Шановні театральні діячі та працівники театрів!
Щиро вітаю вас з професійним святом – Міжнародним днем театру.
Театральна палітра Одещини, репрезентована численними театрами, новітніми театральними студіями і експериментальними творчими колективами є невід’ємною складовою нашої національної культури та світового мистецтва.
Ви щедро даруєте глядачам свій талант, творчу енергію, сповнюєте наші серця найкращими почуттями, примушуєте замислюватися, плакати та радіти разом із вашими сценічними героями.
Водночас, театральне мистецтво є своєрідним відображенням сучасного духовного, морального та інтелектуального стану суспільства. Щороку прем’єри одеських театрів та їх традиційний репертуар, який включає твори українських і зарубіжних класиків та сучасних авторів приваблюють місцеву публіку та гостей нашого регіону. Тому сьогодні разом з акторами, драматургами, режисерами, художниками, звукооператорами, освітлювачами та іншими причетними до світу театру працівниками цей день святкують і тисячі шанувальників сцени.
У день професійного свята щиро бажаю всьому театральному співтовариству натхнення, нових творчих здобутків, міцного здоров’я, щастя і добробуту. Щоб ваша професія і надалі приносила вам і вашим глядачам справжню насолоду!
Голова Одеської обласної ради М. СКОРИК
Дорогі друзі!
Сердечно вітаю вас з Міжнародним днем театру! Цей день знаменний для всіх, хто присвятив себе служінню Мельпомені.
Особливе місце в театральній родині України посідає Одеса – місто з великими театральними традиціями. Уклінної шани гідні наші корифеї – В. Василько, Н. Ужвій, І. Твердохліб, М. Водяний, Ю. Гімельфарб, Г. Поливанова, А. Дриженко та багато інших відомих одеських творців театрального мистецтва. Театральна Одещина завжди славилася великим культурним розмаїттям та була перлиною в мистецькому житті країни.
Сьогодні нам є чим пишатися – ви піднімаєте престиж вітчизняного театру, ставите п’єси класичного та сучасного репертуару, втілюєте яскраві експерименти.
Нехай ваша натхнена творчість і надалі служить справі професійного театрального мистецтва та впевнено торує шлях до європейського культурного простору.
Начальник управління культури і туризму Одеської обласної державної адміністрації
Н. БАБІЧ
Школа майстрів
Одеське театрально-художнє училище вже майже 90 років готує фахівців для роботи у театрах, кіностудіях та майстрів організації різноманітних видовищних заходів.
Тут опановують секрети майбутньої професії початківці – художники-гримери, художники-костюмери, бутафори, а також художники зі світла, оформлювачі театральних вистав, актори, звукорежисери, керівники кіно-фото-відеостудій.
– Навчання в нас – це, переважно, творчий процес. Тому до нас прагнуть вступити юнаки та дівчата із найрізноманітнішими творчими здібностями, які вони розкривають під час навчання, поступово стаючи справжніми майстрами, – говорить директор училища Сергій Мюльберг.
Для того, щоб діти могли проявити свої таланти, в училищі періодично провадять відкриті іспити, покази, виставки. Один з останніх відкритих іспитів пройшов наприкінці минулого року у Золотій залі Одеського державного Літературного музею і викликав захоплену реакцію не лише у глядачів, але навіть у суворого журі. Тоді майбутні костюмери та гримери продемонстрували не просто дипломні роботи, а, по суті, міні-вистави, де кожен костюм повністю розкривав характер того або іншого персонажа.
Творчі плани училища у нинішньому році також цікаві та різноманітні.
– Ми хочемо показати одеситам, зокрема і майбутнім абітурієнтам, наші роботи у межах виставки. Її відкриття заплановано на 29 березня в Одеському музеї західного та східного мистецтва. Тема говорить сама за себе «Назустріч карнавалу». Звичайно, якщо «карнавал» – отже, потрібні маски, карнавальні костюми, ляльки. Усе це ми обов’язково покажемо. Кілька наших студентів, вбраних у карнавальну одіж, будуть грати роль так званих «живих костюмів». Усього репрезентуємо на виставці близько 80-ти найнезвичайніших, феєричних костюмів, – пообіцяв Сергій Мюльберг.
Студенти театрально-художнього училища візьмуть участь і в Міжнародному дні театру. Під керівництвом майстра курсу акторської майстерності, заслуженого артиста України Анатолія Антонюка діти готують фрагменти зі своїх навчальних вистав, з якими виступлять перед глядачами. А спеціально до «Гуморини» студенти організують виставку карикатур. Також директор училища планує відкрити навчальну сцену у будинку театрального гуртожитку.
