(Продовження. Початок у номерах за 15, 17, 19, 22, 24 та 26 березня 2011 року)
Лівійська трагедія як дзеркало деградації світового порядку
В умовах, коли населення Лівії поділилося на супротивників та прихильників Каддафі, можна було б сподіватися, що США та країни ЄС посядуть нейтральну позицію, закликаючи до перемир’я і діалогу між протиборчими сторонами. Проте, на жаль, цього не сталося і сьогодні Захід однозначно підтримує заколотників, вимагаючи від Каддафі зречення від влади, яка упродовж 40 років в усьому світі вважалася за цілком легітимну, про що свідчать хоч би недавні зустрічі з ним лідерів європейських держав, які сьогодні проти нього воюють. Під тиском США, Франції та Великої Британії РБ ООН ухвалила дві резолюції щодо Лівії. Відповідно до резолюції 1970 від 26 лютого 2011 р., РБ ООН запровадила низку жорстких санкцій проти лівійської влади, до яких внесено заборону на виїзд з Лівії Каддафі, членів його сім’ї та його політичного оточення, а також ембарго на постачання зброї, заморожування лівійських активів в іноземних банках та інші обмеження.
Резолюція РБ ООН 1973 від 17 березня 2011 р. запроваджує заборону на всі польоти над Лівією, окрім гуманітарних та евакуації іноземців. Цією резолюцією РБ ООН санкціонувала «будь-які дії щодо захисту мирних мешканців і населених ними територій, за винятком введення окупаційних військ». Але, як ми бачимо, цей пункт резолюції трактується дуже довільно країнами антилівійської коаліції, які вже через декілька годин після ухвалення резолюції бомбували оборонну інфраструктуру Лівії, зокрема засоби ППО. В результаті цих неадекватних дій коаліції «щодо захисту мирних мешканців» понад сто з них вже убито і кілька сот поранено.
У першій половині березня коаліція, що складалася з п’ятнадцяти країн НАТО, зосередила біля берегів Лівії величезну армаду, що неспівмірна виконанню досить обмеженого локального завдання – забезпечення безпольотної зони над Лівією і захисту мирного населення. Така армада є цілком достатньою не лише для підкорення Лівії, але і всієї Африки. Поблизу берегів Лівії країни коаліції, ядро якої складають збройні сили США, Франції і Великої Британії, зосередили близько 40 військових кораблів (із них 12 американських), включаючи кілька авіаносців і підводних човнів, а також 350 бойових літаків (з них понад половина американські), що базуються на авіаносцях і військово-повітряних базах НАТО в Південній Європі. Наприкінці березня США передали НАТО командування операціями проти Лівії.
Абсолютно очевидно, що під прикриттям «захисту мирного лівійського населення» розв’язана повномасштабна агресія проти суверенної держави з метою зміни існуючого політичного устрою в ній. Порушуючи резолюцію 1970 РБ ООН, західні країни постачають озброєння для лівійських бунтівників, залучаючи для цього деякі арабські країни, зокрема Саудівську Аравію. Питання проведення наземних операцій військами країн НАТО залишається лише питанням часу. Але для цього знадобиться нова резолюція РБ ООН і ще одне «утримання» Росії при її голосуванні.
На наш погляд, ставлення Заходу до режиму Каддафі є ще однією ілюстрацією політики подвійних стандартів. Чому Захід не вимагав відставки Дж. Буша після того, як США розв’язали в 2003 році несправедливу загарбницьку війну проти суверенного Іраку і окуповують його до цього часу? Нинішній Президент США Б. Обама був серед запеклих супротивників цієї злочинної війни, але чому ж він не вимагає віддати під суд Дж. Буша? Чи, як сказав іспанський диктатор Франко, «Своїм – все, ворогам – закон»? Позиція Б. Обами стосовно ситуації в Лівії демонструє, що, незважаючи «промусульманську» риторику нинішнього господаря Білого дому, його близькосхідна політика практично нічим не відрізняється від імперської політики Дж. Буша на Близькому Сході і в інших регіонах світу.
Необхідно відзначити, що в умовах арабських революцій Ліга арабських держав (ЛАД) покликана врегулювати конфлікти, що виникають в арабських країнах, проявила свою повну безпорадність, надавши можливість наводити лад в «арабському домі» ООН, НАТО і Євросоюзу. Подібну пасивність проявляють також Організація ісламської конференції (ОІК) та Африканський Союз (АС), створений, до речі, у 2001 році за ініціативою М. Каддафі. 2 березня ЛАД офіційно звернулася до ООН з проханням про встановлення повітряної блокади над територією Лівії, а також ухвалила рішення про припинення членства Лівії в ЛАД. Закликаючи М. Каддафі до діалогу з опозицією, у той же час ЛАД припинила діалог з лівійським керівництвом. Більше того, деякі арабські країни, зокрема Катар і ОАЕ, «ухвалили рішення» (вірніше, їх змусили це зробити) спрямувати свої бойові літаки для участі в операціях НАТО проти Лівії. Це робиться для того, щоб війна Заходу проти Лівії не виглядала «хрестовим походом»…
Спроба АС провести 25 березня в Аддіс-Абебі переговори між представниками лівійської влади і опозицією закінчилася безрезультатно. Лівійська опозиція своїх представників на зустріч не делегувала, оскільки вона орієнтується на США, НАТО і ЄС. Таким чином, ні ЛАД, ні АС жодної самостійної ролі в розв’язанні лівійської кризи не відіграють і не можуть відігравати, якби навіть захотіли. Країни НАТО їм відводять допоміжну роль щодо обслуговування інтересів Заходу на Близькому Сході і в Африці.
На прикладі Лівії ми, на жаль, є свідками деградації світового порядку і неспроможності міжнародних організацій, покликаних цей порядок підтримувати. На прикладі Лівії ми бачимо кричуще порушення принципів незастосування сили і невтручання у внутрішні справи суверенних держав, зафіксованих у Статуті ООН. Замість політичного врегулювання, пріоритетним стає необмежене військове втручання. Резолюції РБ ООН настільки розпливчаті, що допускають вельми різні тлумачення їх змісту. Ні в ООН, ні на самітах ЄС і НАТО навіть не обговорювалися можливості проведення переговорів між лівійською владою і опозицією, оскільки з самого початку була прийнята установка на усунення М. Каддафі і відповідно зміну політичного устрою в суверенній країні, не запитуючи у лівійського народу – хоче він цього чи ні. Чи це не знущання над міжнародним правом? Якщо це не імперіалістичний розбій, то що це?
(Далі буде)
