний ансамбль із Ренійського району.
– Ми показали, як відзначають Різдво в селі Орлівці, з головним діючим персонажем Мошулом, – розповідає М.Г. Катаной. – Після виступу до нас зі сльозами на очах підійшов літній професор, який працював у складі журі: «Як ви зуміли зберегти таке?» На міжнародному фестивалі з 26-ти колективів різних країн ми посіли друге місце.
Фестиваль для всієї родини
– Сфотографуйте нас із дочкою, будь ласка! – попросила жінка в молдавському національному одязі, яку й донині можна бачити на стареньких бабусях в селі Долинському.
Познайомилися. Марія Мунтяну працює в сільгосппідприємстві «Придунайський».
– Я з дитинства любила співати, але здобути музичну освіту мені не довелося, – стала розповідати трудівниця. – Свою мрію я втілюю у дочці. Ми дуже раді, що нещодавно в Долинському відкрилася філія Ренійської дитячої школи мистецтв, і наша Міхаела одержала можливість займатися вокалом, опановувати акордеон. З нашими дітьми займаються дуже добрі професіонали – подружжя Іван і Любов Строя. Міхаела стала брати участь у культурних заходах. А коли на сцені виступає дитина, у Будинок культури йде вже вся її родина. Мені так сподобалося, що я сама, мати двох дітей, стала учасницею фольклорного ансамблю. Так, доводиться ходити на репетиції, але чоловік – не проти, він сам любить народні молдавські пісні. І взагалі у нас родина – співуча, весела.
Фольклорний колектив з Долинського запросили на сцену, а мою увагу привернула крихітка із села Плавні, якій не виповнилося ще і трьох років. Людочка Карталяну, наймолодша учасниця фестивалю, приїхала на свято з бабусею, попередньо розучивши з нею кілька колядок. Новий рік, Різдво – свята сімейні. Не дивно, що і фестиваль «Florile dalbe» увібрав у себе атмосферу сімейної урочистості, на яку збираються всі покоління, від малого до старого, що надзвичайно важливо.
Пісню не поставиш на полицю
На завершення фестивалю на адресу його учасників було сказано багато слів вдячності – за ту копітку роботу щодо збирання й пропаганди фольклору, що провадиться у селах, особливо із залученням молодого покоління.
– У мене було цілковите відчуття, що я повернувся у своє дитинство, у будинок бабусі, де на Різдво збиралися родичі, – зізнався О.К. Бурля, вручаючи фольклорним колективам подарунки від Всеукраїнської національно-культурної асоціації молдаван.
Олег Костянтинович тепло подякував начальнику відділу культури Ренійської райдержадміністрації Ірині Іванівні Желєзовій і, звичайно, господарям свята та його спонсорам за те, що, подолавши усі труднощі, вони провели традиційний фестиваль.
І все-таки, треба зізнатися, деяка тривога залишається. Адже глядач, зіткнувшись із розумним, добрим, вічним, незабаром тікає у своїх численних справах. Людська пам'ять, на жаль, не може зберегти цей фольклорний феєрверк у всіх його деталях – дуже важливих і значимих.
Торік пенсіонерка із села Шевченкового Кілійського району, колишня вчителька української мови та літератури, подарувала мені збірку, яку вона написала у співавторстві з фольклористом-музикоетнологом і композитором Кузьмою Антоновичем Смалем. У книжці відображено понад 150 пісень, які супроводжували весільний обряд у селі Шевченковому, де донині живуть нащадки запорізьких козаків. Цій книжці з віршами і нотами немає ціни, адже на сучасних весіллях звучить інша музика.
Очевидно і Ренійському фестивалю зимових обрядів, якому цього року виповнився 21 рік, настав час порушувати питання про підготовку зібраних за цей період матеріалів до видання.
Старі знаряддя праці, начиння давно перекочували до етнографічних музеїв. Але як бути з тією спадщиною, яку не можна поставити на полицю? Сьогодні ще в муравлівках, орлівках, котловинах є бабусі, які співають про Різдво, причому, співають різними мовами. А завтра?
«Вічна гонитва по колу ідей і новацій, винаходів, відкриттів, експериментів відкриє нам сутність руху, але не спокою. О, життя, розтрачене в існуванні... О, мудросте, втрачена у знанні... О, знання, загублене в інформації...»
Томас Еліот.
У келії духовності
Взимку сільські пенсіонери з метою економії опалюють лише одну маленьку кімнатку, де сплять і дивляться телевізор. У такій селянській «келії», де стіни прикрашені домотканими з орнаментом килимами, вишивкою і фотографіями дорогоцінних онуків, мої тітоньки Ганна Хомівна Ісаєва і Олена Хомівна Гаврилова, а разом з ними далекі родичі й сусідки відзначали Різдво. Хліб, недорога ковбаса, оселедець, картопля – ось взагалі-то й усе, що було на столі жителів Муравлівки. Але атмосфера! Атмосфера щасливого спокою, повноти життя, розуміння головних цінностей у ньому.
