Якось непомітно низку зимових свят в Україні почав відкривати Хеловін – Світлий Вечір стародавніх кельтів, який широко відзначається в англомовних країнах. А завершує зиму, протягом якої «крестьянин торжествует», день усіх закоханих імені святого Валентина, шанованого католицькою церквою... Тим часом у нас є свої, споконвічні свята – ті, які відзначали наші пращури. У багатонаціональному Ренійському районі всі вони зібрані і показані в межах щорічного фестивалю «Florile dalbe». Цього року відбувся уже 22-й числом фестиваль, і ця цифра зобов’язує осмислити пройдений шлях, дати йому оцінку, визначити подальшу роботу з розвитку народних традицій і обрядів. Сьогодні ми розмовляємо з начальником відділу культури Ренійської райдержадміністрації, депутатом Ренійської міської ради І.І. Желєзовою.
– Ірино Іванівно, за моїми підрахунками, за час проведення фестивалю «Florile dalbe» у ньому взяв участь щодесятий житель району. Це, безперечно, результат, і все, здавалося б, добре. Але коли до мене додому прийшли колядувати хлопчики, і на просте запитання, як звали матір Ісуса Христа, вони, нітрохи не вагаючись, відповіли: «Марія Магдалина!»... Як Ви гадаєте, за формою обрядів, які ми почали активно відроджувати, чи відчуваємо ми їхній зміст, їхній дух?
– Зізнаюся, коли мене призначили на посаду начальника відділу культури, думала, що «Florile dalbe» – це давно віджиле і не цікаве. Але сказала сама собі: я не та персона, яка має право судити, що потрібно, а що – ні. Не мною цей фестиваль зароджувався і не при мені він повинен завершувати своє життя. Я вирішила, що виступлю у ролі «провідника», охоронця традицій, а майбутнє розбереться, потрібно це чи ні. Але згодом я все більше вникала у суть того, що відбувається. Так збіглося, що в цей період я почала більше вникати у питання духовного життя. Я слухала розповіді жителів нашого багатонаціонального району про те, як у їхніх сім’ях зустрічають Різдво, і почала усвідомлювати, що ці традиції – глибоко духовні. Часто згадувалися давно забуті епізоди дитинства: моя бабуся теж пекла пряники і чекала, що з настанням темряви, коли надворі лютує зимова хуртовина, у дворі з’являться ряджені у овчинних кожухах, зі стукалками. Так, багато чого у цих обрядах іде з язичництва – вигнання злих духів, коза, як символ статку... Але коли у своїх колядках діти славлять немовля Ісуса Христа і Матір Божу, коли з добрими побажаннями приходять до твого дому, це, погодьтеся, дає відчуття внутрішньої радості. В останні роки працівники будинків культури нашого району проводять велику і ґрунтовну роботу зі збирання обрядів і традицій, фіксуючи їх слово в слово. Є відеозаписи останніх фольклорних фестивалів.
– Ірино Іванівно, після кожного форуму фольклорних колективів, а цього року у фестивалі були задіяні 250 чоловік, у мене залишається деяке відчуття незадоволення. Так, щороку ми стаємо свідками яскравих, пишних фольклорних свят. Ми щасливі від того, що зустрілися з традиціями наших прабабусь. Наприклад, жителі Орлівки донесли до наших днів свої особливості колядок, де головним персонажем виступає Мошу. Але хто він такий? Звідки прийшов? Мабуть, і діти запитують про це. Але ми не знаємо відповідей. Мені здається, уже неможливо не вести дослідницьку роботу.
– Мусить пройти період нагромадження інформації, чим ми і займалися останнім часом.
Ми готові до того, щоб іти далі. Восени цього року хочемо провести обласну науково-практичну конференцію із залученням фахівців у сфері етнографії, яким ми розкажемо про свої напрацювання. Можливо, одержимо рекомендації, нову інформацію, намітимо шляхи подальшої роботи. Гадаю, фольклор багатонаціональної Бессарабії – тема для окремої дисертації.
– Знаєте, мені імпонує, як працює Котловинський будинок культури. Якщо більшість фольклорних колективів під час фестивалю демонструють усю низку свят і обрядів, то працівники культури з Котловини копають углиб. Вони беруть один обряд і досконало його вивчають. Цього року було показано, як у гагаузькому селі 21 січня відзначали Бабин день. Було передано не тільки всі нюанси, а головне, дух свята жінок, які зазнали радості материнства – багато в чому завдяки допомозі бабки-повитухи, яка була з ними поруч у найскладніші моменти.
