У конференц-залі Національної спілки письменників України відбулася презентація книжки віршів і балад нашого земляка, лауреата літературної премії ім. Павла Тичини, заслуженого працівника культури України Миколи Палієнка «П’ять колосків із голоду», присвяченої пам’яті мільйонів співвітчизників, які померли від голоду у трагічних 1932-1933, 1946-1947 роках.

Ці сумні сторінки навічно викарбувані на скрижалях історії слізьми і тугою тих, кому вдалося вижити в часи лихоліття. Своє розуміння вміщених у книжці творів висловили провідні критики, літературознавці, письменники, а також автор вступного слова до збірки – Герой України, почесний голова Асоціації жертв голодоморів в Україні, народний депутат кількох скликань Левко Лук’яненко.

– Мої колеги по перу дадуть літературну, художню оцінку віршів та балад поета. Я хотів би наголосити на своєчасності творів, хоч і минуло відтоді багато літ, – зазначив, зокрема, відомий громадський діяч, автор низки книжок про розвиток нашого суспільства. І підкреслив, що не може Україна відродитися без подолання громадянами історичного безпам’ятства. Не відчуватимуть гордості наші нащадки за складний і тернистий шлях, вже подоланий Україною, якщо не знатимуть історії долання цього шляху. Особливо такі твори потрібні для нинішньої молоді, якій продовжувати багатющі традиції свого народу, плекати материнську мову, культуру. Одне слово, писати історію далі. – Мені запам’яталися рядки автора:

Будь веснам тихим чи громовим,

А час клубків ще напряде.

Безсмертники Голодомору

Розплющать очі до людей.

Звичайно, нелегко писати про минулі часи, але треба віддати належне поету, що він побудував свою книжку на творах, де використано документальні матеріали дослідників тих трагічних часів. Микола Палієнко бере конкретні факти і подає їх по-своєму образно, хвилююче, переконливо.

Його книжка – це сповідь земляків, степовиків з села Семенівки на Миколаївщині, які так багато побачили і пережили – сказав, продовжуючи міркування Левка Лук’яненка колишній редактор газети «Вечірній Київ» публіцист, літературознавець Віталій Карпенко. – З цих віршів і балад перед читачем вимальовується картина того, що творилося у глибинці у ті невимовно важкі роки, коли на родючих землях замість хліба виростали цвинтарі, а села порожніли. Зболені рядки автора звернені до нас: «Родичаються цвинтарі у моєму селі. Що я бачив – не віриться: з тридцять третього слід в сорок сьомий продовжився, в голодовку оту, переплакану вдовами, перекляту в матюк».

– Я давно слідкую за творчістю Миколи Палієнка. Ще з тих пір, як зустрів його в Одесі, коли він, солдат-прикордоник, перебуваючи у відпустці, приніс свої проби пера до редакції молодіжної газети «Комсомольська іскра». Скажу без перебільшення, з тих пір поет, видавши низку книжок, має свій голос у літературі, – відзначив секретар Спілки письменників України, відомий поет, публіцист, громадський діяч Петро Осадчук. – Вірші і балади зі збірки «П’ять колосків з голоду» несуть у собі патріотичне звучання. Автор вболіває за рідну землю, односельчан, яким присвячено не одного його вірша. У ті голодні роки діти дослухалися зозуль, і хотілося хлопчикам та дівчаткам прожити якомога більше, до ста років. Були щасливі хвилини в дітей, коли привозили в село кінофільми. Ми любили фільми подивитись, де були хлібини й калачі»… «Ми себе втішали: перебудем, надивившись ласощів з мішок. Біжимо додому із сільбуду, щоб наїстись вдома галушок».

Серед тих дітей був і хлопчик, який вже розумів, що треба допомагати батькам. У мене в хаті теж було жорно, на якому старший брат перетирав, що тільки можна було потім використати на їжу. Ось що про себе-дитину пише Микола Палієнко:

Мукомолом і ріс в дитинстві:

Научився крутить жорно.

Ще професія є на світі –

Каменем розривать зерно.

І приносили в нашу хату

Тітки торбочки і журбу.

Я за ручку тягнув завзято,

Разом мельник і головбух.

Лиш не знаю, що було тяжчим,

Мені, хлопчикові, зустріть:

В нашій хаті тіток нещасних

Чи крутити сірий граніт.

Та я був і тоді щасливим,

Хоч і стомлювався упень;

Від муки, що молов сонливо,

За вікном розвиднявся день.

Навіть у цьому вірші смуток хлопчика очищається світлом борошна, котре він віддавав тіточкам-сусідкам. Малий мірошник відчував себе потрібним односельчанам, хоча, звичайно, рідко те борошно світилося. В образах самобутньо відтворено навколишню дійсність, що попри всі складнощі, підкоряється законам краси і життєвої правди.

Земляк Миколи Палієнка, лауреат премії ім. Лесі Українки Анатолій Качан звернувся і до попередніх книжок автора «Тяжіння поля», «Свята пора Кобзаря», «Щоб Україна пам’ятала волю» та інших, у яких є окремі розділи про нелегкі часи, котрі пройшла держава. До «П’яти колосків із голоду» автор йшов, убираючи в серце пережите народом, аби сповідатися новими віршами і баладами. На цьому ж наголошували і письменники Олесь Воля, Іван Малюта, Борис Чіп, Владислав Бойко, Микола Сом, Григорій Гайовий та інші. Міркування виступаючих сходилися на тому, що автор – самобутній поет, а остання книжка написана образно, з глибоко народним забарвленням. У творах, насичених історичними фактами, мов у крапельках води, відображені життєві моменти доленосних і водночас трагічних випробувань народу.

Автор застерігає суспільство від повторення подібних лихоліть, ревно зберігаючи пам’ять про загиблих, засуджуючи винуватців тієї трагедії. Бо яким би не було затьмареним поле минулого, але обрії залишаються світлими. І степовий колосок проростає в сьогодення та майбуття, котре ми у тривожно-обнадійливих сподіваннях незмінно очікуєм.

Отакі оце родичі,

Обійнять – не рознять.

Тільки не переводиться

Родослівність зерна.