Чергове святкування Дня міста майже збіглося з ювілейною датою – 140-річчям з дня народження відомого майстра художнього слова, який прославив у своїх нарисах та розповідях Одесу початку двадцятого століття нарівні зі своїми видатними сучасниками Іваном Буніним, Максимом Горьким, Ісааком Бабелем, Михайлом Коцюбинським, Іваном Микитенком, Костянтином Паустовським, Юрієм Олешею.
Йдеться про автора таких широко відомих нині творів, як «Гамбринус», «Листригоны», «Капитан», «Морская болезнь» і цілої низки інших Олександра Івановича Купріна – особистість неординарну, що любила життя, знала його від пивного підвальчика до таїнств чорноморського дна поблизу Одеси та висот її незвичайного, наповненого щедрим сонцем неба.
Вперше потрапивши до Південної Пальміри у 1897 році, відставний піхотний поручик і письменник-початківець, талант якого вже встигли помітити Толстой і Чехов, Бунін і Горький, з головою занурився у життя портового гомінкого, багатоликого та багатомовного міста. З Одесою Купрін не поривав зв'язків півтора наступних десятиліття, наїжджаючи до міста та спілкуючись зі своїми друзями: фонтанськими рибалками-греками («бонабаками», як їх називали в місті); піонерами російської (і української) авіації – із Уточкіним піднімався на повітряній кулі, а із Заікіним навіть потрапив до аварії на літаку. Із водолазом Дюжевим чотири рази спускався на дно Чорного моря.
Узагальнюючим творчим початком усього побаченого та почутого письменником в Одесі стала розповідь про пивний кабачок «Гамбринус» із його неповторним Сашкою-Музикантом, чия «неутомимая скрипка… торжествовала над духотой, над жарой, над запахом табака, газа, пива и над оранием бесцеремонной публики». А публіку цього закладу складали «матросы разных наций, рыбаки, кочегары, веселые юнги, портовые воры, машинисты, рабочие, лодочники, грузчики, водолазы, контрабандисты, – все они были молоды, здоровы и пропитаны крепким запахом моря и рыбы, знали тяжесть труда, любили прелесть и ужас ежедневного риска, ценили выше всего силу, молодчество, задор и хлесткость крепкого слова, а на суше предавались с диким наслаждением разгулу, пьянству и дракам».
І уся ця різношерста, часом навіть люта юрба боготворила Сашку-єврея, терпляче чекала та радо зустріла, коли він живим-неушкодженим повернувся після служби з російсько-японської війни. Ця юрба пальцем не зачепила музиканта під час погромів; навпаки, захистила його від чорносотенців. А коли Сашку все ж «замели» до підвалів охранки і він, повернувшись звідти із назавжди покаліченою рукою, заграв на окарині розвеселого «Чабана», несамовито та самозабутньо, хоробро та радісно – танцювала. Тому що ця груба, малоосвічена захмеліла публіка свято вірила у Сашину філософію: «Человека можно искалечить, но искусство все перетерпит и все победит!»
Особливо теплі, дружні стосунки склалися у Купріна із улюбленцем Одеси, відомим велогонщиком, мотоциклістом та авіатором Сергієм Уточкіним. Олександр Іванович у своїх репортажах та нарисах для одеських і центральних газет захоплювався сміливістю, спритністю, особливим умінням цієї людини під час його польотів на аероплані. А коли Уточкін важко занедужав, розбившись під час перельоту Санкт-Петербург – Москва, Купрін як міг намагався полегшити страждання друга: допомагав матеріально сам і підключав до цього своїх друзів, клопотав щодо поліпшення умов лікування, підтримував морально.
– Уточкін був справжнім богом, кумиром одеської юрби, – з гіркотою писав в одному із нарисів Олександр Іванович. – Його палке прагнення підкорити собі всі види кривавого спорту давало йому і гроші, і славу, і широкі знайомства. Але той, хто знає Одесу, той знає, що це місто напрочуд схоже на мавпу, яка зриває найкращі плоди з дерева і ледь відкусивши від них шматочок, кидає зневажливо на землю. Втім, для того, щоб це зрозуміти, потрібно знати метушливу, жадібну до видовищ, безладну, егоїстичну Одесу...
Ось так. Як мовиться, від любові до ненависті… При цьому Купрін продовжує надавати всіляку підтримку другові, що перебуває на лікуванні у столиці Російської імперії.
– Востаннє бачив я Уточкіна в лікарні «Усіх скорботних», куди відвозив йому невеличку, зібрану через газету «Речь» суму, – пише він. – Фізично він майже не змінився відтоді, коли він, як пілот, плавав зі мною на повітряній кулі. Але духовно він був вже майже пропащою людиною. Він протягом години, не випускаючи з рота міцної сигари, дуже багато, не вмовкаючи, говорив, перестрибуючи із предмета на предмет, і увесь час знервовано розгойдувався разом зі стільцем. Але щось згасло, змертвіло в його погляді, колись такому ясному. І я не міг не звернути уваги на те, що через кожні десять хвилин до його кімнати через напіввідчинені двері заглядав черговий лікар-психіатр…
Помер Сергій Ісайович Уточкін 31 грудня 1915 року, на 40-му році. Проводжаючи його до іншого світу Олександр Іванович Купрін сказав:
– У проміжках між польотами він говорив: «Літати – одна насолода. Якщо там, нагорі, чогось і боїшся, то лише землі». Спи ж у ній, спокійніше, бунтівливе серце, вічний шукачу, який нікому не заподіяв зла і багатьом дарував радощі!
…Після смерті друга Олександр Купрін перестав навідуватися до Одеси…
