Іноді, щоб знову потішитися життю, досить змінити кут зору. А отже, місце, з якого дивишся. Для цього із шафи витягається карта Криму, знімається із цвяшка рюкзак.
Юсупівською стежкою
…Сімферополь зустрів бузковим ранковим теплом, товкотнечею привокзальної площі, чебуречним димом. Водії-шабашники дивилися масними очима запопадливо пропонували довезти хоч… на вершину Чатир-Дагу.
Найдешевшим виявився старий «ЛАЗ», який колесив ще дорогами мого дитинства. Добрий знак. …Охаючи та гримлячи залізячками, він прихитрявся суперничати зі швидкісними іномарками та впевнено просуватися в бік Соколиного, звідки Великим кримським каньйоном починалося сходження на верхню туристичну стоянку Баш-Дере. Пропливали імлисті пагорки, миготіли тополі, і через щілини в тріснутому вікні віяло безтурботним щастям нетривалої відпустки.
Соколине, попри свою летючу назву, виявилося низинним селом із татарською мечеттю, поблагословленою письменами з Корану. Її було побудовано за велінням князя Юсупова. Так, того, який фатальним пострілом відпустив на волю душу загадкового Распутіна. Князь любив самоту цих місць. Тепер тінь від мінарета вказувала на досить широку утрамбовану камінням дорогу, якою нашій невеличкій групі і треба було піднятися до стоянки. Попереду були зустрічі з харків’янами, пітерцями, москвичами, білорусами, полтавцями. У горах не було політичних кордонів та ідеологічних амбіцій. Горам за стародавнім звичаєм потрібно було вклонитися та попросити в них дозволу увійти до їхнього дивовижного царства.
Незабаром довелося переконатися, що настанови предків не марні. Туристи ходять стежками, а не наїждженими дорогами. Тим більше, що кримські сільради вирішили заробляти на природі, і за вихід на гірський маршрут почали брати по 30 гривень із особи. Обійти контрольно-касові пункти та завидющих лісників можна лише пробираючись лісом, пригинаючись під чіпкими гілками тернику та яскраво-червоного кизилу.
Важко повірити, що родовитий власник цих країв теж тут бродив, обдираючись об колючки, але стежа вже понад століття називається юсупівською. Вона вела через світлий листяний ліс, потім піднімалася все крутіше і з кожним кроком притискала до землі вагою рюкзака. Хтось для підняття духу почав бурмотати пісню про те, що турист – «це покруч орла з ішаком». Але замовк. Основна частина підйому закінчилася. На галявинці стояв пам’ятник лісу – дуб, відзначений серед визначних пам’яток як Поштовий. Колись сіятельний князь користувався його величезним дуплом для таємного листування з молоденькими татарками. Нинішні споживачі накидали туди купу порожніх пляшок, недопалків, прожирених пакетів і недоїдків. І дуб засох і розколовся. Кажуть, від такої зневаги.
Але чиста вода змиває сум. За годину стежка вивела до Блакитного озера. Каміння, що вистилає його дно, зберігало синюватий відтінок глибини, і він розтікався по поверхні навіть у похмуру погоду. Дрібна, ледве чи по коліно, шириною у два стрибки, річка обмивала валуни та майоріла опалим листям ранньої осені. Кожен ковток із цього гірського потоку вливав сили. Ми пили, спершися руками на моховитий уламок скельної породи. Цікаво, що в такому положенні втамовували спрагу воїни Олександра Македонського. З тих, хто при цьому не облишав тримати при собі списа, він формував ядро армії. Втім, усі, хто пив, зняли рюкзаки: час надворі мирний.
Чим майбутнє заспокоє?
Так відстань, яку при погляді на карту зверху можна пройти години за три, довелося долати аж доки стемніло. Після озера починався вхід до каньйону. Іти доводилося скелястими берегами висотою до п’ятьох метрів. Не так і багато, якщо порівнювати зі стелями одеських квартир-«хрущовок». Але досить, якщо уявити, що із цього каміння доведеться падати стрімголов у холодну мілку воду.
Пірнати не хотілося навіть у так звану Ванну Молодості, де температура і влітку, і взимку не перевищує 8 градусів. Згідно із легендою, старик, який пішов на полювання, викупався в ній і явився додому свіжий, немов скинув десяток років. Його заздрісна та жадібна баба теж кинулася до джерела молодості і довго не верталася. Коли дід рушив по дружину, він знайшов біля чарівної заводі маленьку дівчинку.
Каньйон – це ущелина між двома кам’янистими горами. На деяких ділянках відстань між їх гладкими сірими схилами так звужується, що там важко пройти удвох. Потік перетворився на калюжі, що заповнили іржавою від листя водою кременисті вимоїни. Далі потрібно було лізти по каменях, що лежать на сухому дні. Подолання цих безформних шматків, що відпали від «стінки» та звалилися вниз із піднебесної висоти, стало єдиним та всепоглинальним заняттям. Забулися дім, робота, фінансова нескладуха, незакінчений ремонт. Над розумом і почуттями запанувала дорога. Вона стала метою та потребою. Бо зійти з цього маршруту було неможливо. Зупинитися – теж.
Каменюки були слизькі від моху. Колоди сосен, що звалилися з обривів, кимсь послужливо прокладені між провалами, були хиткими містками між пройденим етапом шляху і майбутнім. Це майбутнє пахло гарячою кашею, хрумтіло скоринкою сала, яке можна нарізати на привалі ніжно-рожевими скибочками. Без цього в поході не можна! Навіть підкорювачі Джомолунгми з Одеського альпклубу зізнаються, що тягли, крім спорядження, брусок цього національного українського продукту, який був з’їдений на висоті понад 7500 метрів перед останнім штурмом гори.
Майбутнє настало, коли всі думали, що не знайдуть виходу з каньйону, де швидше, ніж на рівнині, згущалися холодні сутінки. Виручили, як орієнтир, багаття. І пісні, розіспівувані щасливішими ходоками.
Якщо хто не вірить, що можна радіти кухлю окропу, тісному теплу намета, плямці маркування, нанесеній фарбою на стовбурі дерева, і заразом навчитися цінувати те, що має, нехай облишить на тиждень свій комфорт. І з’їздить до Криму. Лише не треба багато набирати речей, бо нести їх доведеться самому.
