На території храму, біля келії ченця, архимандрита Петра, стоїть скульптура осла, нав’юченого двома кошиками. У них насипано землю, у яку посаджено живі квіти. Перехопивши мій здивований погляд – чому осел? – настоятель із посмішкою пояснив:
– Це я собі за життя поставив пам’ятник.
Архимандритові Петру 53 роки. Виглядає старшим. «У чому тільки душа тримається?..» – зітхають жителі Новосільського, дивлячись на виснаженого працею, молитвами, постами і хворобами (не жаліє себе) настоятеля.
25 років тому його, молодого викладача Одеської семінарії, який знав сім мов, послали на канікулах до Новосільського Ренійського району – навести у приході лад: жоден священик у цьому селі не затримувався й року. Відслуживши літо, у вересні 28-річний архимандрит (один із найвищих чернечих чинів у Православній церкві) повернувся до монастиря і далі викладав семінаристам богослужбову практику. Та не на те вийшло: до митрополита прибули ходоки з Новосільського – чолом б’ють, просять: «Поверніть нам батюшку Петра!» Нічого не вдієш, воля народу – закон.
Так архимандрит, якого, як кажуть у миру, чекала висока кар’єра, став настоятелем звичайного сільського приходу, де прослужив уже майже чверть століття.
Цього року панотець Петро відзначив 30-річчя посвячення. А післязавтра, 18 грудня, у Новосільському відбудеться урочиста літургія, присвячена 200-річчю Свято-Миколаївського храму – єдиної сільської церкви у Ренійському районі, яка не закривалася ніколи. Напередодні свята ми побували в гостях у священнослужителя, який став на свій шлях у часи войовничого атеїзму. Розмова пішла «про час і про себе».
Про час і про себе
– Мої батьки жили у Молдові, у селі Петрос, а найближча церква була за 20 кілометрів, – згадує події піввікової давнини настоятель. – Щонеділі ми вставали о четвертій ранку, щоб до сьомої бути на службі, яка тривала до другої години дня. Після чого ми також пішки йшли додому. З нашого села ходили до церкви багато хто. Якщо в кого в сім’ї було немовля, всю дорогу несли на руках і дитину – на причастя. Я не пам’ятаю, щоб недільний шлях завдовжки 40 кілометрів мені або комусь із дорослих здавався важким. Ми сприймали його як приємну прогулянку. Що цікаво, коли той же шлях я пройшов після служби в армії, я... втомився.
– Важко уявити, щоб у наш час хтось ходив до церкви за 20 кілометрів. І стояв 7-годинну службу.
– У нас у Новосільському служба закінчується о десятій – на початку одинадцятої, і багато хто скаржиться, що стомлюються. Чому? У чому причини? Я гадаю, що причини не тільки духовні. Ослаблене здоров’я – наслідок впровадження інтенсивного землеробства, коли в неміряних кількостях почали кидати у ґрунт отрутохімікати і добрива. Наша земля отруєна, вода отруєна. Народ ослаб, його здоров’я підірване. Але ж після повернення з церкви ми, діти, ще сиділи над підручниками, виконуючи домашнє завдання. Крім цього, мені доводилося готуватися до політінформації: для того, щоб я не ходив до церкви, у школі мені дали таке додаткове навантаження. Але я все встигав. Після чого вчителі змушені були мене ставити за приклад піонерам і комсомольцям.
– У дитинстві своїй набожній бабусі я заявляла те, чого мене навчали у школі: «Люди літають у космос – і ніякого бога там не бачать». Але Ви, отче Петро, теж росли в такому ж ідеологічному середовищі – як встояли від його впливу?
– Я настільки любив батька і маму, настільки вірив їм, що мені й на думку не спадало ставити під сумнів те, чого вони мене навчають. А мої батьки були людьми набожними. У школі мене дражнили «попом» і пильно стежили за кожним кроком. Коли повернувся з армії, мене одразу викликали до сільради і доручили вести роботу з допризовною молоддю – аби тільки до семінарії не подався. У ці дні до нашого села приїхав представник військово-морського училища, став агітувати, і я, несподівано для всіх, написав заяву. Але то було не лукавство – я справді вважав, що відповідальність за людські душі мені буде не по силі. Я їхав вступати до мореходки, мене у сільраді виписали. Я заїхав до Унгенського району до знайомого священика, який мене переконав присвятити своє життя служінню Господеві Богу. Тоді існувала комісія, яка контролювала всіх, хто подав документи до семінарії. Зробили запит і на мене, але сільрада відповіла, що я виїхав вступати до мореходки. Ось так з Божою поміччю я пройшов через усі препони і став семінаристом.
Через кілька років, уже будучи ієромонахом, я вирішив відвідати батьків. На зворотньому шляху автобус, у якому я їхав, зупинила міліція. Наказали, щоб я вийшов з машини. Міліціонери зажадали, щоб я ніколи не приїжджав до батьків, а якщо захочу приїхати, щоб знімав підрясник. Мовляв, якщо хочеш, то носи його у монастирі, а в миру – не смій. Я запитав, чому міліціонери ходять у формі? Щоб людина, яку хтось скривдив, знала, до кого звернутися. А якщо в людини душа болить? Вона мусить знайти того, хто полегшить її душевні страждання. Міліція мене добром відпустила, хоча могло скінчитися кепсько. Принаймні брат моєї мами, який був послушником у монастирі, коли обитель закрили, змушений був ховатися від влади – одного разу казенні люди його дуже побили.
– Зараз в усі ці гоніння вірян навіть важко повірити. Як змінилися часи... У населених пунктах відроджуються старі храми, будуються нові. Але чи більше стало духовності?
