(Продовження. Початок у номерах за 15, 17, 19, 22 та 24 березня 2011 року)
Лівійська армія
і озброєний народ
У випадку, якщо бомбування військових об’єктів та інфраструктури Лівії, що почалися 19 березня, не приведуть до усунення або фізичного знищення М. Каддафі, не можна виключати, що можливо буде прийнята третя резолюція РБ ООН, що дозволить країнам НАТО ведення «обмежених» наземних бойових операцій на території Лівії. Хоча вже сьогодні спецпідрозділи деяких західних країн і Туреччини перебувають у Лівії «для захисту іноземних громадян», яким практично ніхто особливо не загрожує, про що свідчить і той факт, що тисячі українських громадян не поспішають виїхати з Лівії.
В умовах вірогідної іноземної військової інтервенції виникає запитання: чи зможуть лівійські Збройні сили і озброєне цивільне населення відбити агресію? Як і в будь-якій країні, лівійська армія покликана захищати суверенітет, цілісність країни, а також існуючий державний лад від зовнішніх і внутрішніх загроз. За даними із різних джерел, чисельність сухопутних військ Лівії складає близько 35 тис. військовослужбовців. Склад сухопутних військ: 22 артилерійських дивізіони, 18 піхотних, 10 танкових батальйонів, 20 механізованих піхотних батальйонів, 7 зенітно-артилерійських дивізіонів, 12 повітрянодесантних батальйонів, 4 ракетних бригади з тактичними ракетами класу «поверхня-поверхня», чотири батальйони рейнджерів.
Чисельність ВПС Лівії складає 18 тис. чол. Основні авіаційні бази розташовані в містах Бенгазі, Аль-Едемі, Тріполі, Завіят Аль-Байді, Гат, Себха і Тобрук. На озброєнні лівійських ВПС перебувають літаки: «Міраж» F1 (12 літаків), МиГ-21 (16), МиГ-23 (89), МиГ-25 (54), Су-20/22 (40). ППО Лівії включає 6 бригад, на озброєнні яких перебувають: 18 ЗРК SA-2s; три бригади ЗРК SA-3s, чотири бригади ЗРК SA-5 і три бригади ЗРК SA-6/8s. Крім того, є чотири зенітно-артилерійські дивізіони ППО і рота радіотехнічної розвідки. ВМС Лівії налічують 6-8 тис. чол. (два підводні човни, три корвети, 14 патрульних катерів), включаючи підрозділи берегової охорони і батальйон морської піхоти. Основні військово-морські бази розташовані в Тріполі, Бенгазі, Дерні і Тобруку.
Введені у квітні 1992 року проти Лівії міжнародні санкції, дія яких тривала близько 10 років, негативно вплинули на боєздатність лівійських Збройних сил. З країни виїхали іноземні військові фахівці, було припинено постачання нових озброєнь і запасних частин до вже постаченої техніки.
Після початку військового заколоту в середині лютого 2011 р., судячи з усього, лівійська регулярна армія, частина якої дезертирувала і перейшла на бік бунтівників, не є основною опорою Каддафі та його режиму. Більшою мірою Каддафі спирається на елітні спецпідрозділи, Революційну гвардію (3000 чол.), Ісламський африканський легіон (2500 чол.) 40-тисячну народну міліцію, воєнізовані революційні комітети (понад 100 тис. чол.).
Ще на початку 70-х років минулого століття, розуміючи, що можливості Лівії з її тримільйонним населенням значно обмежені в плані створення численної регулярної армії, і що армія завжди становить загрозу існуючому режиму, М. Каддафі все частіше звертається до ідеї загального озброєння народу. У своєму виступі 15 квітня 1973 р. в м. Зуварі Каддафі заявив: «У той час, коли всі режими зазвичай побоюються своїх народів і створюють армію і поліцію для свого захисту, на відміну від них, я озброю лівійські маси, які вірять в революцію аль-Фатіх». Каддафі вважав, що Лівія може бути захищена тільки тоді, коли весь народ буде озброєний і виступить проти агресора. Концепція «озброєного народу» знайшла своє законодавче закріплення в 4-му пункті Декларації про «встановлення влади народу», затвердженої на третій сесії Вищого народного комітету (парламенту) 2 березня 1977 року у м. Себха. Широкомасштабна реалізація цієї концепції почалася на межі 70 – 80-х рр., коли полковник М. Каддафі у багатьох своїх промовах виступив з ідеєю «воєнізації міст і перетворення навчальних закладів і підприємств в казарми».
Суть військово-стратегічної концепції М. Каддафі зводиться до того, що «досвід традиційних класичних воєн» не може бути використаний Лівією, оскільки «джамахірійський лад спирається не на регулярну армію, яка є лише невеликою частиною народу, а на тотальне озброєння народу».
В результаті проведеної військової реформи національні ЗС стали лише одним із компонентів «Сил озброєного народу», до складу яких увійшли п’ять елітних бригад «оборони Джамахірії», формування Місцевої народної оборони і Озброєного народного чергування, Ісламський африканський легіон, сформований із добровольців із Єгипту, Алжиру, Нігерії, Чаду, Судану, Тунісу та інших африканських країн. Розробляючи концепцію «озброєного народу», М. Каддафі мав на увазі боротьбу народу проти зовнішніх ворогів, а не громадянську війну, яка сьогодні має місце в Лівії. Практично загальною військовою підготовкою були охоплені і ті, хто сьогодні із зброєю в руках виступає проти режиму Каддафі.
Якщо у 1986 році, під час збройного нападу США на Лівію, лівійський народ був достатньо монолітним і консолідованим, то сьогодні наявність досить численних озброєних бунтівників дає країнам НАТО підпору і привід для безпосереднього військового вторгнення до Лівії. Подальші події покажуть – наскільки ефективними будуть дії «озброєного народу» в боротьбі проти бунтівників і у відсічі вірогідної агресії. За деякими даними, на сьогодні в Тріполі та інших містах лівійська влада організувала масову роздачу зброї населенню. У багатьох населених пунктах створені комітети самооборони для боротьби з бунтівниками. На наш погляд, якщо хоча б третина Збройних сил і воєнізованих формувань Лівії залишиться вірною існуючому режиму, то за умови відсутності військової наземної інтервенції Каддафі зможе утримати владу в своїх руках, оскільки він до цих пір користується підтримкою більшості лівійського народу. Іноземне військове втручання тільки підсилює позиції Каддафі.
(Далі буде)