– Котловинці самі по собі люди творчі. Пам’ятаю, вони скаржилися, що у гагаузів не так багато обрядів, як у молдаван, і вони не такі яскраві. Працівникам Котловинського БК доводиться виявляти більше зусиль, щоб щось знайти. Вони працюють з літературою, вивчають обряди у найближчих гагаузьких селах, порівнюють. Неможливо забути, як на фестивалі «Мерцишор» молодь з гагаузького села показала обряд весільного прапора. Працівники Котловинського будинку культури вміють додати кожному обряду лаконічної сценічної форми, у них – завжди чудова режисерська робота. Але якщо інші фольклорні колективи кожного року показують ті самі обряди, це теж чудово: діти ж різні. Одні артисти виросли, їм на зміну ідуть інші. Візьмемо село Лиманське: у них було проведено велику роботу зі збирання фольклору, і нічого не лягло на полицю – ми все це бачимо у репертуарі фольклорного колективу.
– Культпрацівники із села Плавні цього року пішли на експеримент, зробивши колядки у форматі естрадного вокалу. А раптом завтра діти почнуть колядувати в... стилі реп?
– Безперечно, сценічна постановка обряду не повинна спотворювати його суті. Саме тому нам так важливо залучити до наших фестивалів професіоналів, як ми вже це робимо при проведенні конкурсів художників, вокалістів, театралів, – до нас, у Рені, приїздять фахівці обласного рівня.
– Чи не здається Вам, Ірино Іванівно, що необхідно більше акцентувати увагу на тому, що «своє», а що – «чуже»? Так, ми інтегруємося у Європу, але це не означає, що повинні відзначати Хеловін. А день святого Валентина?.. І все це супроводжується яскравою мішурою сувенірів, які вдосталь з’являються у нашій торгівлі. Не полишає відчуття, що ці свята «розкручуються» бізнесменами.
– Так, коли хлопчик купує десять сердечок і роздаровує їх всім симпатичним йому дівчаткам, – яким виросте цей юнак? Тим часом у нас є зразок християнського шлюбу, чистоти і вірності – святі Петро і Февронія. У Росії вже офіційно встановлено День сім’ї, любові і вірності. А 8 Березня, якого ми, жінки, так чекаємо? Ми вже забули, що відзначати його запропонувала Клара Цеткін на Другій міжнародній конференції жінок-соціалісток у Копенгагені... Але ж у нас є чудове свято – День жінок-мироносиць, що відзначається третьої неділі після Великодня і вважається православним Жіночим днем. Саме це свято передає справжню жіночу сутність – жертовність, любов, терпіння, щедрість душі. Перш ніж впускати у свій дім свято, ми повинні задуматися над тим, яке ідейне навантаження воно несе, що дасть нашим дітям. Повертаючись до фестивалю зимових обрядів «Florile dalbe», хочу відзначити, що у ньому беруть участь різновікові групи – і малята, і бабусі з дідусями. Самоцінним є процес репетицій, під час якого відбувається живе спілкування поколінь. Ми бачимо, з якою любов’ю готують мами своїх дітей до виступу, наскільки продумана кожна подробиця вбрання. А потім дитина приїздить і ділиться з сім’єю враженнями... Фестиваль – це не тільки та дія, що відбулася на сцені. Це те, що було до і буде після.
– Ірино Іванівно, чим Вам запам’ятається 22-й фестиваль?
– Тим, що зала була повна. Господарі свята – директор Долинського БК Микола Памбук, худрук Катерина Лунгу, викладачі філії музичної школи Іван та Любов Строя творчо підійшли до підготовки. Я глибоко переконана: скільки ти праці вкладеш, стільки на виході і одержиш. А ми, керівники, зобов’язані зробити все можливе, щоб жоден колектив не опинився в ізоляції. Дуже важливо вивозити самодіяльних артистів на районні, обласні і навіть міжнародні фестивалі, що ми завжди намагаємося робити. Я мрію про те, щоб у нас була можливість організовувати зустрічні концерти: Котловинський будинок культури міг би виступити з великою програмою у Долинському, а Лиманське – у Новосільському. Нам вкрай потрібні кошти на транспортні витрати.
– Зізнатися, я рахувала, скільки коштує одна хореографічна постановка. Це не складно: беремо річні витрати на зарплату керівника, акомпаніатора, комунальні витрати і ділимо на кількість постановок. Виходить, що гопак, який ми маємо щастя бачити на сцені у виконанні дітей, коштує близько 10 тисяч гривень. Хоча гопак як явище української культури, зрозуміло, безцінний.
– Кожен творчий колектив ексклюзивний, і якщо зросте кількість його виступів, це не тільки сприятливо позначиться на майстерності артистів, але значно підвищить коефіцієнт корисної дії. Так, ми, культпрацівники, теж зобов’язані працювати над підвищенням ККД.
– Спасибі, Ірино Іванівно.
