Коли кожна роль на радість
Маргарита Олександрівна Пресіч – людина дивовижної життєвої енергії, чудова акторка, яка до самозабуття закохана у свою професію, у театр, якому вона віддала майже все життя.
50 років на сцені Одеського (тепер уже академічного) українського музично-драматичного театру імені В. Василька – такий ювілей відзначає у цьому році актриса Маргарита Пресіч. Вона не має гучних офіційних регалій, зате у її активі сотні характерних, ліричних, романтичних і комедійних ролей, зіграних у театрі та кіно.
Маргарита Олександрівна народилася у театральній сім’ї. Мати – Ганна Іванівна – оперна співачка, батько – відомий український диригент Олександр Силович Пресіч. Сцена, лаштунки, постійні репетиції і виступи батьків, запах парфумів, маминого гриму, концертні сукні… Все це справляло дуже сильне враження на дівчинку. Першою для маленької Маргаритки стала роль Попелюшки у виставі, яку вона сама поставила і зіграла разом з сусідськими дітками у дворі будинку. За це їй добряче дісталося від матері, оскільки під час цього театрального дійства постраждала мамина сукня зі шлейфом і перлами.
Батько мріяв, щоб донька присвятила життя музиці. Але Маргарита закінчила філологічний факультет Одеського державного університету імені І.І. Мечникова і все-таки стала актрисою! Ще в студентські роки дівчина паралельно із заняттями вивчала акторську майстерність у театральній студії при одеському Будинку актора. У серпні 1959 року її запросили на роботу до Одеського українського музично-драматичного театру. І вже через місяць вона дебютувала в одній з вистав. Маргарита одержала головну роль у п’єсі Карпенка-Карого «Наймичка»...
Зірвати виставу, підвести партнерів, навіть якщо станеться щось абсолютно непередбачуване – для неї немислимо. От і зараз незважаючи на травму ноги, Маргарита Олександрівна ходить на репетиції, бере участь у театральних постановках...
– Маргарито Олександрівно, можна сказати, що любов і відданість театру Вам передали Ваші батьки?
– Безперечно! Для них вихід на сцену, до глядача, завжди був відповідальною подією. Уже трирічною тато брав мене до театру. Там я всотувала в себе класичну музику, яка володіє моєю душею до сьогоднішнього дня і допомагає мені як драматичній актрисі.
Одразу після визволення України від фашистських загарбників мама багато їздила у складі концертної бригади і брала мене з собою. Пам’ятаю треті полиці у переповнених вагонах, товарні поїзди. Жили у жахливих умовах, не вистачало навіть на найнеобхідніше, часом недоїдали.
– Ваше покоління не з чуток знає, що таке війна...
– Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, ми жили у Києві. Німці от-от мали увійти до міста. Тата, як молодого диригента, залишили для того, щоб він допоміг організувати евакуацію театру. Виїхати ми не встигли. Пам’ятаю страшні бомбування міста. І назавжди врізалося у пам’ять похмурий ранок, коли, дивлячись у вікно, побачила, як Хрещатиком вперше пройшли німецькі солдати. Потім ще було багато страшних епізодів, перш ніж пролунав радісний крик мами: тато, якого незадовго до цього оголосили загиблим, повернувся додому.
Кожного року 9 Травня я з квітами іду до пам’ятника Невідомому матросові, і буває дуже боляче чути від деяких молодих людей глузливі, а іноді і злісні репліки на адресу ветеранів. Мовляв, не набридло ще дзвеніти своїми медальками...
Я ж з болем дивлюся на ряди фронтовиків, які з кожним роком все рідшають. Намагаюся частіше бувати у школах, бібліотеках, де читаю вірші, розповідаю про нашу історію, про тих, хто 65 років тому ціною свого життя зупинив фашизм.
–Акторське життя не буває простим. Завжди є і якісь «закулісні» проблеми. Як справляєтеся з цим, звідки черпаєте життєву енергію і оптимізм?
– Театр – це складний організм. Люди у ньому повинні бути не тільки професіоналами, але і хорошими партнерами один для одного. У реальності буває по-різному. Коли я тільки прийшла до театру, одразу ж одержала багато контрастних вражень. Але головне, я зустрілася тут у роботі зі своїми кумирами, з тими, ким захоплювалася, сидячи у глядацькій залі. Іван Твердохліб, Надія Кайкова, Наталя Ващенко, Олександр Кашуцький, Лесь Луценко, Станіслава Шиманська були моїми добрими наставниками. І найбільше щастя – це уроки Василя Василька, який на той час уже не працював художнім керівником театру, але був запрошений на постановку вистави «Гайдамаки» Леся Курбаса. Я працювала у цій чудовій виставі, і паралельно Василь Васильович допомагав мені готувати роль Прісеньки у п’єсі «Шельменко-денщик»...