– Багато хто з людей не відчуває відповідальності перед Богом. Вони забули, що шість днів слід присвятити справам, а сьомий – Богові. Зараз батьки не тримають дітей у строгості, тому вони так часто виростають духовними інвалідами. Пам’ятаю, мій батько, якщо бачив, що я засів за підручники, велів іти працювати на город: «Все одно професором не будеш». Але до школи заходив, і якщо в журналі бачив «четвірку», то висловлював своє невдоволення. Тоді я зрозумів, що повинен встигати все.
«Повинен встигати все...»
Коли отець Петро приїхав до Новосільського, стіни всередині храму були просто побілені вапном. Сама будова була в такому ветхому стані, що з-під купола раз у раз падали шматки цегли і штукатурки – храм розсипався, і потрібно було розпочинати його ремонт. Тим більше що саме в цій церкві зберігалися ікони та книги з інших церков, які були закриті (а в деяких селах і зовсім зруйновані).
За часів «керівної та направляючої» по допомогу звертатися було нікуди, і чернець сам взяв до рук інструменти. Після ранкової служби настоятеля бачили під куполом.
Непросто ченцеві жити поза стінами обителі: там брати ділять послушенства, а тут усе доводиться робити самому – прати, готувити, палити піч. Домогосподарку не заведеш – що люди скажуть? Злі язики страшніші за пістолет. На запитання, як все встигається, настоятель із властивим йому гумором відповідає: «Нічого, працюємо по черзі: один день я, другий – отець Петро...»
Паралельно з ремонтом храму настоятель почав будувати й собі житло, бо винаймати кімнату було нестерпно. Нестерпно для домовласників, адже до настоятеля стражденні йдуть у будь-який час дня і ночі. Буває, просто телефонують серед ночі – погано дитині, просять помолитися. Панотець встає, іде до храму, відчиняє його і молиться.
– Всі вони – чада мої. Я за них відповідаю.
За чверть століття служби настоятелем у Новосільському архимандрит Петро двічі капітально відремонтував церкву. Перша спроба виявилася невдалою – клімат тут вологий, через брак опалення фрески на стінах незабаром потріскалися, і фарба сипалася на очах.
Сьогодні храм газифіковано, тут завжди стабільна температура, і розпис зроблено заново. Щоправда, щоб розплатитися з художником, отцеві Петру довелося продати власний автомобіль. Довідавшись про це, один з меценатів подарував настоятелеві мікроавтобус, але...
– Я вже і автобус продав, – говорить отець Петро, – знову бракувало на ремонт.
Ходить архимандрит пішки, але навколо храму з’явилася огорожа, покладено тротуарну плитку, посаджено квіти. Напередодні ювілею церкви на дзвіниці встановлено новий купол, який виблискує на сонці наче золотий.
– У реставрації храму, старовинних ікон і церковного начиння, – а роботи ці дорогі, – допомагають багато людей. Хто вони?
– Це жителі села. Багато років ми знаходимо підтримку у місцевого кооперативу, який очолює Михайло Георгійович Кокош, – він допомагає не тільки грошима, але й технікою, будматеріалами, якщо вони потрібні. Напередодні 200-річчя храму новий купол нам допоміг установити депутат Одеської обласної ради Олександр Васильович Сошенко, а вартість робіт – 45 тисяч гривень. У депутата було тільки одне прохання – не говорити про це парафіянам у храмі, його позиція: у церкві немає місця для політики. І якби ви мене зараз про спонсорів не запитали, ніхто б навіть не довідався про допомогу депутата Сошенка – він робив це просто від душі. Є у нас помічники, які живуть за кордоном, точніше – у Росії. Один з них – Федір Євгенович Янишогло – уродженець села Котловини Ренійського району, який працює у будівельній галузі, він пожертвував на наш храм 15 тисяч доларів. А от в Котловині, де народився і виріс, – у десять разів більше. Нещодавно жителі нашого району присудили Федору Євгеновичу титул «Меценат року 2010». Нам допомагав і допомагає Василь Космиран, керівник московського підприємства ТОВ «Інкомнафторемонт» – тільки перше його пожертвування становило 5 тисяч доларів. Є у нас спонсор, який живе у Нєфтєюганську, сам він родом з Ізмаїла. Всі ці люди далекі від політики.
– А Ви на вибори, до речі, ходите?
– Ходжу.
– І за яким принципом визначаєте, у якій клітинці ставити хрестик?
– Я голосую за тих людей, які працюють. Якщо людина вже була у владі, я дивлюся, що вона зробила. Якщо не була у владі, потрібно оцінити результати її попередніх трудів. А передвиборні програми я навіть не читаю.
– А чи ходять діти до церкви?
– Ходять. У нас є недільна школа, є дитячий хор. Часто спостерігаю: ідуть школярі після уроків додому, зупиняються перед храмом, перехрестяться і крокують далі. Більшість батьків не заперечують проти того, щоб діти ходили до церкви. Кажуть: «Нас ніхто не навчав, якщо діти тягнуться – добре, перешкоджати не будемо».
200-річчя Свято-Миколаївського храму – свято не тільки для жителів Новосільського, а для всього Ренійського району. Очікують у гості всіх тих, хто допомагав і допомагає архимандритові Петру зберігати цю духовну перлину.
…Біля келії ченця стоїть скульптура нав’юченого осла (пам’ятник собі...). Непоказний, скромний, але впертий трудяга. Але ж не на білому коні – саме на віслючку в’їжджав Ісус у Єрусалим.
