«І в рідному краю не раз спогадаю...»

У житті і творчості Лесі Українки Одеса відіграла неабияку роль. Уперше поетеса, з дитинства уражена туберкульозом кісток, приїхала до міста 17-річною дівчиною-красунею у 1888 році. Її батьки, зневірившись у можливостях київських лікарів, вирішили повезти доньку на південь. Про цілющі грязі Хаджибейського, Куяльницького та інших чорно­морських лиманів поблизу Одеси вже тоді було відомо далеко за межами краю. Перебуваючи протягом липня – серпня на лікуванні, Леся не відмовила собі у морській подорожі пароплавом до Акермана та в зво­ротньому напрямку. Найбільше враження на неї справило море: могутня стихія, витончена у своїй красі й неповторності…

«Ну, та й море ж було у той день! – захоплено писала дівчина у листі до свого брата Михайла, який саме став студентом Київського університету. – Певне, вже так задля нас вигладилось та причепурилось: синє-синє, з білими гребнями, з рожевими одблисками, з темно-зеленими тінями, золотими іскрами при заході сонця. Я вже стояла з того боку парохода, де не видно берега, хотіла я бачить море в цілім просторі його, у всій красі його, а земля заважала б сьому».

Одеські враження і спостереження поетеси вилилися невдовзі у солідний віршований цикл «Подорож до моря», котрий вона присвятила сім’ї Михайла Комарова, відомого українського бібліографа, фольклориста, літе­ратурного критика. Саме у Комарових, що підтримували дружні стосунки з родиною Косачів, найчастіше зупинялася Леся Українка під час своїх майже щорічних, починаючи з 1888 і по 1913 роки, приїздів до Південної Пальміри. Особливо здружилася вона з донькою М. Комарова Маргаритою, що й знайшло своє відображення у «Подорожі до моря».

Тож добрії люди мене привітали

В далекій країні,

Там друга в прихильній дівчині

Знайшла я. І моря красу споглядали

Не раз ми при тихій годині.

На тихому небі заблиснули зорі,

Огні запалали

У місті. Ми тихо стояли,

Дивились, як ясно на темному морі

Незлічені світла сіяли.

Не лише споглядальним милуванням морських і лиманських красот позна­чилися на творчості молодої Лесі Українки перші відвідини Причорномор’я. Тут, на мурах Акерманської фортеці, навернулися до її творчого єства думки про звитяги козаків, які не раз ходили сюди, рівно як і на Кафу, Гезлев, Пантікапей, Трапезунд та навіть Стамбул, визволяти своїх побратимів і просто український люд, захоплений у рабство під час жорстоких турецьких навал і підступних набігів татар Кримського ханства й Білгородської орди. Ця тема знайшла своє поетичне відображення у сьомому вірші циклу «Подорож до моря». Тут Леся передає свої думки, використовуючи мелодику народних дум.

Ой вже сонечко яснеє стало на межі,

Освітило акерманські турецькії вежі.

Глянуть на лиман той,

– втішається око!

Колись його хвилі вкривались широко

Тими байдаками, легкими чайками,

Що пливли на сей бік та за козаками:

Швидко рідних визволяти

козаки летіли…

За мурами високими

вороги тремтіли…

Славо, наша згубо! Славо, наша мати!

Тяжко зажуритись, як тебе згадати!

Кров’ю обкипіла вся наша давнина!

Кров’ю затопила долю Україна.

Де полягла козацькая голова думлива,

Виріс там будяк колючий

та глуха кропива.

Виросла там квітка у темниці, в ямі,

Ми її зірвали, – нехай буде з нами!

Квітка тая, може, виросла з якого

Козацького серця, щирого, палкого?..

Чи гадав той козаченько,

йдучи на чужину,

Що вернеться з його серця квітка

на Вкраїну?

Один з кращих вітчизняних до­слідників у царині літератури, пись­менник Григорій Зленко глибоко вивчив періоди перебування Лесі Українки в Одесі, розповівши про це у своїх книгах «З полону літ» (Київ, видавництво «Радянський письменник», 1989 рік»), «Літа і люди» (Одеса, видавництво «Астропринт», 2009 рік), ряді інших видань і статей у періодиці.

