«Міста об’єднують зусилля». Інформацію за такою назвою «ОВ» опублікували в одному з липневих номерів. В ній ішлося про те, що з ініціативи мерів Білгорода-Дністровського та Кам’янця-Подільського розробляється спільний проект із розвитку туристичної галузі. Обидва древні українські міста ставлять також перед собою мету об’єднати зусилля у сфері економіки, охорони здоров’я, культури та спорту. Тому ми вирішили познайомити наших читачів зі стародавнім містом-фортецею Кам’янцем-Подільським.
Кров і камінь
Спекотне благосне літо середини минулого сторіччя… На пасіці мого батька Івана, де, розливаючи п’янкі пахощі, квітне липа, бджоли збирають нектар. Бабусі Ольга та Штефа, присівши на маленькі лавки, зіскубують листи щавлю. Поруч кручуся я, ласуючи солодкуватими плодами топінамбура, іноді дослухаючися до їхньої нескінченної бесіди про пережите в роки недавно минулої війни.
Бабуся Штефа вкотре вже розповідає, як літаки Люфтваффе бомбили Кам’янець. І вона з дітьми тікала в бік приміського Подзамчого, нажахана, з-під бомбування. На все життя, як пам’ять про цей смертельний «марафон», у Штефи залишилася бронхіальна астма. І щоб якось зупинити тривалий виснажливий кашель, вона закурювала фабричну цигарку, начинену замість тютюну подрібненими листками дурману. Так, з гулом бджолиного рою у вітті липи, щавлем для зеленого борщу, димком дурману та оповідями Штефи, вимальовувалося в моїй уяві місто Кам’янець-Подільський – колишній адміністративний центр великого Подільського воєводства, що в 1918 році на 8 місяців став тимчасовою столицею Української Народної Республіки, – з його кріпосними стінами та вежами, бруківкою та будинками, понівеченими розривами бомб і снарядів.
Місто й 1941 року, під час німецького наступу, і в сорок четвертому, коли його визволяли наші війська, дуже постраждало. Війна не лише побила фортечні споруди, архітектурні ансамблі та храми, вона смертельним котком пройшла по жителях міста. Досить сказати, що за час окупації Кам’янець-Подільського району фашисти знищили понад 85 тисяч євреїв…
Не один раз я проходив по унікальному Замковому мосту довжиною 88 і висотою 24 – 28 метрів, який здобув у народі назву Турецький, – з острахом зазираючи за його поруччя. Він поєднує фортецю зі Старим містом. Але найдивніше те, що скільки б разів ти не переходив по цьому мосту з одного боку на інший і назад, ти знову потрапляєш на той самий берег – правий берег річки Смотрич. А чому це так – довідайтеся самі, відвідавши ці місця.
Не пам’ятаю, що я, хлопчисько, виглядав у мутних водах древньої річки? Можливо, рештки карети, яка, за однією з легенд, звалилася з мосту з награбованими золотими прикрасами під час турецького відступу 1699 року? Чи образ страченого молодшого сина Богдана Хмельницького – Юрія, бездиханне тіло якого, як свідчить переказ, яничари скинули з цього мосту в річку? Чи ввижалася тоді мені тінь народного месника Устима Кармелюка, якого тричі саджали на ланцюг у Папській вежі і який тричі тікав, перебираючися цим мостом до Старого міста?
Ще одна романтична та сумна легенда, пов’язана з цими місцями. На вступному іспиті до будівельного технікуму я познайомився із корінною кам’янчанкою Зосею Креницькою. Якось ми гуляли з нею вуличками Старого міста. Проминаючи Ратушу, під Тріумфальною аркою, через яку, до речі, 1781 року прошествував польський король Станіслав Август, ми зайшли до двору Кафедрального костьолу Святих апостолів Петра та Павла. Потім вийшли до його тильного боку, де турки під час свого панування спорудили мінарет висотою 36,5 метра зі 145 гвинтовими східцями всередині нього. Звідти муедзин п’ять разів на добу закликав правовірних до молитви. На небі блищав серпик місяця, і його промені висвічували високо над нами чотириметрову мідну статую Діви Марії – покровительки міста, встановлену на вершині мінарету у 1756 році – як пам’ятник Перемоги Християнства. Присівши на лавку в церковному саду, Зося, помовчавши, розповіла мені таку історію:
– Знаєш, до чого призводить кохання? – сказала раптом вона. – У середині минулого століття одна наша юна землячка дуже покохала молодого пана. Так дуже покохала, що жити без нього не могла. А він не звертав на неї жодної уваги. І ось якось вночі дівчина, не витримавши мук неподіленого кохання, вийшла крутими сходами аж на верх мінарета й кинулася вниз головою на камені цього саду, де ми з тобою зараз сидимо.
