ДЕСЯТА
Оповідання
Питаєте, чому це мене кличуть так – Десята? Чи не дівоче прізвище, бува?
Ні, не дівоче. Замолоду, до заміжжя, Яровою була. Мною списки класу завжди закінчувалися, на перекличці останньою, після усіх, вставала. А Десята – це… не знаю, як вам і сказати. І не прізвище це, і не прізвисько, якого рідко хто в селі не має. Це як судьба моя…
Нікому я не розказувала, бо наші всі знають, а заїжджі, такі, як ви оце, з газети, ніколи не розпитували, хоч і писали про мене в районці. Та й розказати можу лиш те, що сама почула від дідуньо нашого та ще від жінок, які мою маму знали.
…Було це в сорок другому році, навесні якраз. Наша хата стояла отут, де і зараз, тільки село було тоді набагато меншим, ніж тепер. Розрослося, розширилось, а в ту пору хатин сорок мало, не більше, по обидва боки яру розкиданих. Тулилося село осторонь великих доріг, то війна його нібито обминула. Не геть чисто обминула, бо пішли з нього чоловіки на фронт, вивезли хліб і череду кудись погнали, але боїв не було, прогриміли вони стороною. І німці на постій не зупинялися, навіть не заїжджали. Лише поліцаї навідувались, та й то зрідка і ненадовго, ніколи й не заночовували.
Так би й ті двоє, заллявши сліпи самогонкою, подалися б собі геть, якби не зустріли на вигоні солдата нашого – він сюди поранений прибився, виходжували його гуртом. Одужав, збадьорився, тільки накульгував ще. Це й привернуло увагу поліцаїв, хоча й п’яні були. Наказали сісти на підводу, їхати з ними, але він виявився спритнішим – застрелив обох. До схованки своєї уже не повернувся, а тих нелюдівзапроданців схарапуджені коні понесли до райцентру.
Отоді й об’явилися у селі німці. Не самі, а з собаками і поліцаями. Двома машинами приїхали. Одну на цьому краю села поставили, а другу – на протилежному, он там, під тополею. А потім почали людей до яру згонити. Зайдуть на подвір’я і всіх, наче худобу до череди, займають, женуть поперед себе, криками й штурханами підганяючи. Лемент здійнявся, якого тут зродувіку не було. А потім стало тихо. Собак сільських поліцаї перестріляли. Все інше, що могло голос подати, вмовкло, затаїлося, настрахане до смерті. Навіть діти не плакали.
Зігнані докупи, звідусюди оточені, люди приречено чекали найгіршого.
Понад яром туди й назад повільно проїхала машина. Все це відбувалося, як я вже казала, навесні, болота вже не було, але земля ще не зовсім просохла, і за машиною потяглися дві лискучі смужки. На одну з них, ближчу до яру, почали згонити людей і вилаштовувати їх у шеренгу. Поліцаї з усіх сил старалися, аби шеренга була рівна: одних відштовхували назад, інших – навпаки: смикали до себе.
Виліз з кабіни і став перед людьми офіцер. Поруч нього примостилася здоровенна вівчарка. Офіцер обвів поглядом німотну шеренгу, наче вишукував того, хто здійняв руку на представників влади. Одначе не допитувавсь, хто ж саме застрелив тих поліцаїв, тільки сказав:
За злочин, учинений проти влади, сьогодні буде скараний кожний десятий житель села. Кожен десятий.
Поліцаї почали рахувати.
Першим вивели з шеренги і поставили понад самісіньким яром діда Мину. Він стояв і хитався – такий старий був і немічний. Услід за дідом вивели бабу Настю – його дружину, в шерензі вони стояли нарізно, і обом випали смертні місця.
Ще кількох поставили поруч з бабою і дідом. Серед них хлопчина був років п’ятнадцяти. Не сільський. Приїхав з Києва в гості перед самісінькою війною та так тут і залишився на свою біду. Жити б йому і жити, такому молодому. Він і хотів жити, сподівався на порятунок, бо як стояв, так і кинувся назадгузь у яр. Кинулись, було, за ним запопадливі поліцаї, але офіцер зупинив їх. Щось тихо сказав не понашому, і до яру метнулася вівчарка. Перегодя звідтіль, з того місця, де починалися калинові зарості, долинув скрик, другий. Невдовзі вівчарка повернулася і знову вляглася біля ніг офіцера. Морда у собаки була червона, неначе вона об’їлася перестояною за зиму калиною.