Він відзначає, що хвороба дуже дошкуляла поетесі. Як вона писала братові Михайлові: «…Після тиж­ня масажної курації нога моя розтрою­дилась так, що й ступить було годі. Тоді я покинула масаж. Першу ніч я провела тоді, як тінь в Дантовому пеклі, – з плачем і скрежетом зубовним. На другу ніч затялась, не плакала і цілу ніч писала в ліжку, почала невеличку поему і, здається, по їй не видко, як мені приходилось тісно при писанні».

«Дух упорства», залізна воля, жага життя не давали Лесі «розклеюватися», опускати руки, замикатися «у вузень­кому трагедійному колі лиха». Кожного свого приїзду до Одеси вона не припиняє працювати над поезіями, вивчати англійську, італійську та інші мови, що їх можна було почути на вулицях приморського міста. Виношує план створення бібліотеки українських перекладів зі світової прози та поезії.

Під час свого третього приїзду до Причорномор’я познайомилась вона з групою молодих вчених і студентів-старшокурсників Новоросійського університету, серед яких був і майбутній видатний вітчизняний мікробіолог та епідеміолог, президент Академії наук Української РСР Данило Заболотний, що відзначався демократичними і незалежними поглядами на події тодішнього російського суспільно-політичного життя, був одним з найактивніших учасників молодіжного гуртка у Комарових. Одеський градо­начальник в одному зі своїх донесень відзначав, що Д. Заболотний «був на приміті через негативний і протестуючий напрям», що він – учасник «всіх студентських безпорядків».

Сам же академік згодом згадував про ті часи: «…Незважаючи на тодішній політичний гніт, студентство жило своїм життям; існували нелегальні організації, гуртки й земляцтва, які не тільки сприяли самоосвіті й політичному вихованню молоді, але й залучали її до роботи серед селянства та робітників…

Після однієї зі студентських сходок, що висловила протест проти масового звільнення найбільш активних студентів, довелося і мені порвати зв’язок з університетом. Втративши можливість наукової роботи в університетських лабораторіях, я знайшов притулок на заснованій перед тим І.І. Мечниковим бактеріологічній станції».

Леся Українка, листуючись з Мар­гаритою Комаровою, цікавилася одеським життям, долями її знайомих. Одного разу, після масових протестів одеського студентства, М. Комарова повідомила поетесі: «Увільнили без права поступлення в другі університети аж 80 чоловік, а чотирьох, – знаєш кого: Лосятинського, Заболотного і ще двох, тобі незнайомих… – схопили і посадили в острог. Так сумно, так гірко було це почути… Право, я не можу спокійно писати про це; от вже другий тиждень, як сидять бідолахи, і навіть матір Заболотного не допускають до нього… У Лосятинського і Заболотного при обиску нічого не знайшли, а все ж не вціліли від «чорної карети».

Спілкування Лесі з радикально налаштованими до властей студентами та аспірантами Новоросійського університету знайшло своє відо­браження, зокрема, у драмі «Блакитна троянда».

За час, за годину

Тебе я покину,

Величнеє море таємне!

І знов мене прийме,

Огорне, обійме

Поденщина й лихо наземне.

І в рідному краю

Не раз спогадаю

Часини сі любі та милі!

Прощай, синє море,

Безкрає, просторе, -

Ви гордії, вільнії хвилі!– писала Леся Українка, покидаючи Одесу, аби невдовзі знову з нею зустрітись…

Віктор КОЗЮРА,«Одеські вісті»

Любов, пронесена крізь життя

Із уст в уста передається красива легенда, що Леся Українка двічі побувала у мальовничому місті Ананьєві.

Вона не підтверджена жодними документальними свідченнями, крім спогадів ананьївців Віри Євгенівни Баранової-Смеречинської і Бориса Пантелеймоновича Робула. Вони розповідали, що поетеса навідувалася до їхнього вчителя Михайла Орестовича Меделовича. Колишня гімназистка Ганна Петрівна Пуйшель також згадувала, що Михайло Орестович спілкувався з Лесею Українкою, і вона була його гостею. Про це знали також й усі подружки Ганни Петрівни.