– Незабаром у нас з’явиться навчальний театр. Колишнє приміщення їдальні ми переобладнаємо у театральну залу на 70 – 75 місць. Сцена вже готова, майже готова і завіса. Постараємося щотижня давати вистави для дітей, які мешкають у Київському районі, для вихованців дитячих будинків та шкіл-інтернатів. Сподіваюся, що на наші вистави із задоволенням будуть приходити і дорослі. Крім того, ми готові допомагати людям із соціально незахищених верств населення. Наші перукарі можуть надавати свої послуги абсолютно безкоштовно. Для дітей це практика, а для людей – хоч якась економія, – говорить Сергій Кальвоіч.
За словами директора, роботи випускників училища завжди справляють сприятливе враження не лише на глядачів, але й на потенційних роботодавців – керівників одеських театрів, у яких багато випускників продовжать свій творчий шлях.
Хочеться вірити, що зустрічі любителів театрального мистецтва з яскравими і талановитими роботами нинішніх та майбутніх випускників Одеського театрально-художнього училища обов’язково будуть тривати не лише у приміщеннях одеських музеїв, але й у стінах театрів.
Вікторія ВІКТОРОВА,«Одеські вісті»
Колективна рецензія
«Незатишно стало в Одесі...»
Ці слова промовив у виставі «П’ятеро», поставленій в Одеському академічному російському театрі за однойменним романом нашого земляка Володимира Жаботинського, Ігнац Альбертович Мільгром (народний артист України Олег Школьник). П’єса, інсценована режисером-постановником Олексієм Литвиним (до речі, десята за рахунком у цьому театрі), переносить глядачів до початку минулого століття. Події Одеси столітньої давнини оживають на сцені через трагічну долю сім’ї Мільгромів, п’ятеро дітей якої на перехресті століть по-різному, але трагічно, закінчили своє життя.
Відверто кажучи, інсценувати роман було непросто, адже Жаботинський відомий більше як журналіст-публіцист. І це позначилося на написанні самого твору. Багато театральних образів, на мій погляд, домислювалися самим автором п’єси. Як вона сприйнята одеськими глядачами – про це у колективній рецензії тих, хто в залі щиро сміявся та плакав, співпереживав, у цілковитій тиші слухаючи монологи героїв, проявляючи генетичну любов до нашої Одеси.
«Чи прийдете Ви знову подивитися виставу?» – із таким запитанням після її закінчення журналіст звернувся до глядачів.
Валентина Петрівна:
– Звичайно, тому що вона співзвучна сьогоднішньому дню. Я зловила себе на думці про те, що сто років тому, після революції 1905 року, змінювалися, так би мовити, одеські пріоритети. І сьогодні серед молоді з’явилися протестуючі люди, які не сприймають нову ідеологію, як Ліка – донька зерноторговця Ігнаца, і такі, як її брат Сергій, талановиті в усьому, які шукають себе у новому житті, але так і не знаходять свого місця у ньому... Обов’язково прийду ще раз, тому що для мене це вистава про сьогоднішню Одесу...
Віктор Семенович:
– Прийду чи не прийду – головне, щоб подивилися цю виставу керівники нашого міста та області. Пам’ятаєте, як зала аплодувала Школьнику, коли він говорив, що ненависть заполонила нашу Одесу?..
Олександра Степанівна:
– Я, Ви в мене вже колись брали інтерв’ю, завсідник російського театру. Вже вдруге дивлюся виставу, прийду і втретє, щоб побачити на сцені своїх улюблених акторів – Олега Школьника, який так природно зіграв мудрого і, разом із тим, з одеським гумором, главу єврейської родини. Я відчувала, як усі слова тексту він пропускав крізь своє серце; Сергія Полякова, який так тонко зіграв інтелігентного, допитливого журналіста; Тетяну Коновалову (донька Ігнаца) – дивовижно темпераментну акторку, героїня якої, Маруся, на жаль, вийшовши заміж за одного зі своїх «пасажирів», численних шанувальників, згоріла в Овідіополі... А якою природною була моя улюблена Наталя Дубровська, вона зіграла матір п’ятьох дітей! Справжня жінка!.. Мужня...