Поліцаї, що стовпіли, зупинені окриком офіцера, взялися за своє. Проріджували шеренгу неквапно, наче боялися помилитися, збитися з рахунку.
Дідуньо наші стояли поруч з моєю мамою, а мене мама тримала на руках. І ось коли поліцаї опинилися вже неподалік від нас, дідуньо зрозуміли, що мамі моїй випадає бути десятою, і помінялися з нею місцями.
Здавалося, ніхто цього не помітив. Однак за хвилю офіцер щось коротко наказав старшому зпоміж поліцаїв, і той – дебелий, дужий, з налитими кров’ю очима – ураз підскочив до дідуньо і сильним, з усього розмаху ударом звалив їх на землю. Кажуть, я тоді закричала. Може, так, а може – й ні, бо що я в ту пору могла розуміти? Мені всього три місяці було.
Надбігли ще два поліцаї, підхопили дідуньо з розбитим обличчям і поставили їх на місце, де вони стояли спочатку.
Мама зі мною на руках виявилась десятою.
Навіть поліцаї, які часто бували лютіші, ніж фашистські зайди, і ті, розповідають, ніби сторопіли на якусь мить. В усякому разі – не квапили, не підганяли матір, не виштовхували її, як інших, кулаками й прикладами. Так було, хоч і не віриться, що у таких, як вони, ще щось людське залишається.
А що ж мама? Що вона думала в ту хвилину передсмертну? Їй одній було відомо – нікому нічого розказати не встигла. І ніколи вже не розкаже… А стояла німотна, наче нежива, ні скрику, ні плачу, ні просьби помилувати, її вже й не треба було розстрілювати, вони вбили її ще отим словом підрахунковим – «десята».
Підійшов офіцер. За ним – вівчарка, зупинилась, очікуючи команди.
Він? Вона? – тицьнув на мене, сповиту.
Дівчинка, відказала за маму жінка, що стояла поруч.
Можеш віднести її, показав на край яру, де скам’янів гуртик приречених на смерть. – Нам усе одно…
Можливо, він щось своє на думці мав, бо мама моя дуже гарною була. Як писанка – казали про неї в селі.
Поцілувала мене мама востаннє, передала сусідці, а сама глянула на тих, що понад самісіньким проваллям яру, і пішла…
…А я от живу… єдина зпоміж тих, кому випало бути десятим чи десятою…
Василь ПОЛТАВЧУК
Геннадій Щипківський
Переспіли вишні ваші, мамо,
Аж гілки зігнулись на тини.
Як ідеш на горб межею прямо,
Наче сльози, капають вони.
І щоранку заглядають в шиби,
Ніби просять: вийдіть і зірвіть.
Голосів не чути у садибі…
Хто дістане обважілу віть?
Хто замісить на стільниці тісто
І наріже варениць з коржа…
І висять ті вишні, як намисто,
І мовчить хатина, мов чужа…
Наталія Чамлай
З висоти пісенного польоту
Здаленілу землю споглядаю…
Будуть злети в нас іще й надалі,
Знаю, моя пісне, я достоту.
Височить душа на срібній нитці,
Заглядає сонце їй у вічі,
А вона збира скарби предвічні –
Кришталі з небесної криниці.
Я лечу немовби в сновидінні,
Я своє наздоганяю щастя.
За яким мені не страшно й впасти
Каменем у вільному падінні.
Якщо ж крила надломлю в польоті,
Обірветься раптом срібна нитка,
Станеться хай все миттєво швидко –
На прекрасній і високій ноті.
Валерій Трохліб
Схрестити свиню…
Вчений мудрий і маститий
Висунув ідею:
От якби вдалось схрестити
Свиню зі змією!
Як сказав один начальник
(Чоловік бувалий),
Змієсвині постачали б
Зі шкірою сало.
Множилося б поголів’я,
Добробут зростав би…
Як би фактам тим радів я,
Рейтинг мали б справний
І в Європі, і у світі…
Ми ж позаду звикли…
З ящіркою б ще схрестити –
Всі мороки б зникли.
Дебют
Валерій Зарічук
Народився 28 лютого 1960 року в с. Новопетрівка Великомихайлівського району Одеської області. Закінчив Тираспольський педагогічний інститут імені Т.Г. Шевченка і Київський інститут іноземних мов. Учителює.
