«Історію цивілізації можна змалювати шістьма словами: що більше знаєш, то більше можеш».
Едмон Абу
Вимогливий стукіт у двері пролунав глибокої холодної осінньої ночі. Мама, котра схилилася над ліжечком хворого однорічного Семенка, насторожилася: хто б це міг бути? Стукіт повторився, а потім хтось почав вибивати двері. Вони піддалися натискові й звалилися на підлогу. Незнайомі люди увірвалися в дім. «Засвічуй лампу, збирай манаття й вимітайся з дітьми геть», – крикнув хтось із незнайомців батькові, який став на шляху непрошених нічних гостей. «За яким правом? За що?» – запитав батько, коли мама тремтячими руками засвітила гасову лампу. «Вас розкуркулено! Досить жити в хоромах».
Моїх батьків завважили куркулями тільки за те, що наша родина з дев’ятьох чоловік жила в гарному цегельному будинку спорудженому моїм дідом, архітектором-самоуком. Деякі будинки, спроектовані ним, надійно служать людям дотепер у моєму рідному селі Борисівці, про яке розповів у своєму романі «Баланда» відомий український письменник Анатолій Шиян.
Прихопивши із собою останні запаси їжі, сяке-таке начиння, родина переселилася до будівлі, де батько столярував, і жила в ній впроголодь, необлаштована, багато років із тавром – «розкуркулені».
Згадалося про це, коли читав книжку Світлани Григорівни Матвєєвої «Так починалося», яка вийшла нещодавно у світ, де авторка розповіла про розкуркулених і позбавлених права голосу на Одещині з 1928-го по 1936 рік.
Цінність цієї книжки насамперед у тому, що вона відкриває широкому читачеві нові та ще мало відомі сторінки історії нашого краю. Авторка, вивчивши в архівах тисячі документів, узагальнивши зібрані дані, переконливо змалювала моторошну картину репресій, що провадилися в ці роки проти простих, ні в чому не винних людей. Довідавшися з книжки про наслідки та масштаби цих репресій, мимоволі доходиш висновку: не дай, Господи, такому повторитися!
Важко переоцінити заслугу авторки, яка по зернинці зібрала відомості про потерпілих від свавілля влади наших безвинних земляків, у відновленні історичної пам’яті, підтвердженої не домислами, здогадами, припущеннями, а правдивістю документів. Прагнучи до кінця бути чесною перед минулим, Світлана Григорівна, як справжня історик-дослідниця, не виправляла в документах жодного слова і навіть літери. І ця первозданність, позбавлена кон’юнктурної спрямованості роботи, заснована на щирій правді, викликає довіру до авторки.
Документи, поміщені в книжці, породжують внутрішній протест проти того, як на догоду чиїйсь тимчасовій вигоді ламалися людські долі. Людей позбавляли виборчого права тільки за те, що вони заробляли на хліб певною спеціальністю, навішуючи на них ярлик «позбавленця». Академік Сахаров, як правозахисник, констатував той факт, що у 20-ті та 30-ті роки минулого століття в Радянському Союзі позбавленців відносили до класово чужих елементів суспільства. Права голосу втрачав той, хто був чоботарем, сторожем, модисткою, перукарем, кравцем, пекарем, продавцем газет, оператором ритуальних послуг; потерпіли й багато інших фахівців, яких чомусь вважали особами без певних занять. Нерідко, як то кажуть, під загальну гребінку потрапляли й абсолютно непричетні до встановлених правил розкуркулення і позбавлення права голосу люди. Наприклад, Любов Марківна Бєлєнька з Одеси писала голові Всеукраїнського Виконавчого Комітету: «Скарга. Мені 65 років. Я хвора жінка-вдова, чоловік 15 років тому помер, залишивши мене з маленькими дітьми, яких я виростила. Вони всі з дитинства у мене трудівники, працювали за наймом, служили в Червоній Армії. На їхньому утриманні я й перебуваю. Чужої праці не експлуатувала. Тим часом я, очевидно, через непорозуміння потрапила до списків позбавленців. Таким чином, стосовно мене допущені перекручування. Не тільки не класовий».
Скільки таких непорозумінь і перекручувань було в ті роки! Василь Петрович Ягодкін і Федір Михайлович Поляков стали позбавленцями, бо були кустарями-пекарями, Іона Матіонович Заслон – кустарем-візником, Василь Іванович Кир’яков – кустарем-ковалем, Ісаак Давидович Межурицький – кустарем-перукарем. Авторка докладно характеризує всі наявні на той час категорії позбавлених виборчих прав.
Читаючи відомості про розкуркулених, переконуєшся в тому, що стосовно тих, хто володів наділами землі та вмів господарювати на ній, було проявлено кричущу несправедливість. Але розкуркулювали навіть і тих, хто нічого не мав. Наприклад, у «Списку розкуркулених осіб, що мешкають на території Вигодянської с/р» у графі «Майно, коні, корови й мертв. інв.» проти 41 прізвища проставлено: «нічого». І лише у Герінга Лжет І. та Ривініуса Альберта З. було по одній корові.
Така сама картина й по інших сільських радах. Хіба що з додатком: «Будинків своїх також не мають, живуть у чужих будинках». Воістину при розкуркулюванні середняків було зроблено такий «лівий ухил», що раніше заможні родини ставали жебраками.
Книжка «Так починалося» затребувана не лише нагадуванням про трагічні сторінки нашого минулого, а й негласним закликом, що пронизує її зміст: не повторіть помилок! Багато нині живих знайдуть у ній правдиву інформацію про своїх рідних, відповіді на запитання, що їх хвилюють. У цьому їм допоможе й ретельно складений автором іменний покажчик.
Читаючи цю об’ємну, добре видану книжку, переконуєшся в тому, що, справді, – єдина свобода, яка взагалі чогось варта, – це свобода говорити правду.