Володимир:
– Я не впевнений, що знову прийду на виставу... Ви, вибачте, я мимоволі став свідком Ваших інтерв’ю, і хочу сказати, що, можливо, моя відповідь не зовсім сподобається... Але заради справедливості, люблячи Одесу та наш театр, хочу сказати, що друга дія, коли йдеться про те, як закінчилося життя п’ятьох дітей, не зовсім мені зрозуміла. Вона якась умовна. Довелося багато чого домислювати... Та й, так би мовити, колективний танець із єврейськими мотивами був, як кажуть, не з тієї опери, чужорідний...
Світлана:
– Я навчаюся у «Греківці». Для мене, як глядача, дуже важливо – оформлення вистави. Мені здається, що художникові-постановникові вдалося створити атмосферу старої Одеси. Декорації, на перший погляд, нескладні, але грають на філософію вистави, її головну думку: життя сто років тому в Одесі було не таким романтичним, воно під впливом різних політичних подій стрімко змінювалося, змінювалися не лише політичні підвалини, але й життєві. Доля, говорячи сьогоднішньою мовою, бізнесменів або підприємців, які торгували зерном, залежала від ставлення до Росії після революції 1905 року інших країн... Пам’ятаєте, як Ігнац у своїй родині та серед друзів розмірковує про Дарданелли? Закриють шлях до Одеси, чи ні – від цього залежить його економічне становище... Мені дуже сподобалася в другій дії лицьова сторона Хаджибейської фортеці із арками (принаймні, я так сприйняла цю декорацію), що допомагає постановникові кульмінаційно розкрити долю родини зерноторговця Ігнаца та усієї Одеси... Обов’язково знову прийду на виставу...
Від автора.Звичайно, усі рецензії суб’єктивні. Але в об’єктивності глядачам, заради яких створюється вистава, важко відмовити. Зізнаюся, ідучи з театру, несеш два почуття: щиру любов до Одеси та одеситів і почуття гіркоти, що Одеса вже навіть не та – столітньої давнини. Цікаво, а що буде створено про нас, про наш суперечливий час, який залишає свій відбиток на вчинках та поведінці сучасників, через сто років? І все ж таки багато монологів Ігнаца нібито про сьогоднішній день... Судіть самі: «Так, незатишно стало в Одесі... Не впізнаю нашого міста, ще недавно легкого та незлобивого... Ненависть його заполонила...»; «Шкода, лише, що ось ще теревенять люди про віру: один – росіянин, другий – єврей, третій – грек... Яка різниця!.. Була б душа спільною, як у нас із вами», – звертається глава родини до своїх родичів. Тиша, що запанувала в залі, змінювалася оплесками та сльозами на очах глядачів. Що це? Ностальгічні почуття за Одесою сорокарічної – п’ятдесятирічної давнини? Чи біль, як кажуть в Одесі, зa сьогоднішній день?
Погодьтеся, театр тим і цінний, що він відчуває биття життєвого пульсу епохи, у якій живуть глядачі. «П’ятеро» цим і співзвучна нам, а отже, вона досягла мети. Хоча, на мій погляд, вистава і не без огріхів: схематично і не завжди послідовно у другій дії розвиваються події в єврейській сім’ї, яка всотала в себе усі катаклізми того часу, що наклав відбиток на усі сім’ї будь-якої національності Одеси, і в цілому Росії. І все ж таки мимоволі замислюєшся про те, наскільки ті події співзвучні усім нам, сучасникам. Роз’єднаність українського суспільства, залежність бізнесу від політики та вектору розвитку країни, сьогоденні злидні, втрата моральних підвалин, суцільні суперечності у національних, релігійних, мовних питаннях... Сумно!.. Але все ж таки, як і у виставі, одесити живуть надією. Так вже ми зіткані!
Зізнаюся, уже в антракті, вдивляючись в обличчя земляків, які активно групками обговорювали першу дію вистави, ловив себе на думці, нібито герої зійшли зі сцени в залу, і вони поруч зі мною, лише одягнені у сучасний одяг. У деяких з них «впізнавав» Ігнаца, обтяженого труднощами бізнесмена, Ганну Михайлівну, що втомилася від життєвого безладу, кокетливу, але дуже тонку за вдачею, Марусю, інтелігентного Володимира, бунтівливу Ліку, безтурботного, але талановитого Сергія та самовдоволеного Торика... Задерикувата молодь та стомлені від фінансових, політичних і моральних проблем дорослі... Ні, вистава про нас і наш час! Тому, не знаю, як ви, але я обов’язково подивлюсь її ще...
О. ІЛОНОВ,«Одеські вісті»