М.О. Меделович – випускник Волинської духовної семінарії. Будучи людиною енциклопедичних знань, він закінчив Тартуський і Празький університети, володів багатьма європейськими мовами, мав унікальні архіви історичних цінностей, серед яких – власноручні записи Б. Шоу, Р. Роллана, Г. Уеллса, Т. Манна, С. Цвейга, І. Франка, О. Кобилянської, листування з Лесею Українкою...

Згасло життя старого вчителя у березні 1944 року, за кілька днів до визволення міста від німецько-фашистських загарбників. В останню путь його провели учні і кілька колег.

– У 1937 році, я, вчорашній школяр, залишив рідний Ананьїв і лише у 1944 році на чолі полку повернувся, щоб звільнити місто від ненависного ворога, – згадує почесний громадянин Ананьєва Борис Робул. – На другий день я був у квартирі М.О. Меделовича. Мене люб’язно прийняла Віра Михайлівна Глинська, яка оберігала його оселю. Там я несподівано розкрив таємницю взаємовідносин Михайла Орестовича і Лесі Українки. В одній кімнаті Глинська посадила мене в крісло, запалила свічки, зашторила вікно і запропонувала мені смикнути шнурок. Занавіска піднялася, і я, людина вільна від забобонів, відчув щось містичне. На мене дивилася жива Леся Українка! Її прекрасний портрет з рукою, простягнутою до книжки на столі, створював ілюзію реальності…

Віра Михайлівна, задоволена ефектом, запропонувала заглянути у папки, що лежали біля торшера. Я був приголомшений ще раз. Більша з папок була заповнена листами Лесі Українки, друга – листами її матері, Олени Пчілки.

В мене було обмаль часу, тому швиденько переглянув деякі з них. Листи були прекрасного змісту. У них були ніжність, увага, турбота, повідомлення про життя спільних знайомих і літературні події. В одному з листів поетеси я прочитав: «Ми не винні, що нашому щастю завадили дві непреодолимі перешкоди…».

В. Глинська розповіла, що Михайло Меделович познайомився з Лесею Українкою у студентські роки, перебуваючи в Єгипті. Там, біля підніжжя піраміди Джоссера, він покохав її на все життя. Пізніше у них було багато зустрічей, в основному під час спільних лікувань від туберкульозу у Ялті, Баден-Бадені.

Так підтвердилася велика любов, про яку між собою пошепки іноді говорили колеги Меделовича і його учні. Ананьївський педагог проніс його через усе життя і, до речі, ніколи не був одружений…

На жаль, архіви Михайла Меделовича було частково загублено, спалено, знищено, те, що залишилось, вивезено в роки Великої Вітчизняної війни. А його любов до української поетеси дотепер так і залишається таїною за сімома печатями.

Юрій ФЕДОРЧУК,власкор «Одеських вістей»,м. Ананьїв

Дуже щасливий час

Відтоді, як Михайло Петрович Драгоманов перебрався з Відня до Софії, племінниці Лесі усе частіше вчувався поклик Балкан. Для подорожі за кордон були вагомі підстави. Перша – з лікувальною метою. Друга – бажання змінити оточення, подихати атмосферою вільнішого життя.

Материнський рід Лесі Українки походить з Греції. Її предок втік від турецького ярма до козаків, на Запорізьку Січ. Став перекладачем. Його прозвали Драгоманом. А вже прадід Лесі одержав значну посаду у Переяславському полку.

Батьківські корені – з Боснії. Косачі відомі там із середніх віків. Давній предок Лесі Українки – боснійський воєвода Стефан Косач одержав титул герцога. І з тих часів його землі стали називатися Герцеговиною.

Після облаштування Михайла Драгоманова у Софії племінниця запитує у листі від 24 грудня 1889 року: «Чи співають у Болгарії колядки, чи схожі вони на українські?.. Як справи у болгарській літературі: краще чи гірше, ніж в українській?» У тому ж місті Леся пише про своє бажання відвідати балканську країну.

Тему подорожі хвора поетеса повторює й через рік: «Якби тільки то від мене залежало, то я б уже давно з Одеси стругнула в Болгарію, – по-моєму звідти вже не далеко. Я тепер розволочилась, їздячи раз у раз, що мені ніде не здається далеко».