Звичайно, у театрі іноді буває дуже важко – і фізично, і морально. Найстрашніше, коли з трепетом чекаєш розподілу ролей у новій постановці. Сподіваєшся, що тобі доручать хоча б найскромнішу роботу, а твого прізвища немає – це все одно як маленька смерть. Так у моєму житті бувало часто. Пережити це допомагає участь у різних шефських концертах. Тому дуже дорожу своїм значком, яким мені нагородили за шефську роботу в селі ще у 80-ті роки. За один місяць я тоді провела понад сто творчих зустрічей. Зараз сільські клуби фактично зруйновані. Граємо іноді просто на траві, під відкритим небом. Але яка там вдячна публіка! Як чекають наших виступів, з якою радістю світяться очі людей, що аплодують нам у фіналі! Спілкуючись з сільськими глядачами, одержую такий заряд енергії, що готова грати ще кілька вистав.
– Кажуть, у кожного актора є своя «акторська кухня». Як Ви працюєте над роллю?
– Люблю репетирувати біля моря, навіть взимку. Завдяки шуму прибою можна голосно читати текст ролі. Не знаю чому, але море мені завжди дуже допомагало, коли спочатку роль не дуже вдавалася.
До речі, колись, ще за радянських часів, у театрі йшла п’єса, дія якої відбувалася на риболовному сейнері. Для того, щоб актори відчули і зрозуміли атмосферу справжнього рибальського життя, там і репетирували, ми разом з рибалками виходили у море.
– Розкажіть, будь ласка, про свої улюблені ролі.
– У мене всього понад триста п’ятдесят ролей. Але, мабуть, найулюбленіша – це роль Христини у п’єсі Бориса Васильєва «Не стріляйте у білих лебедів». А ще дуже люблю Прісеньку і потім Мотрю у « Шельменко-денщику», Одарку у «Сватаннi на Гончарiвцi» Г. Квітки-Основ’яненка.
Мені завжди були цікаві класичні, історичні п’єси. От, наприклад, у виставі «Дванадцята ніч», з цікавістю працювала над зовсім маленькою роллю «німфи» – актриси бродячого театру. Роль вдалася багато в чому завдяки романсу з репертуару моєї мами, який я згадала, і вклала у вуста своєї героїні. Мені вона дуже подобалася – трішки дивна, смішна і зворушлива. Є актори, які чудово грають за рахунок техніки, а є ті, хто живе життям своїх персонажів. Я повинна прожити все, що граю на сцені... Для мене будь-яка роль – радість. Театр – усе моє життя, і іншого я собі не уявляю.
Вікторія ЄРЬОМЕНКО,«Одеські вісті»
Театр – вічне свято!
Серед різноманітних театральних жанрів є один, який за своєю природою покликаний дарувати глядачеві радість і гарний настрій – це оперета і музична комедія. В Одеському театрі музичної комедії ім. М. Водяного добре знають, як потрібно піднести своє мистецтво глядачеві, щоб воно тішило, надихало, зціляло душу.
Я запропонувала директорові і провідним артистам театру, яких давно любить і знає одеська публіка відповісти на запитання:«Яка вистава у вашому житті була найбільшим святом?»
Директор театру Олена Григорівна Редько:
– З останніх вражень, якщо не говорити про вистави нашого театру, таким святом став балет Бориса Ейфмана «Чайковський», який можна назвати високим мистецтвом. На мою думку, театр не повинен розважати, він повинен змушувати думати.
Народна артистка України Ольга Оганезова:
– Назву виставу «Безіменна зірка». Ця постановка і роль Моні повернули мене на сцену, яку я збиралася залишити, повернули мені смак до професії і, можна сказати, до життя.
Народний артист України Володимир Фролов:
– Усі вистави, у яких я зайнятий – для мене справжнє свято. Я люблю мої ролі: Кречинського («Весілля Кречинського»), Хіггінса («Моя прекрасна леді»), Карло («Оголена любов»), Дона Сезара («Дон Сезар де Базан»), Командора («Перше кохання Дон Жуана»)... Пам’ятаю, яким святом була «Летюча миша» у постановці С. Штейна. Я завжди з особливим трепетом готуюся до «Балу на честь короля», присвяченого М.Г. Водяному, вважаю цю виставу візитною карткою нашого театру.
