Настасії Мамонтенко – 16 років, і вона опублікувала вже другу книжку. Причому це не вірші, а проза. Вона виглядає старшою свого віку. Погляд замислений і смутний. І сила вдачі відчувається. Книжку «Три неба» вона присвятила пам'яті свого діда, відомого українського прозаїка, поета та сценариста Олекси Шеренгового.
У актовій залі гімназії, в якій навчається Настасія, зібралися однокласники. Книжка була репрезентована у межах всеукраїнської доброчинної акції «Від серця до серця». Настасія вже два роки працює волонтером в організації інвалідів Суворовського району, а виторг від продажу книжки призначений для допомоги цим людям.
Але я пишу рецензію на книжку. А справа ця важка. Мені не хочеться перехвалити юну письменницю – вона брала участь і перемагала у безлічі літературних конкурсів України. Остання перемога зовсім нещодавня – 20 травня їй вручили Диплом переможця конкурсу «Дебют», який проходив у межах ХІ Всеукраїнської виставки-форуму «Українська книга на Одещинi».
Обидві книжки її редагував досвідчений літератор Ігор Потоцький. Слід віддати належне його великій та вдумливій роботі із молодими талантами. Якщо талант порівняти до музичного інструмента, то він виступав у ролі «настроювача». І, можна сказати, вдало. Чистий звук! Хоча деякі обертони, мені здається, потребують коригування.
У цьому віці – писати б казки! І справді, оповідання, що відкриває книжку, що й дало їй назву, «Три неба» – майже казка. Де є старий-чарівник, який помирає, відкривши для себе перед смертю третє небо. Початкова нота дуже важлива! У нашому житті втрачено вертикаль, бракує висоти думок та почуттів, висоти погляду. Повинна ж бути дещиця романтизму, хоча б у людини юної! І я її знаходжу в оповіданнях «Краса», яке до фіналу перетворюється у подобу притчі, «Про що мріє мій сусіда», «Лілове пальто».
Особливо я виділив маленьку повість «Ми всі ті ж діти». «У дитинстві мені радили їсти рибу, і тоді теж із середини буду світитися». Світло дитинства наповнює оповідання. Але це не просто спогади – це точно побачена картина поступового дорослішання, це прихильність до хлопчика набагато старшого, Ванька, з яким вона разом зростає, можливо, кохання, про яке маленька дівчинка ніби здогадується. І навіть стає досадливо до кінця оповідання, що кохання так і не розквітло. Перші образи, розчарування… Тут я й відкриваю для себе рідкісну спостережливість автора, вміння опанувати хитросплетіння людських стосунків. Усе точно. І ніби мимохідь – зародки майбутніх конфліктів. «Помацай, з якої тканини мій новий купальник». «При цьому я подумала: чому у мене немає такого?» Маленькі дівчатка в купальниках прийшли до танцкласу, «наша вчителька далі зі злістю кричала». Танцювальна кар'єра героїні не склалася через цю ірраціональну злість. У чому причина цієї злості? Можливо, та ж саме – «чому у мене немає…?» Можливо, хтось із її ровесників вже став прима-балериною а вона змушена всього лише викладати?
Друг дитинства Ванько увесь спрямований до своєї майбутньої танцювальної кар'єри. І тому байдужий до всього іншого. Читаєш – і раптом натикаєшся на таку фразу: «Мудрість насправді – це не розум, а досвід прожитого життя». Так, лірична героїня прози Мамонтенко набуває досвіду. І аж ніяк небезболісно. Вона буває у колі заможних людей, але стверджує, що хоче бути несхожою на них. Вона вже багато разів бувала в Парижі – і Париж «усе більше втрачає свою загадку, стаючи черговою прочитаною книжкою». Це небезпечно! А що, коли й життя стане «прочитаною книжкою» – і впритул підійдуть байдужість та нудьга?
Загалом, заможним людям у якомусь розумінні не легше, а важче – заважають забобони свого середовища. Небезпеки особливо очевидні у такій делікатній сфері, як тема кохання. Ось «Страх Вів’єн», де героїня явно старша від автора і живе у дуже комфортному світі. «Вона підвелася і стала витонченою босою ступнею на мармурову підлогу кремового кольору». «Вів’єн лягла на живіт і уткнулася носом в подушку, що пахтіла духами та його одеколоном». Чи не забагато читала автор гламурних журналів? Втім, не мені судити – я ж їх і не відкривав. Але коли акцентується запах парфумів – мимоволі думаєш про те, що відбувається із духом. Адже саме проблема духовності – і є головна проблема людей, у яких багато достатку та комфорту.
Тема кохання варіюється, і ось варіація, яка завершує книжку – оповідання «Пробач». Знову заможні люди, які живуть за кордоном, знову у героїні «гарне ім'я» Олівія. У неї непорозуміння із коханим, і батько вирішив її видати заміж за сина заможного друга. Так би мовити, комерційна справа. Сценарій майбутнього життя вже написаний, батько – режисер, залишається лише виконати роль. Але героїня тікає зі свого весілля, вона оселяється разом із братом на острові. Брат допомагає рибалкам, а вона працює доглядальницею у будинку для старих. Усе це прописано трохи наївно. Але натомість у фіналі є Він!
Йдеться не про міру переконливості оповідання, а про те головне, що в ньому відбувається. Набуття самостійності. Спроможність до здійснення вчинків. Звільнення від «чар».
Чари споживацького суспільства – надзвичайно сильні. Я порадив би Настасії рідше вживати такі слова, як «чарівний». Хемінгуей згадує, як його навчали взагалі відмовлятися від «гарних слів», квітчастих епітетів. У віці, у якому перебуває автор, відбувається зазвичай ламання голосу, мутація. Настасія пробує себе у різних жанрах. Але можливості, які відкриваються, – ведуть у різні боки. Було б прикро у майбутньому побачити Настасію як модну авторку «дамських романів». Тому що вона спроможна писати жорстко та правдиво. Краще із того, що вона пише сьогодні – на грані притчі. Такий «Лист до кращого друга» – про людину, яка панічно боїться щирого вираження своїх почуттів. Але ж це – діагноз хвороби цілого покоління! Я бажаю Настасії Мамонтенко у міру дорослішання усе точніше вловлювати болісні духовні проблеми нашого часу. Не потрібно прикрашати життя. Не потрібно втішати людей, створюючи невірне враження, що з ними усе гаразд. Потрібно говорити їм правду. Нехай навіть гірку. Можливо, комусь це допоможе.