Автор краєзнавчих книжок про свій рідний край: «Пісня джерела» (1997), «Новопетрівка» (1999), «На землі моїх предків» (2000), «Зоряне небо прикучурганського степу» (2001), «Залишаться про вас мої слова» (2003), «Жага до життя» (2008), «Кассель – Великокомарівка» (2009), Член Національної Спілки журналістів України.
Свято душі
У дитинстві від одного хлібороба я чув притчу. Засперечались орач, жнець і пекар: від чого хліб родиться. Орач сказав – від землі, жнець – від сонця, а пекар – від вогню.
Мудрець, слухаючи цю розмову, заперечив усім, сказавши, що хліб – від людини.
Людина віддає йому більше труда, таланту. Земля потребує завжди турботи і ласки. Тоді щедро багата вона врожаями.
Хороше у степу перед жнивами! Золотом плавляться литі масиви хлібів, про щось шепочуться важкі колосся дорідної пшениці, відчуваєш свіжий подих переджнивного степу. Він настільки урочистий, до сліз бажаний, сповнений чаруючим ароматом дозріваючого хлібного злаку.
Щастя й гордість хлібороба – працювати на землі, яка тішить рясними врожаями, вмиває золотистими росами, на землі, яка годує нас усіх.
…І пекар, здійснюючи таємничий, знайомий до дрібниць обряд – виготовлення хліба, одягає білосніжний наряд.
Народження хліба – свято його душі!..
Нова книжка
У видавництві «Друкарський дім» побачила світ нова книжка нашого земляка, лауреата літературної премії ім. Павла Тичини Національної спілки письменників України Миколи Палієнка «І дієсловом любиш теж». Вона присвячена рідній мові.
Життєдайну снагу в утвердження українського слова вдихнув Тарас Григорович Шевченко, піднявши її до всепланетарного звучання, до пріоритетних засад державотворення. І в цьому, стверджує автор, надійна запорука розвитку кращих історикокультурних традицій та подальшого примноження духовних надбань рідного народу.
Як багато важить Шевченкове слово в українському сьогоденні – провідна тема книжки. Друкуємо з неї кілька віршів.
З ПЕТЕРБУРЗЬКОГО ЛИСТА ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Нарешті зібрався написати, Микито,
Як мені тут живеться одному в снігах.
Знай, жура за селом,
що кріпацтвом прибите,
Уже стільки років у душі не вгаса.
Може, чим і зарадиш, ти ж рідна людина,
Який я щасливий, що скинув ярмо!
Оце взявсь за перо в опівнічну годину:
Малюю у класах…
був учора промок…
Пішов із квартири і поки що у друзів,
У Брюллова буваю – я учень його…
А навчаюсь, як в Бога, на другому курсі,
Та знаєш, Микито, все галоп і галоп.
Ти краще повідай про сімейні новини…
Як дідусь наш Іван? Вклоняюсь йому.
У моїх «Гайдамаках» буде жити віднині,
Мене, бачу, схиляє частіше до муз.
Хоч словечко із дому одержати радий,
Я читаю і хлопцям від тебе листи.
Тільки прошу писати понашому, брате,
Рідне слово під серце
мені простели.
* * *
Від міського суєтного гулу,
Від реклам як подалі рясних
Завертаю в Шевченків провулок,
До будинку, що весь у весні.
В нім поет на Козинім болоті
Оселивсь малювати Дніпро,
Краєвиди, церкви в позолоті…
І вмочав у чорнило перо.
Написались «Лілея», «Русалка»,
Земляками улітку обріс.
Стільки тої хлюпнулося ласки
На землі праслов’янській, Русі.
Його знали й маленькі кияни.
Жебраки заглядали в вікно.
Він ділився усім без вагання,
Виплітав дитинчатам вінок.
І у книжці його захалявній
Оживе той приїзд – не зачах…
На засланні Київ златоглавий
У Тарасових сяяв очах.
Пам’яті Оксани Лисенко, внучатої племінниці Т.Г. Шевченка, яка у дні оборони Одеси 1941 року була санітаркою на передовій
Їй би ще насіять м’ятирути,
Відшукать щасливу в небі зірку…
Кров із рани бризнула на бруствер,
Впала на матроську безкозирку.
І в атаках бинтувала хлопців
Рідними стежками –
били зграю…
Будь живою вічно попід сонцем,
Дівчино з шевченківського краю.