Незабаром тітка Анюта, яка відзначила торік 80-річний ювілей, заспівала. Слухаючи старообрядницьку пісню, присвячену Різдву Христовому, що нагадує за стилем виконання билину, я думала про те, що на тітці Анюті обривається величезний культурний прошарок. Вона – остання, хто пам'ятає пісні наших пращурів.
– Пам'ятаю, узимку мама плете панчохи, а ми, діти, мостимося на лежанці поруч із тіткою, – стала згадувати тітка Олена. – Мама з тіткою затягують церковну пісню, а ми підспівуємо. Тільки я була маленька і нічогісінько не запам'ятала.
Так, у репертуарі тітки Олени – уже пісні радянських часів. А що говорити про нас, наступні покоління, які взагалі живуть на іншій планеті, ім'я якої інтернет?..
Закінчивши співати вірші про народження Боголюдини, тітка Анюта похвалилася:
– Нещодавно була у мене студентка, записувала старі пісні.
У мене трохи відлягло від серця: добре, що є люди, які ходять до старожилів, випитують, вивідують, ретельно записують.
Повернути свята у села
Наступного дня з головою Ренійського районного молдавського національно-культурного товариства «Ізвор» Олегом Костянтиновичем Бурлею ми їхали на фестиваль зимових обрядів «Florile dalbe», що в перекладі з молдавської – біле кипіння, або біла квітка.
У просторому Орлівському сільському будинку культури було натоплено – так, багато довелося побігати директорові Дмитрові Дмитровичу Калуяну, щоб забезпечити самодіяльним артистам умови для роботи. Оригінально оформлена сцена із засніженими деревами, ранковою зіркою над колискою дитини, імпровізована селянська кімната – усе говорило про те, що в цьому Будинку культури працює творчий колектив.
У роздягальнях панувало пожвавлення. Ось приїхали артисти Котловинського будинку культури. Щороку на районний фестиваль зимових обрядів вони привозять щось нове.
– Сьогодні ми продемонструємо звичай, давно забутий, – розповідає директорка Будинку культури Галина Іванівна Булгар. – Це – так званий День півня, що відзначається 20 січня, у день святого Єфтимія, заступника дітей. Цього дня у деяких болгарських і гагаузьких селах дотепер прийнято різати півня – за здоров'я хлопчиків. Птицю варять обов'язково цілком. Мами печуть дріжджові хлібці, які роздають найближчим сусідам.
– Ми обійшли всіх старожилів – у нашому гагаузькому селі вже ніхто не пам'ятає про таке свято, – додає художній керівник Котловинського будинку культури Ніна Іванівна Дейнека. – Можливо, воно просто забуте, втрачене. Але в селі Кирсовому, що на території Республіки Молдова, День півня зберігся, про що ми довідалися із книжки одного дослідника. Сьогодні ми докладно відтворимо це свято і, можливо, воно повернеться у наші села.
Можна було і партквиток втратити
Фестиваль «Florile dalbe» вперше пройшов у Ренійському районі в 1989 році, коли повіяли вітри перебудови, але ще стояла біля керма Компартія. Ідея належала художньому керівнику районного Будинку культури Марії Георгіївні Катаной. Звичайно, потрібно віддати належне і начальнику відділу культури Євгенії Петрівні Мозер, яка, як справжній цінитель народної творчості, підтримала ідею.
У ті роки вивченням зимових обрядів ще ніхто на Одещині всерйоз не займався. Зараз це здасться смішним, але тоді перед начальником відділу культури постала серйозна проблема: як видати розпорядження про виділення на організацію фестивалю грошей? Фестивалю, на якому будуть репрезентовані традиції, пов'язані зі святом Різдва Христового? За таке можна було і партквиток втратити!
Пам'ятаю, і я, тоді юний журналіст, теж мала клопіт: як описати в газеті – органі райкому партії – виступи фольклорних колективів, які розповідали про Діву Марію, народження Ісуса Христа, про злодіяння царя Ірода?..
– На перший фестиваль жителі гагаузької Котловини привезли колядки румунською мовою – до якої міри було забуте своє, рідне! – згадує Марія Георгіївна Катаной. – Але вже на наступних фестивалях самодіяльні артисти із цього села репрезентували свій, гагаузький, фольклор, для чого моїм колегам довелося обійти чимало старожилів.
Те, що культпрацівники Ренійськог
