Особливі звороти

з прикметниками-присудками

Якщо йти за літературними звичками, то в реченнях, що їх ми збираємось розглянути, роль присудка мало б виконувати дієслово. Проте народна мова іноді обходиться самим прикметником. Прочитаймо, наприклад, фрази народної будови: Не годна я співати, Хто зугарен за годину стільки роботи впорати?, На це ми незвичні,- і спитаймо себе, як би сучасні літератори побудували ці речення. Мабуть, що так: Не вмію (не можу) я співати, Хто здужає (зможе, зуміє) за годину стільки роботи впорати?, До такого ми не звикли.

Класична наша література народної складні не цуралася. Читаємо, зокрема, в П. Куліша: «Найбільше ж величчя української нації явнез того, що спромоглась вона видати з себе самої самобутню літературу». Або в Марка Вовчка: Кому то вже краля така несподобнабуде.

Бувають і прислівники прикметникового походження в присудковій функції:Не гнівновам нехай буде (Куліш); Хто його знає, що воно вагу має до життя: чи власне хазяйствечко доладне, чи ота промітність – це не вгадано(етнографічний збірник).

Особливі побудови

з прикметником у ролі означення

Потреба в них виникає тоді, коли автор хоче поставити на прикметнику особливий наголос, хоче якось виокремити його у фразі. Для цього є кілька способів. Можна між означенням та означуваним словом уставити ще якесь слово (або кілька слів): Бо лихуютільки славутії руки можуть дати; Золотихне хочу лаврів(Леся Українка). Можна означення з означуваним словом поміняти місцями: Не журись, коли недоля в край чужийтебе закине! (Леся Українка); Тож крилапідійма своїтугіїбезсмертним цвітом… (І. Драч).

Народна мова виокремлює означення також способом повторення прийменника і перед самим означенням, і перед тим словом, якого воно стосується: Ой, надбистрим, надДунаєм чорний ворон кряче (пісня). Вдавався до такого і Шевченко:Одягла його вчервоний, вжупан дорогий.

Розбіжності між українськими

і російськими прикметниками

Основна з них – морфологічна. Полягає вона в тому, що російські якісні прикметники всіхтрьох родівмають повні й короткі форми (зелёный – зелен, зелёная – зелена, зелёное – зелено), а українським повна й коротка форма притаманні лише в чоловічому роді однини (повний – повен, дрібний – дрібен, зелений – зелен).Що ж до інших родів та форм множини, то тут у називному та знахідному відмінках панують тільки короткі форми(біла – біле – білі, синя – синє – сині, жовта – жовте – жовті).Повніж прикметники жіночого й середнього родів однини та в множині уживають тільки народнопісенна й поетична мова: Зеленеєжито, зелене, хорошіїгості у мене (пісня);Слово, чому ти не твердаякриця? (Леся Українка); І струни Лисенка живії,і слави золота зоря (М. Рильський).

З описаної морфологічної різниці випливає синтаксична. Коротко її можна сформулювати так: українська мова частіше, ніж російська, вживає дієслово бути (є, єсть)у складеному присудку з прикметником. Особлива ж потреба в цьому виникає тоді, коли оповідач хоче підкреслити не означу вальну, а саме присудкову функцію прикметника. Як це підкреслено, наприклад, у Котляревського: Мужича правда єсть колюча.

Росіяни такої потреби не мають, бо присудкову функцію прикметника в них підкреслює сама коротка форма: я болен, он лыс.

(Докладніше про це див. у розділі «Дієслово»).