– Ось що означає справжнє кохання, – несподівано завершила свою сумну розповідь Зося.
Я, звичайно, провалив вступні іспити до технікуму й поїхав до Одеси. Відтоді минуло вже майже півстоліття, а я все згадую абітурієнтку Зосю Креницьку та історію неподіленого кохання, розказану нею.
Трудами сімох народів
…І ось я знову ходжу площами Старого міста, по Замковому мосту, Кам’янецькій фортеці. Цього разу моїм «вергілієм» стала завідувачка відділу Кам’янець-Подільського історичного музею-заповідника, краєзнавець, авторка десятків книжок про Подільський край, поетеса-піснярка Галина Юркова.
– В одній із легенд розповідається про полювання молодих литовських князів Коріятовичів на оленя, під час якого й було відкрито місто-скелю, – розповідає Галина. – Перша ж письмова згадка про Кам’янець належить до шістдесятих років ХІV століття. З інших джерел ми дізнаємося, що місто заснували римляни в першому столітті нашої ери, залишивши після себе п’ятиарковий дерев’яний міст, зображений, до речі, на Траяновій колоні, що в Італії. Проте вік фортеці й міста залишається загадкою та викликає багато суперечок у середовищі сучасних істориків.
Споконвічно місто було засноване як фортеця, що займала важливе геополітичне розташування на межі християнської та мусульманської культур, і пізніше входило до складу Київської Русі, у XIII-XIV століттях – Галицько-Волинського князівства. Потім воно було завойоване монголо-татарами. Із другої половини XIV століття увійшло до складу Литви, з 1430 року – Польщі. З 1463 року – центр Подільського воєводства, перетворений на неприступну фортецю.
– Її укріплення будували видатні військові фахівці, інженери та архітектори тих часів, – говорить краєзнавець. – Серед них Іоб Претфус, Матвій Влодек, Матвій Галичанин, Каміллус, Теофіл Шомберг, Арчибальд Анджей Гловер де Гляйден, Вільгельм Раппе, Ян де Вітте, Станіслав Завадський. Принципи оборонної системи міста прості, логічні.
Як говорить іще одна легенда, турецький султан Осман II, побачивши ці укріплення під час військового походу 1621 року, запитав: «Хто побудував це місто?» «Сам Аллах», – почув у відповідь. «Тож нехай Аллах і бере його!» І з цими словами султан віддав своєму війську наказ про відступ.
– Кам’янець-Подільський називають містом сімох культур – за числом національностей, що робили внесок у його створення, – веде далі Галина. – За різних часів тут мешкали українці, турки, татари, вірмени, євреї, литовці і, звичайно ж, поляки. Татари побудували першу фортецю; турки спорудили мінарет, бастіони, навіщось замурували римський арковий міст у кам’яний саркофаг; вірмени заснували найбільшу громаду в Україні, таку заможну, що польські королі брали в неї кредит на військові потреби.
У Подільському краї польський слід залишився назавжди. І в побудованих чудових храмах, і в будинках, і в назвах районів та вулиць. Можливо, найвідомішим поляком із тієї когорти для нас залишається Єжи (або Юрій) Володиєвський, який став прообразом одного з героїв відомого роману польського письменника Генрика Сенкевича «Вогнем і мечем» та однойменного фільму Єжи Гофмана.
За словами Галини Юркової, Кам’янець-Подільський відвідали свого часу чимало значних осіб. Серед них королі та великі князі Польщі й Литви, султани Туреччини, українські гетьмани. Пізніше бруківкою й тротуарами Старого міста ходили Петро І, Катерина ІІ, Тарас Шевченко, Михайло Булгаков. Тут служив укладач тлумачного словника Володимир Даль, тут закінчив семінарію Михайло Достоєвський (батько Федора Достоєвського). Місто відвідали Батюшков, Міцкевич, Леонтович, Сицинський. Для греків буде цікаво, що у Кам’янці їхня землячка Софія Глявоне, ставши дружиною Юзефа де Вітте – сина коменданта, вчинила революцію в місцевій моді. Як стверджують знавці, вона найпершою в місті вбралася в кринолін та наклеїла на обличчя «мушки». Пізніше вона прославилася як Софія Потоцька, для якої побудовано знаменитий Софієвський парк в Умані. Незгладимий слід вона залишила і в Одесі. Взяти хоча б вулицю Софієвську, яка своєю назвою зобов’язана саме їй – одній з найкрасивіших жінок Європи з незвичайною та трагічною долею.
Одна з останніх легенд пов’язана із Леонідом Кучмою, який двічі перед виборами відвідував Королівську арку. І двічі перемагав у президентських перегонах. Бо за переказом, той, хто проходить під Тріумфальною аркою Стефана Августа та загадує своє найзаповітніше бажання, може бути впевнений: воно неодмінно збудеться!