Готуючись їхати до Софії, Леся Українка взялася вивчати болгарську мову, фольклор. Зі зразками народної творчості її знайомила родина Драгоманових. У грудні 1891 року вона писала дядькові, що читала «Сборник за народни умотворения, наука и книжнина», виявила подібність болгарських колядок з українськими щедрівками. Іншого разу вона повідомляла, що з інтересом читає надіслані дядьком «Забележки върху славянските религиозни и етически легенди», София, 1892».

Двоюрідна сестра поетеси Лідія Драгоманова-Шишманова надсилає через студентів-болгар, котрі навчалися у Києві, потрібні книжки.

Одним із таких студентів був Герасим Клісургський, який допомагав їй вивчати болгарську мову.

Врешті мрія Лесі Українки здійснилася. Наприкінці травня племінниця обняла дядька на болгарській землі. Леся прожила в гостинній країні понад рік.

Цей час – дуже важливий у творчій біографії поетеси. Її листи на Україну засвідчують, що вона охоче знайомилася з життям та побутом, історією та культурою балканських народів. Вона подружилася з багатьма відомими діячами болгарської культури, мала можливість читати твори болгарських письменників в оригіналі.

У Софії започаткувалися дружні взаємини з Алеко Константиновим. Алеко добре знав прогресивну російську літературу, бо свого часу навчався у Миколаївському реальному училищі. На українській землі написав перші вірші. У Новоросійському університеті здобув фах юриста. На час знайомства з Лесею Українкою – автор книжки новел «Бай Ганю».

Перебування на Балканах було для Лесі Українки дуже плідним. У віршах, написаних на болгарській землі, чітко помітні два мотиви – рішучий осуд політичної пасивності, песимізму та заклик до революційної боротьби: «Що сльози там, де навіть крові мало», – заявляє вона (вірш «І все-таки до тебе думка лине…»).

Тут слід згадати ще вірші «Товаришам», «Раді на незабудь», «Північні думи», «І все-таки до тебе думка лине», «Ворогам», «Slavus sclavus» («Слов’янин-раб»), «Мати-невільниця», «Безпардонний патріотизм», «Пророчий сон патріота», «Джон Мільтон»…

На спрямування поезій Лесі Українки безсумнівно благотворно вплинуло і ознайомлення з творчими досягненнями Христо Ботева, Георгія Раковського.

Славетна донька України прикипіла душею до Болгарії. У своїх листах вона неодноразово, і з захопленням писала про чудову природу, привітних людей, про гори й річки, про болгарський театр, народні пісні.

Бажання пожити в Болгарії довше пояснюється передусім тим, що тут вона мала можливість не криючись читати революційну літературу і писати свої вірші. «Я не знаю, що буду робити, повернувшись до Росії, – пише вона, – сама думка про це тюремне життя сушить моє серце. Не знаю, хто як, та я не можу терпіти мовчки життя в ярмі».

Дещо пізніше вона повідомляла, що буде завжди вважати поїздку до Болгарії дуже щасливим часом.

Повернувшись додому, вона зізналася, що «половина серця та душі залишилася за Дунаєм».

1897 року Леся Українка збиралася знову вирушити на Балкани. Однак стан здоров’я їй завадив. Та і в подальшому вона листувалася з родиною Драгоманових-Шишманових.

Болгарський вчений Іван Шишманов та його дружина Лідія Михайлівна надсилали Лесі заборонені книжки. У листах до цього подружжя поетеса нагадувала, що вона ще не одержала «Бай Ганю» Алеко Константинова, іншу літературу.

Через родину Шишманових Леся Українка надіслала для Івана Франка свої вірші «Слово, чому ти не твердая криця», «На вічну пам’ять листочкові», «О, знаю я, багато ще промчить…», «Грішниця», «Fiat nox!», «Хвилини розпачу». Вони були надруковані 1897 року в часопису «Житє і слово» у Львові.

Зв’язки з представниками прогресивної болгарської інтелігенції та цікавість до культури дружньої країни Леся Українка зберегла на все життя.

Валерій ТРОХЛІБ,«Одеські вісті»