Народна артистка України Наталя Завгородня:
– Кожна вистава може і повинна бути святом для глядача. А ми, актори, для цього повинні добре потрудитися. Для мене вистава – це насамперед напруження, нехай радісна, але все-таки робота. І тільки оплески наприкінці вистави дають відчуття вдалого свята.
Заслужена артистка України Ідалія Іванова:
– Мабуть, найбільше задоволення я одержала від роботи над виставою «Одеса – місто моє рідне», яка була поставлена до 20-річчя визволення Одеси від фашистських загарбників. Вона справила на всіх приголомшливе враження. На адресу театру і на телебачення приходило багато вдячних відгуків. На прем’єрі був присутній Леонід Утьосов, який висловив своє захоплення артистам і авторам постановки. А взагалі для мене кожна вистава у житті була потрясінням і великою радістю.
Юнія САГІНА
Знак долі для молодого актора
Молодий актор Михайло Грицик працює в колективі Одеського академічного українського музично-драматичного театру імені В. Василька другий сезон.
Мишко народився в селищі Демидіці Тростянецького району на Вінниччині. Він зізнається, що про акторську професію з дитинства зовсім не мріяв. Все більше цікавився технікою, автомобілями, хотів стати кухарем, а потім навіть священиком! Але після 9-го класу вступив до Вінницького училища культури і мистецтв імені М. Леонтовича, обравши театральне відділення. Під час навчання брав участь у виставах Вінницького театру імені М. Садовського.
Перша робота Михайла була у виставі Алессіо Бергамо «Кар’єра», де він грав Молодого Догсборо. Далі були ролі у виставі «Два ангели» – Нотаріус, «Кайдаші» – Хрещений сина Мотрі…
У виставі «Г-і-р-к-о!» у Михайла Грицика достатньо роботи:
– В першому «Весіллі» за Чеховим я граю старшого зятя батьків молодих, у «Весіллі» за В. Маяковським – партійного хлопця, котрий на все здатний заради ідеї. А у третьому «Весіллі» мій персонаж – весільний гість, я зливаюся з колективом, так би мовити.
В день прем’єри вистави, яка пройде сьогодні, у Михайла Грицика ще й день народження. Його колеги вважають, що це не просто такий собі збіг обставин, а певний знак долі.
Наш кор.
Цей казковий світ ляльок...
У світі театральної Одеси є театр, який люблять усі. Тут оживають ляльки і казки. Малята, приходячи до театру, занурюючись у його казкову атмосферу, здобувають перші уроки боротьби добра зі злом, а дорослі, нехай і ненадовго, але повертаються до свого далекого світлого дитинства.
– Тут органічно переплітаються скульптура і пластика, живопис і музика, гра і слово, породжуючи чарівний світ гармонії і містерії дива. Тут пробуджуються наші почуття, і починається казка, – натхненно і поетично розповідає про Одеський обласний театр ляльок його директор Йосип Меркович.
Театр ляльок – один з найдавніших театрів нашого міста. Він був створений у 1932 році, спочатку при Театрі юного глядача, а згодом одержав цілковиту самостійність. Творцем і першим його керівником став один з учнів знаменитого Сергія Образцова – Юзеф Гіммельфарб. Сьогодні Одеський театр ляльок переживає не найкращий період свого існування – кілька років тому артисти вимушено залишили будинок, у якому трудилися багато років, і переїхали до приміщення, що потребує капітального ремонту тобто, значних фінансових вкладень, яких, звичайно, ж, немає. Незважаючи на це, театр далі тішить своїх глядачів виїзними виставами у районах міста та області.
У театру ляльок славетна історія. За час його існування понад два з половиною мільйони глядачів подивилися 217 вистав, кожна з яких була свого роду маленьким дивом. Актори театру вдихнули життя у 1235 найрізноманітніших лялькових героїв...
– Це й історія, і одночасно життя театру. Життя всіх, хто приходив до театру і залишав у ньому часточку своєї душі, – говорить Йосип Меркович,
Директор театру впевнений, що діти повинні мати можливість якнайчастіше потрапляти у світ казок. Адже стикатися з чарівною таємницею мистецтва потрібно у Палаці-театрі, а не в руїнах. Поки що такої можливості в одеських дітлахів немає. Але, можливо, дорослі, які, як відомо, самі родом з дитинства, нарешті зроблять їм такий подарунок?
Вікторія КИРИЛІНА,«Одеські вісті»
